ЩЕ ПРО МОВУ

ЩЕ ПРО МОВУ


Приводом для цього звернення до проблем мовної політики на сторінках газети, яка систематично й об’єктивно висвітлює їх, є те, що днями виповнилося два роки від часу ухвалення Верховною Радою України Закону про забезпечення функціонування української мови як державної. Тоді ж були введені в дію положення Закону стосовно мови у сфері  культури і розваг, туризму, книговидавничій справі, демонстрації фільмів в кінотеатрах і на телебаченні.

Це стало черговим етапом у діях правлячого в Україні режиму, спрямованих на витіснення російської мови, яка є рідною або якою переважно користується більше половини населення країни. Показово, що одночасно Верховна Рада більшістю голосів відмовилась повернути російську мову у сферу освіти.

Формулюючи ставлення до ситуації, що склалася за останні роки у мовній сфері, необхідно враховувати таке. Мова, за визначенням науковців, є системою звукових та словниково-граматичних засобів, які втілюють результати мислення і є засобом спілкування людей, обміну думками між ними. Мову не надає людині держава чи хтось інший, і відняти її ніхто не має права. Людина оволодіває мовою природно після народження в тій обстановці, в якій відбувається її зростання й становлення.

Як соціальне явище, мова створює суспільство як соціум, сприяє утвердженню в ньому взаєморозуміння і злагоди.

Мова покликана об’єднувати суспільство. На жаль, в Україні надзвичайно політизоване мовне питання стало чинником, який ще більше роз’єднує й без того розколоте суспільство.

Правовий статус мов визначений українською Конституцією, стаття 10 якої проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської (виділено з урахуванням місця цієї мови в українському суспільства. – Г.К.), інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Принциповим є те, що мовні права громадян України закріплені в розділі І Основного Закону «Загальні засади», де викладені принципи, на яких має грунтуватись українська держава. Це є свідченням того, що реалізації і захисту правових положень про мови надається особливого значення.

А в розділі ІІ «Права і свободи та обов’язки людини і громадянина», де йдеться про гарантії вільності та рівності всіх людей у своїй гідності та правах, особливо наголошується на невідчужуваності та непорушності  конституційних прав і свобод людини, які «гарантуються і не можуть бути скасовані» (статті 21 і 22);

по-друге, проголошується право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та її обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23);

по-третє, закріплюються рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, неприпустимість привілеїв чи обмежень у правах і свободах, в тому числі за мовними ознаками (стаття 24);

по-четверте, гарантуються неприпустимість скасування конституційних прав і свобод, а також звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (стаття 22).

Всі ці вимоги при прийнятті Закону про забезпечення функціонування української мови як державної порушені або ігноровані.

У зв’язку з цим не може не дивувати те, що Конституційний Суд України визнав цей закон таким, що відповідає Конституції. Правда, для того, щоб ухвалити таке рішення, суду потрібно було майже два роки. Це ще одне свідчення того, що в Україні справді незалежного Конституційного суду немає. А оскільки Конституцію порушують і парламент, і президент, то говорити про демократію, законність, права і свободи людини в Україні наївно.

Звертає на себе увагу й те, що в багатьох статтях  Закон фактично урівнює в правах з державною – українською англійську мову. Що це як не відверте нагадування про колоніальний статус України?

Задекларувавши розгалужену, наділену безмежними повноваженнями систему іспитів на знання державної мови та контролю за реалізацією Закону, він робить Закон таким, що його практично не можна реалізувати.

Досить прочитати хоча б статті про Національну комісію зі стандартизації державної мови та про Уповноваженого із захисту державної мови і його секретаріат, які займають майже четверту частину величезного за обсягом тексту правового акту, що більше нагадує інструкцію, аніж закон. Там про все. Не згадано хіба що про те, що Уповноважений перед тим, як йти на службу, має  зав’язати краватку. Закон передбачає створення громіздкого апарату чиновників-контролерів, які ні за що не відповідатимуть, але клопоту завдадуть чимало. Це відкриває безмежні можливості для зловживань, а отже, для корупції, боротьбу з якою режим  оголошує чи не найважливішим своїм завданням.

Як свідчить багаторічний досвід, остаточно викорінити примусовими засобами мову, яка є рідною або прийнятною для людини, так само як і нав’язати іншу мову, практично неможливо. Люди як користувалися своєю мовою у взаєминах між собою, так і  будуть користуватися. Але при цьому порушуються їхні законні права. Бо якщо людина мислить і розмовляє в побуті, при особистому спілкуванні, скажімо, російською або молдавською, угорською чи іншою мовою, то здавати іспити українською при вступі до університету чи на державну службу  їй набагато важче, ніж українцю. До того ж, донедавна  він мав законне право здавати іспити, навчатися рідною мовою, тепер – на порушення вимог статті 22 Конституції України – новим законом його такої можливості позбавили. А це ж стосується мільйонів громадян України!

Та йдеться про ще більш серйозні речі, я б сказав – про злочин, який вчиняє влада перед власним народом і країною. Фактично заборонивши вивчення російської мови, її вільне використання у спілкуванні, науковій діяльності, режим по суті обікрав наших людей, передусім науковців. Адже з величезним масивом наукових праць наші дослідники сьогодні можуть ознайомитися скоріше  російською мовою, бо на українську вони не перекладені.

А тепер це стосується і доступу до надбань унікальної російської («русской» і «российской») культури і мистецтва.

Хто від цього виграє? За цей злочин – духовне, інтелектуальне, культурне пограбування власного народу – винні мають нести відповідальність. Керуються вони лише ненавистю до всього російського, до нашої багатовікової спільної долі. Прощення цьому бути не може.

Скільки в нас родин, де один з батьків розмовляє українською, інший – російською, і це не породжує якихось проблем! А хіба був потрібен нам перекладач, коли на зборах, нарадах, наукових сесіях, інших заходах хтось виступав російською мовою? Задля чого ми все це, на догоду печерним русофобам,  втрачаємо? До того ж, російська мова є однією з мов спілкуванням в Організації Об’єднаних Націй,інших міжнародних структурах.

Мова, як суспільне явище, засіб спілкування між людьми, постійно розвивається, збагачується. Це – природний процес. Хто з нас замислюється, скажімо, над тим, що такі слова, як «прогрес», «процес», «парламент», «суверенітет», «публіка», «хобі», численна кількість інших, давно ввійшли в наш побут з інших мов, сприймаються як «наші», корінні? Зараз, коли інтеграційні процеси в світі інтенсифікувалися, імплементація в нашу мову іноземних слів і виразів стала набагато активнішою. Лише за останні кілька років набуло поширення вживання таких понять, як «саміт», «бренд», «наратив», «фейк», «нокдаун», «он-лайн», «наркотрафік», «креативність» тощо.

Протидіяти цим процесам непросто, та й не слід. Але – в межах розумного. Навряд чи є позитивним прагнення деяких науковців (особливо аспірантів), а також політиків, журналістів внести в нашу мову без пояснень якомога більше чужоземних, в основному англомовних, вузькоспеціальних слів, явно з метою «засвідчити високий рівень своєї інтелектуальності».

Та більше непокоїть інше – намагання штучно, по суті примусово, у тому числі через так звані «мовні стандарти», офіційні словники, з політиканських мотивів нав’язати замість усталених виразів мовні конструкції, притаманні окремій частині нашого суспільства (в основному із західних регіонів) або запозичені з англійської мови без пояснень. Наприклад: «міт» замість звичного «міф», «павза» замість «пауза», «професорка», «екс-членкиня», «паротяг», «прибульці» і т.п. Особливо цим відзначається газета «День». Про відверто націоналістичні видання я вже не кажу.

Ситуація з українською мовою в Україні неоднозначна.

В центрі країни – одна, тутешнім варіантом української мови говорить більшість співвітчизників-українців. Це фактично, так би мовити, «стандарт» офіційної мови. В західному регіоні говірки в різних областях часом суттєво відрізняються. Досить поширеним, особливо на сході й півдні України, є так званий «суржик». На все це треба зважати, діючи обережно, з належним тактом і повагою до носіїв тих чи інших діалектів.

Мову потрібно берегти, державну (офіційну) тим паче. Але не за рахунок обмеження конституційних прав громадян і витіснення інших мов, зокрема мови більшості корінного народу України – російської. Це – важливе завдання державних установ, науковців, зокрема Інституту  української мови Національної Академії наук України.

І, звичайно, проживаючи в Україні, тим більше будучи її громадянином, кожна нормальна людина не може не володіти українською мовою. Це – неодмінна ознака вихованості, інтелігентності, якщо хочете – елементарної культурності, але в жодному разі не результат примусу.

Георгій Крючков


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах