ФЕНОМЕН СЕЛИЩА ВЕРХНЯЧКИ НА ЧЕРКАЩИНІ (уривок з однойменної книги Бойко Г.М.)


 Ничто на Земле не проходит бесследно. 

И юность ушедшая всё же бессмертна.

         Как молоды мы были, как молоды мы были,

    Как искренне любили, как верили в себя!

              Нас тогда без усмешек встречали

Все цветы на дорогах Земли ...

  Мы друзей за ошибки прощали,

     Лишь измены простить не могли.

Н. Добронравов, «Как молоды мы были» 

Тлумачні словники слово «феномен» пояснюють як рідкісне, нетипове явище. Тому я розумію тих читачів, які прочитавши назву книжки, знизують плечима і скажуть:

- Що може бути незвичайного у селі? Село є село. 

Але села, як і люди, - різні.  Села відрізняються не тільки географічним положенням, а й людьми, які їх населяють.

Верхнячка – селище міського типу, центр селищної Ради Христинівського району Черкаської області.

Заснована Верхнячка на початку ХVІ століття і називалася тоді Яворовцем.

У 1793 році після другого поділу Польщі і завершення російсько-турецької війни 1787- 91 рр. Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. Польські магнати, володіючи величезними ділянками землі, починають її розпродувати окремими селами. Так 13 березня 1812 року граф Потоцький продав с. Верхнячку Ясінському Флоріану Войцеховичу з 2231 десятиною землі і населенням в 1347 душ.

У 1843 році Ясінський будує тут цукровий завод.

На Україні перший цукровий завод був побудований у 1824 році в селі Трощино Канівського повіту Київської губернії (тепер Черкаської області).

Саме від серпня 1824 року, коли, почав працювати Трощинський цукровий завод, можна вести літопис цукрової промисловості Черкаської області.

Від перших кустарних сахарень, як називали цукрові заводи наші прадіди, ми дійшли до сучасних потужних підприємств.

Після закінчення громадянської війни трудящі розпочали мирне будівництво, відновлювали зруйноване господарство: почав працювати цукровий завод, розширювалися посівні площі під цукрові буряки та зернові. 

У 1920 році почав працювати заводський клуб, 1921 році – школа фабрично-заводського навчання, яка стала кузнею робітничих кадрів заводу. З 1923 року ця школа стала районною.

Директором її був Сосіновський Святослав Михайлович.

З 1923 по 1927-й рік Верхнячка була районним центром

У 1927 р. було побудовано перший житловий будинок для робітників заводу. Село електрифікувалося, працювало 2 клуби, 2 бібліотеки, середня і семирічна школи, з’явилися велосипеди, мотоцикли, радіоприймачі. 

У школі навчалося 450 дітей. Населення стало 4200 чол.

Ще в травні 1918 року цукрова промисловість країни була націоналізована. Це був декрет Радянської влади про націоналізацію цілої галузі народного господарства. 

Вже в 1922-1923 рр. цукрозавод виробив 167000 пудів цукру. Розширювалися посівні площі цукрових буряків. У газеті «Селянська правда» за 20 грудня 1927 року писалося: «…. З усіх цукроварень Уманської філії цукротресту, що показали найменшу собівартість виробництва при найбільшому здешевленні цукру, перше місце займають три цукроварні – Верхняцька, Цибулівська і Тальнівська.

Буряки в ті часи були цукристими, а вихід цукру становив не більше 4-5%. Урожайність була 60 центнерів з гектара. Насіння цукрових буряків закуповується за кордоном і обходиться дуже дорого.

Перед цукровиками постало питання збільшення вмісту цукру в коренях і їх врожайності. У 1881 році професор Харківського університету А.Е.Зайкевич розпочав систематичні досліди по агротехніці і селекції цукрових буряків. На ряді цукрозаводів були організовані селекційні лабораторії. Селекційна робота при цукрозаводах стала швидко поширюватись і вже в 1891 році селекційні лабораторії були організовані при 85 заводах.

 Ініціатором заснування станції у Верхнячці був Г.А. Мартін. Характеризуючи дореволюційний період, слід відмітити, що дослідно-селекційної станції в сучасному розумінні не було. 

 Після революції на території селища сформувалося три трудових колективи: цукровий завод, дослідно- селекційна станція та колгосп, які за якийсь десяток років перетворилися у міцні господарства. У кожному з них працювали робітники цілими сім’ями від 6 до 10 осіб, утворюючи трудові династії. 

Перетворенню цих господарств у потужні господарства сприяли як керівники цих господарств, так і різні спеціалісти. Насамперед це: Гловінковський В.А., Паншин Б.А., Михалевич В.В., Коломієць О.К., Гринько Т.Ф. і цілий ряд інших професіоналів своєї справи.

Капіталістична економіка, що інтенсивно розвивалася, особливо в кінці XIX поч. XX ст., вимагала кваліфікованих кадрів для промисловості, транспорту, сільського господарства. Їх підготовка потребувала розширення та поліпшення системи освіти, хоча перші церковнопарафіяльні школи були відкриті ще в 1860 році.  Істотні зміни в структурі освіти відбулися після Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року. Та освіта, яка була до революції, не відповідала потребам часу, тому Радянська влада прийняла два найважливіші закони, яких вимагали люди: 

1) відокремлення церкви від держави, що дозволяло кожній людині свободу совісті, тобто, сповідувати, або не сповідувати будь-яку релігію (20 січня 1918 року Декрет Ради народних комісарів РРФСР)

2) 18 – 23 березня 1919 року Програма РКП(б) зобов’язувала органи управління всіх дітей від 7 до 15 років посадити за парти, забезпечити харчуванням, одягом, підручниками за рахунок держави (безкоштовно). Навчання проводити на рідній мові, відкрити широкий доступ до вищої школи всім, хто бажає навчатися, в Україні - українською мовою і мовами тих народів, які жили на території України (в СРСР навчання проводилося 130-ма мовами. (Народное образование в СССР. Сборник документов 1917 – 1973 гг. А. А. Абакумов, М. П. Кузин, С. И. Пузырев, Л. Ф. Литвинов. М., «Педагогика», 1974.) 

У 1921 році було видано близько тисячі назв книг загальним тиражем 4,4 мільйона, з них українською мовою 205 назв; у 1925 році видано 5,5 мільйонів назв книг загальним тиражем 37 мільйонів, з них українською мовою 1935 назв тиражем 17 мільйонів. Це були підручники, художня література, наукова та науково-популярна література. Зокрема, було видано ряд творів Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, А. Тесленка, Панаса Мирного, Михайла Старицького, російської класичної літератури – Л. Толстого, І Тургенєва, Л. Салтикова-Щедріна, А Чехова, Г. Успенського, В. Короленка, зарубіжної класики – Д. Дефо, Р. Роллана, А. Франса, Г. Гейне  (Історія Української РСР у восьми томах, десяти книгах.  (Українська РСР у період побудови і зміцнення соціалістичного суспільства (1921 – 1941), Том шостий П. П Гудзенко, «Наукова думка». Київ 1977 р.)

Відбудова народного господарства, формування нової соціалістичної культури викликали величезну потребу в кваліфікованих і політично свідомих кадрах робітників та спеціалістів. В Україні запроваджувалася єдина система вищої технічної, сільськогосподарської і соціально-економічної освіти. 

Кваліфіковані робітничі кадри готувалися в школах фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) та професійно-технічних школах. Перші школи ФЗУ, куди набирали підлітків з трьох, чотирирічною освітою, виникли з ініціативи комсомолу восени 1921 року. Тоді ж виникла школа ФЗУ і при Верхняцькому цукровому заводі. Школи ФЗУ стали основним джерелом поповнення промисловості кваліфікованою робочою силою. За відбудовний період вони разом із професійно-технічними школами підготували десятки тисяч робітників.

Підготовка спеціалістів у вищих і середніх спеціальних учбових закладах налагоджувалася відповідно до потреб розвитку народного господарства і культури. В перші роки відбудовного періоду було закінчено перебудову спеціальної освіти.

Колишні вчительські семінарії, інститути, а також відповідні факультети університетів реорганізовувалися в інститути соціального виховання. Вони готували вчителів для загальноосвітніх і професійно-технічних шкіл. У 1929-1930 рр. в Україні близько 52 тисяч учителів і понад 250 тисяч добровольців навчали грамоти неписьменних. Методичну допомогу в роботі з неписьменними надавали понад 120 культ армійських університетів. Тільки у 1929 році було навчено грамоти 600 тисяч чоловік проти 350 тисяч чоловік у 1928 році. 

Все більше вчителів втілювали в життя радянські принципи освіти, збагачували педагогічну науку новим досвідом.  Визначне місце серед них належало А. С. Макаренку, який творчо застосовував нові принципи педагогічної науки, органічно поєднуючи навчально-виховний і трудовий процеси. В цілому за роки першої п’ятирічки у республіці закінчило школи і гуртки лікнепу понад 10 мільйонів чоловік. 

У другій п’ятирічці планувалося завершення загальнообов’язкового початкового навчання і перехід до обов’язкової семирічної освіти, а також дальший розвиток середньої освіти в містах і селах.

Для реалізації цих заходів асигнування в розвиток загальноосвітньої школи зросли в 3,5 рази. Велику увагу в розвитку народної освіти відіграла постанова ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 3 вересня 1935 року «Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній та середній школах». У постанові вказувалося на такі недоліки в роботі школи, як часті зміни навчальних планів і програм, перевантаження учнів, незадовільна система оцінки знань. Для усунення цих недоліків було накреслено заходи щодо організації навчального процесу і шкільного режиму. Зокрема, встановлювався єдиний день початку нового навчального року в усіх школах країни – 1 вересня, а також єдиний день закінчення навчального року. 

Для кожного типа шкіл визначалася кількість уроків для відповідних класів, їх тривалість, порядок прийому учнів до школи, переведення до наступних класів, складання іспитів, вводилася п’ятибальна система оцінки знань учнів. 

Яскравим свідченням піклування держави про народну освіту була програма будівництва шкіл, здійснена за роки другої п’ятирічки.  В цілому по країні було споруджено 18 778 шкіл, в тому числі в Україні – 1864 школи на 556 тисяч учнівських місць. Це дало змогу ліквідувати треті зміни в школах. Споруджувалися також палаци піонерів, піонерські клуби, шкільні майданчики, табори. 

Перемога колгоспного ладу створила умови для широкого розвитку освіти на селі. За 1938 р. - червень 1941 р. в Україні тільки за рахунок державних капіталовкладень споруджено 839 загальноосвітніх шкіл.

Напередодні війни були створені і працювали 30 831 загальноосвітня денна школа з 6687 тис. учн. З них 4435 середніх шкіл, у яких навчалися 2592 тис. учнів (проти 232 тис. в кінці першої п’ятирічки). 

Широке зростання мережі шкіл вимагало великої кількості учителів. На кінець 1940 року педагогічні кадри в Україні готувалися у 6 університетах, 24 педагогічних і 45 учительських інститутах. 

У селищі Верхнячка початкові школи відновили роботу у перший рік встановлення радянської влади (1918 рік). Верхняцька початкова, пізніше семирічна школа залишилася у приміщенні колишнього двокласного училища , а в будинку колишнього поміщика Чернова з 1919 року до 1965 р. розмістилася друга школа, нинішнє старе приміщення СШ №2, в якому працював  до 2019 р. Верхняцький  НВК. 

У 1919 році вийшла постанова Раднаркому про передачу поміщицьких приміщень під школи. З 1925 по 1927 рік директором школи був Пахолко Григорій Онуфрійович.

У 1927 році цю школу було названо фабрично-заводською. Першим її директором був Гречко Григорій Киріякович. З 1934-1937 рік директором школи був Титюченко Іван Якович.

У цій школі, крім загальноосвітніх предметів була виробнича підготовка. Учнів вчили столярної, слюсарної справи та ковальської. Раз у тиждень ходили на завод, знайомилися з виробництвом, на робочих місцях вивчали технологічний процес. Інструкторами були випускники школи ФЗН.

Коли школа стала десятирічкою, в школу були завезені різні музичні інструменти: два піаніно, гітари, мандоліни, балалайки. Це давало можливість працювати різним гурткам.

В школі були гуртки: струнний, співочий, фізкультурний та радіо гурток, яким керував директор школи Гречко Григорій Киріякович. До закінчення школи хлопці самостійно робили радіоприймачі, слухали різні передачі. 

Майже всі хлопці захоплювалися спортом, мали хороші показники: Островський М.П. став учителем фізкультури, в армії був моряком. Зв’язав своє життя з морем, став капітаном І рангу. Теліченко П.Г., який теж займався спортом, став військовим, полковник інженерних військ. Підліснюк В.А. поступав у циркове училище, але став військовим льотчиком, горів у літаку під Сталінградом, вижив, став інженером. Запарований І.С. після війни став чемпіоном Радянського Союзу з гирьового спорту.

З великою повагою учні довоєнних років згадували своїх учителів: Чумака Семена Йосиповича, Поліщука Сергія Дорошовича, Пилипенка Миколу Івановича, Лизуна Івана Макаровича, Крижанівську Лідію Ілларіонівну та директорів школи: Гречко Григорія Киріяковича  та Титюченка Івана Яковича.

У повоєнний період для молоді, яка через війну не могла своєчасно одержати освіту і не могла навчатися у денній школі, була відкрита школа робітничої молоді. Вона проіснувала до 1972 року. Першим її директором був Сосіновський Станіслав Михайлович. Потім школу очолював Дячук Дмитро Никифорович, а з 1959-1963 –  Гриб Іван Зотійович. З 1963-1972 рік – Накашідзе Олександра Тимофіївна. Учителями цієї школи були:

Волошенюк Григорій Олексійович, Поляруш Катерина Матвіївна, Ткаченко (Чорнозуб) Олена Яківна, Волошенюк Володимир Григорович, Понамаренко Іван Матвійович.

 Школа давала міцні знання, про що свідчать її вихованці, які отримали вищу освіту і стали висококваліфікованими спеціалістами.   За роки п’ятирічки зросла кількість вчителів, підвищився їх освітній рівень. У 1950 – 1951 навчальному році у денних загальноосвітніх школах України працювало 252,7 тисяч педагогів.

Велика увага приділялася вивченню і поширенню передового педагогічного досвіду. Багато вчителів досягли високої професійної майстерності, брали активну участь у громадсько-політичному житті. В школах України працювало 29 учителів – депутатів Верховних Рад СРСР   та УРСР, велика кількість депутатів місцевих Рад. Серед вчителів було шість Героїв Радянського Союзу, 39,5 тисяч нагороджених орденами і медалями, 524 педагоги мали звання Заслужений вчитель школи УРСР, 3427 - нагороджено значком «Відмінник народної освіти».  В своїй діяльності педагоги України користувалися досягненнями світової педагогіки, дореволюційної та учителів А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського, які виробили певні правила виховання поведінки дитини через колектив, приділяли велику увагу моралі, як основи виховання людини.

Те покоління людей, які сіли за парти в 20-х роках, до початку Великої Вітчизняної війни сформувалися як нова людина: вони стали кваліфікованими спеціалістами всіх галузей виробництва, військовими, патріотами своєї держави, на захист якої стали всі дорослі, діти, чоловіки і жінки.

Ні в одній країні світу не було такого, щоб у випадку смерті командира піднімався простий солдат і командував: «Командир загинув. Слухай мою команду: в атаку!» Так в роки війни чинили тисячі простих солдатів з різних куточків нашої держави і з різною освітою. А подвиг О.Матросова повторили 200 осіб.

Видатні педагоги всіх поколінь вважали, що людина розвивається, формується, стає власне людиною в певному соціальному середовищі, в суспільстві людей. Тільки народившись, дитина є членом сім’ї, представником покоління, нації і держави. Кожна людина застає, як реальну основу свого життя, певний рівень продуктивних сил, які з однієї сторони змінюються певним поколінням, з іншої сторони ставлять певні умови життя, визначають певний рівень розвитку. Багатство людської культури, накопичене протягом багатьох віків, засвоюється людиною, дякуючи активній взаємодії з суспільством. Суспільні вимоги стають особистими в процесі діяльності і спілкування з оточуючими людьми. Людина не просто засвоює суспільний досвід, але й перетворює його у власні цінності, установки і орієнтири. Суспільство ж, впливаючи на формування кожного члена суспільства, само зазнає перетворюючого впливу. Тому, щоб відбулося взаємне збагачення суспільства і особистості, необхідна певна стабілізація взаємодії, спеціальна організація цього взаємовпливу.

Протиріччя, які виникають між особистими прагненнями і суспільними потребами, вимагають особливих способів регуляції поведінки людей. До найбільш поширених способів соціального управління можна віднести мораль, право, політику, релігію, звичаї, традиції, обряди. Кожен з них по – своєму нагадує людині про її належність до тої чи іншої групи, про необхідність рахуватися з інтересами цієї спільноти. .

Людина засвоює соціальний вплив через різні групи, членом якої вона є, через працю і спілкування з ними. Дитина виховується середовищем, в якому вона живе. Найважливішим, універсальним засобом соціального впливу на поведінку людини є мораль. На відміну від правової, моральна регуляція поведінки людини має внутрішній характер. Моральні норми не опираються на спеціальні інститути. Контроль за їх виконанням здійснюється самою особистістю. Людина наодинці з собою вирішує, як її вести себе в тій чи іншій ситуації, робить вибір між бажанням, особистою актуальною потребою і більш значними цінностями. Конфлікт власного бажання  і почуття обов’язку, оцінка наслідків з точки зору їх суспільної направленості,  це – неминучі муки морального росту. Поступово обов’язок переважає бажання. Морально зріла особистість веде себе у відповідності з нормами не тому, що боїться зовнішніх санкцій, а тому, що не може інакше. Почуття обов’язку, честь, совість виявляються не менш важливими, ніж зовнішній контроль. Ядром моральної свідомості вважають совість, як здатність особистості контролювати поведінку у відповідності до суспільних вимог. Отже, мораль виступає як регулятор поведінки, як спосіб засвоєння навколишньої дійсності.

Кожне покоління певним способом пояснює наступному поколінню необхідність моральної регуляції, оцінюючи поведінку людини, як добро і зло. Таким чином, моральна оцінка регулює поведінку, сприяє виробленню моральних цінностей у відповідності з поняттями добра, справедливості, сенсу життя.

Періодом найінтенсивнішого засвоєння моральних зразків, зародження моральної регуляції поведінки є дитинство.  Шкільні роки мають стати школою доброти, людяності. Тому все починається з УЧИТЕЛЯ. Учитель, як скрипаль, торкається дитячої душі і серця. Зуміє він сформувати благородні почуття чи ні, стануть щоденні 45 хвилин уроку хвилинами повноцінного морального спілкування, чи стануть вони тими хвилинами, які заставлять учня задуматися, перехвилюватися, пережити весь діапазон почуттів – від співчуття і співпереживання до обурення злом, залежить від учителя і його майстерності.

Саме в підлітковому віці відбувається, якби друге народження людини, вона формується як особистість. Підліток ставить перед собою запитання: «Що я за людина? Що в мені хорошого?» Підліток «вдивляється» в себе, прагне самовдосконалення, шукає длясебе зразок, ідеал. Це стає критерієм оцінки людей і самого себе, формується  моральна мотивація поведінки. Від того, кого для зразка поведінки запропонує учитель, залежить майбутнє учня. Ким стане кожен окремо взятий підліток залежить від того, як зуміє вчитель розкрити роль героя, який здійснив подвиг, ученого, який здійснив відкриття, конструктора, який створив машину чи літак, селекціонера, який вивів нові сорти рослин. Поряд з кожним із них стояв учитель, який допоміг відкрити кожному учневі себе, своє призначення, навчив любити працю, сформував риси справжніх патріотів, мужніх і чесних людей.

Учитель – гуманіст. Людина своєю працею перетворює природу. Учитель формує природу людини. Ніякі установи, програми, технології, як би вони не були придумані, не можуть замінити особистість. У вихованні все основується на ОСОБИСТОСТІ вихователя, тому, що виховна сила виливається тільки із живого джерела людської особистості. Особливість праці вчителя полягає в тому, що він багатократно, поки присвячує себе справі виховання, повторюється в дітях. У них, як у дзеркалі, відбивається його духовна культура, інтелект, сердечність, смаки і навички.

Голова посивіє, поки вчитель зможе побачити реальні плоди своє нелегкої, благородної праці  в дні завтрашньому. Учитель вчить, поки живе і живе, поки вчить. Вчитель вчить своїх вихованців щохвилинно, щогодинно, щоденно, кожною своєю думкою, жестом, манерою говорити, слухати, одягатися, тим, яким він є, коли гнівається, в радості і в горі. Він безперервно виховує дітей всією своєю зовнішністю і поведінкою. Тому викликати в дитини прагнення сягнути вершин досконалості може тільки той, хто сам сягнув цих вершин.

А феноменом селища Верхнячки є ті зміни, які відбулися за радянський період в житті жителів селища.  У довоєнний і, особливо, у післявоєнний період селище стало кузнею керівних та робітничих кадрів не тільки району, а й області. Це був своєрідний оазис науки, культури та творчої праці.

Історія селища Верхнячка включає в себе, як історію господарств селища, так і історії видатних людей, які народилися, або працювали в селищі. 

З 1952 по 2019 рік Верхняцьку середню школу закінчило 2521 чоловік. З них 161 учень закінчив школу з відзнакою , 87 осіб закінчило з золотою і 74 - з срібною медаллю. Серед випускників шкіл 190 учителів, 65 лікарів, 65 військових різних родів військ, 90 інженерів, 80 бухгалтерів, 94 економістів, 56 юристів, 82 агрономи, 70 бухгалтерів, 15 ветеринарів, 18 культпрацівників,13 будівельників.  Серед уродженців селища і випускників шкіл 18 докторів наук, 29 уродженців селища – кандидати наук, 18 працівників Верхняцької дослідно - селекційної станції - кандидати наук. Серед жителів селища 2 Герої Соціалістичної Праці – Береговий Федір Григорович та Забродський  Станіслав Васильович, Герой України – Мельник Юрій Федорович, 3 міністри, 1 посол, 6 – генералів, 17 полковників, до двох десятків Заслужених працівників різних галузей господарства, близько тисячі осіб нагороджено різними урядовими нагородами: 20 осіб нагороджено 22 орденами Леніна, 51 особу нагороджено 53 орденами Трудового   Червоного Прапора, 50 осіб нагороджено 52 орденами  Знак Пошани.  

Ці успіхи випускників школи свідчать про високу якість освіти, високий професіоналізм учителів обох шкіл, які вчили цих учнів. Серед випускників Сосіновський Костянтин Святославович – випускник 1934 року - інженер-полковник авіації, винахідник. Його прилади працюють на космічних кораблях і балістичних ракетах; Роєнко Анатолій Іванович – випускник 1954 року -  викладач авіаційно-космічної медицини; Калиновський Георгій Володимирович – викладач Московського технологічного університету ім. М. І.  Косигіна, зв’язатися з якими уже немає можливості.

Доктори наук:

Гречко Олександр Тимофійович.

Державець Аврам Семенович.

Заєць Олександр  Семенович. 

Карпенко Віталій Опанасович.

Коваль Елеонора Захарівна. 

Кушнір Валентина Миколаївна.

Лурін Ігор Анатолійович. 

Макушок Маркел Омелянович.

Мельник Юрій Федорович.

Овчарук Сергій Станіславович.

Огенко Володимир Михайлович.

Паншин Борис Аркадійович. 

Перетятько Віктор Гаврилович. 

Підопригора Володимир Сергійович.

Прокопчук Олена Тодорівна.

Шопенко Дмитро Васильович.

Яковлєв Валентин Володимирович.

Кандидати  наук:

Білопільська Людмила Степанівна.

Буць Степан Григорович.

Ворожко Світлана  Павлывна

Гембарук Алла Степанівна  

Ген Анатолій  Олександрович

Головцов Леонтій Аврамович. 

Головцов Олександр Леонтійович.

Головцов Віктор  Леонтійович.

Гринько Тит Федорович. 

Джуржа Василь Павлович. 

Дорошенко Станіслав Іванович.

Дубчак Оксана Віталіївна. 

Івницька Інна Нестерівна.

Лизун Олег Миколайович. 

Любченко Василь Євгенійович.

Перебитюк Микола  Васильович

Прокопчук Ігор Васильович.

Прокопчук Сергій Васильович. 

Романова Ганна Тихонівна.

Саух Валерій Михайлович.

Святенко Маркел Митрофанович .

Хрустик Надія Михайлівна.

Цибровська Надія Володимирівна. 

Чернишов Валентин Степанович.

Трудом звеличені:

Баліцький Іван Петрович.

Баліцький Степан Григорович. 

Баліцький Станіслав Григорович.

Баліцький Микола Григорович.

Береговий Федір Григорович.

Білозор Василь Васильович.

Білокінь Юрій Іванович.

Вакуленко Микола Олександрович. 

Волошенюк Григорій Олексійович.  

Голікова ( Поліщук) Тетяна Дмитрівна. 

Дмитренко Петро Миколайович.

Дорошенко Володимир Вікторович.

Забродський Станіслав Васильович.

Запарований Іван Сильвестрович.

Єнін Віктор Михайлович. 

Єнін Валерій Михайлович.

Єнін Роман Вікторович.

Камінський Борис Володимирович.

Керекеша Ольга Степанівна.

Ковальова  ( Зуєва)Тамара Миколаївна.  

Кучер Олександр Арсентійович.

Лурін Анатолій Григорович. 

Остапенко Наталя Олексіївна. 

Нікіфорова (Скоробрещук ) Надія Яківна.

Остапенко Федір Олексійович.

Підліснюк Євгеній Васильович.

Підліснюк Василь Олександрович.

Пілецький Станіслав Володимирович.

Скоробрещук Володимир Васильович.

Сотніченко Сергій Петрович.

Срулик Сергій Йосипович.

Стопхай Анатолій Григорович.

Теліченко Павло Григорович.

Цибенко Василь  Григорович. 

Навчання – це передача життєвого досвіду в усіх сферах людської діяльності від одного покоління до другого, яке відбувається двома шляхами: через навчальні заклади та гени, бо все, що людина робить, вона закладає в свою кров і передає наступним поколінням.  

Радянська школа давала дітям знання, здоров’я, мораль і вміння брати на себе відповідальність у випадку необхідності.

Сьогодні закриваються школи, профтехучилища, вищі навчальні заклади, учителями працюють люди, які не мають відповідної підготовки. Це приводить до зниження якості знань та деградації суспільства. 

Бойко Г. М., 

вчитель історії та правознавства вищої категорії, вчитель-методист.  

Відмінник освіти України,

автор книг: «Хаскала. Герман Горовіц», «Щоб пам’ятали внуки наших внуків», «Феномен Верхнячки». 


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах