Західна Україна: радянська доба і роки незалежності  1939-1991:СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ПОСТУП

Західна Україна: радянська доба і роки незалежності
1939-1991:СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ПОСТУП


Читачі сайту ЦК КПУ в 2019-2020 роках мали змогу ознайомитися з науково-публіцистичними розвідками щодо ювілейних подій процесу збирання воєдино протягом 1939-1940-1944-1945 років українських земель Східної Галичини і Західної Волині, Північної Буковини, Північної (Хотинщина) і Південної (Придунав‘я) Бессарабії та Закарпатської України у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки:

ВЕРЕСЕНЬ 39-го: ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД

22 ЖОВТНЯ 39-ГО: ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО ЖИТТЯ

26-28 ЖОВТНЯ 39-го: “ВИСЛОВЛЮЮЧИ ВОЛЮ ЗВІЛЬНЕНОГО НАРОДУ...”

1 ЛИСТОПАДА 39-ГО: ДЕНЬ ЄДНАННЯ

13-14 ЛИСТОПАДА 39-го: ЗДІЙСНЕННЯ ЗАПОВІТНОЇ МРІЇ

26 ЧЕРВНЯ - 3 ЛИПНЯ 40-го: “СОВЕТСКИЙ ФЛАГ НАД БЕССАРАБИЕЙ, СОВЕТСКИЙ ДЕНЬ НАД БУКОВИНОЙ!”

1–2 СЕРПНЯ 40-го: ВХОДЖЕННЯ ДО ВЕЛИКОЇ СІМ‘Ї РАДЯНСЬКИХ НАРОДІВ

ЖОВТЕНЬ  - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ

ЖОВТЕНЬ - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ (Закінчення)

29 ЧЕРВНЯ 45-го: ДОЛЕНОСНА ВІХА В ІСТОРІЇ ЗАКАРПАТТЯ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ

В переддень 30-річчя завершення радянської доби історії української державності вважаємо доцільним повідати читачам сайту про розквіт возз’єднаного краю під зорею Радянської влади та економічне зубожіння, соціальні злидні і духовний занепад в часи самостійності.


Соціальне гноблення і політичне безправ‘я

Возз'єднання в єдиній Радянській державі створило сприятливі умови для здійснення на галицьких, волинських, буковинських і закарпатських землях корінних соціально-економічних перетворень.

Ці землі, як повноправна складова Української РСР, за порівняно короткий період перетворились із найвідсталішої частини Європи, якою вони були в умовах капіталізму, на край з високорозвинутими промисловістю, сільським господарством і соціалістичною культурою.

Щоб точніше уявити масштабність перетворень на колишніх поневолених землях,які називали і «білою Африкою», і «джунглями у центрі Європи», відчути значимість безкорисливої допомоги радянських народів, побіжно погляньмо, якими були тут продуктивні сили й соціальні відносини напередодні возз'єднання.

Становище, в якому перебували трудящі західноукраїнських земель, яскраво змальовано у «Відозві Львівського тимчасового управління до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про утворення Комітету для організації виборів до Українських Народних зборів».

«Непереможна Червона Армія принесла народам Західної України і Західної Білорусії давно сподівану волю, братерство і дружбу. Непереможна Червона Армія навіки врятувала нас від кривавого жаху, дикунської влади польського панства, від пацифікації та екзекуцій, мордування, тортур, приниження і знущання. Відкрито перед нами осяяний шлях до щасливого, квітучого та радісного життя, де немає страшної примари голоду, страждань, безробіття, злиднів та мук колишнього чорного життя. Свистів над нами проклятий канук пана та його посіпак, у темряві, злиднях, неписьменності животіти ми і наші діти, нам забороняли говорити рідною мовою, закривали українські школи. Українців не допускали до жодної державної роботи. Нас вважали за бидло, нас називали глузливим словом «хлоп» і знущалися з нас».

На західноукраїнських землях переважали дрібні промислові підприємства. На початок 1939 року по всій Західній Україні було лише 21 промислове підприємство, в кожному з яких налічувалося більше тисячі працюючих, а підприємства з числом до 4-х робітників становили 87,3 процента від загальної кількості.

Із 318 фабрик, заводів, напівкустарних майстерень Північної Буковини лише на 45-ти працювало більше ста робітників. Для порівняння варто зазначити, що згідно з переписом 1939 року на одне підприємство в середньому по Українській РСР припадало 200 робітників.

На долю Підкарпатської Русі (Закарпатської України), яка займала 5 процентів усієї території Чехословацької республіки, де проживало 9 відсотків населення країни, припадало лише 0,7 процента виробничого потенціалу — у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії та близько 0,6 відсотків зайнятих на виробництві робітників.

У Західній Україні, коли вона була в складі Польщі, обсяги виробництва з 1929 по 1939 рік впали на 40 процентів. За тяжку, виснажливу працю (робочий день, як правило, тривав 10—12, а в багатьох випадках і 16 годин) робітники одержували мізерну заробітну плату, яка не могла забезпечити навіть прожиткового мінімуму (таку зарплату одержували понад 90 процентів робітників Західної України) і часто становила менше половини зарплати, що виплачувалася робітникам у центральних і західних районах Польщі. Якщо середньотижнева зарплата промислового робітника Варшави в серпні 1937 року становила 39,69 злотого, а у Варшавському воєводстві — 34,84 злотого, то в Тернопільському — 17,73 злотого, Станіславському — 15,91 злотого. Менше 20 злотих на тиждень — це голодна заробітна плата. Її одержували майже 85 відсотків промислових робітників Західної України. З 1929 по 1939 рік заробітна плата робітників тут знизилася на 12 процентів, а ціни на товари зросли на 47 процентів.

У Північній Буковині протягом 1932—1940 років заробітну плату робітникам фабриканти і заводчики знизили на 60 відсотків, а штрафи збільшили майже на третину.

У Західній Україні близько 70 відсотків усієї земельної площі концентрувалось у руках невеличкої купки поміщиків і куркулів. Майже кожен п'ятий селянський двір зовсім не мав землі. Господарства, що не мали корів або мали одну корову, становили 70 відсотків. За даними офіційної польської статистики, тут було 45,4 процента безкінних господарств.

У часи іноземного поневолення на Закарпатті чотири п‘ятих населення було зайнято в сільському господарстві, але 90 процентів з них були безземельні й малоземельні. Сто десять тисяч дрібних селянських господарств мали землі у два рази менше, ніж 700 поміщиків.

На час встановлення Радянської влади стан землекористування в Чернівецькій області характеризували такі дані. Із 222 729 селянських господарств 22 110 (9,9 процента) зовсім не мали землі, 132 255 сімей (59,4 процента) володіли ділянками в межах до 2 гектарів, зате 3 229 поміщицьких та куркульських господарств (1,4 процента) мали в своєму володінні 6,5 відсотка всієї земельної площі. На Буковині напередодні возз‘єднання навіть дерев‘яний плуг і борона припадали на десять господарств, а одна сівалка — на 277, жниварка — на 7213 дворів.

Зорані сохою, зрошені потом і сльозами селян-бідняків дрібні клаптики землі рідко коли давали більше десяти центнерів зерна з гектара.

Постійними супутниками життя західноукраїнських трудящих були безробіття і голод. За даними перепису 1931 року, кількість безробітних тільки в промисловості становила 48,7 тисячі чоловік (57,7 процента до всіх зайнятих робітників). На початку 30-х років на Закарпатті було понад 100 тисяч безробітних.

Неспроста прогресивні чеські, угорські, американські, німецькі письменники, яким довелось побувати в 30-ті роки минулого століття на Закарпатті, називали його краєм «вимираючого народу», «біди і голоду». Особливо нестерпним було життя трудящих гірських районів. Ось що говорив про село Нижні Варецьки (з 1945 року — Нижні Ворота) в січні 1932 року на одному із засідань чехословацького парламенту комуніст Й.Штєтка, який у складі делегації за дорученням ЦК КПЧ побував на Закарпатті: «Жахливо побувати в кількох хатинах такого села, як Нижні Варецьки. Наведу з цього села лише один приклад, як страшенно лютують злидні і голод на Закарпатті і в яких жахливих умовах животіє закарпатський люд. Ми побували в хатині, зліпленій з болота. Номер цієї хати — 186. Її власником є Панзел. Входимо в справжню діру, про яку говорять: «людське житло», куди ведуть двері 1,22 метра заввишки і яка має два віконця по 20 сантиметрів. В тій дірі живе 12 людських істот, а перед входом у приміщення стояла на снігу босо заввишки 120 сантиметрів дівчина з оголеною повністю верхньою частиною тіла при лютому морозі. В приміщенні ми дізналися, що цій убогій дівчині — 28 років і через нестачу харчів та людських гігієнічних умов вона зовсім дегенерована. На печі сиділи п’ятеро малих дітей, всі вони були голі в повному розумінні цього слова, без будь-якої ганчірки. Від нас ховалися за комин... Ми дізналися, що єдина їхня їжа — зварена поличка з гнилої ріпи і засипана вівсяним борошном грубого помелу... Вся сім‘я виглядає хворою. Мати, яка лежала на дочці, ледве ворушилась... А старий батько? Якби його поклали в труну, ніхто б не пізнав, що це жива людина... Таке становище в 50 процентах хатин, в яких ми побували».

Промовистими є й наступні факти із життя закарпатців: один лікар тут припадав на 18 тисяч жителів, до 15 років не доживала кожна друга дитина, зате жандарм був на кожні 700 жителів. У краї налічувалося 160 жандармських околодків і тільки сім середніх шкіл.

Жорстока експлуатація і злидні змушували шукати «щастя» за океаном — у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, в країнах Західної Європи. За далеко не повними даними, кількість емігрантів із Західної України лише за десять років (1929 —1939) — становила 448 300 чоловік дорослого населення. Змушена була емігрувати майже половина населення Закарпаття.

Трудящих західноукраїнських земель намагалися тримати у злиднях, забитості і темряві, не допускали до знань, культури. За далеко не повними офіційними даними, кількість неписьменних в середньому по всій Польщі становила 24 проценти, а в Західній Україні і в Західній Білорусії — 48 процентів. Проте фактично неписьменних серед трудящих було значно більше. У Волинському воєводстві, наприклад, неписьменність сягала 68,8 відсотка. На Буковині, до входження в радянську родину, кожні дев’ять з десяти трудівників не вміли ні читати, ні писати. Письменник Олександр Гаврилюк небезпідставно говорив, що «стежка до освіти куди крутіша, ніж до тюрми».

Соціальне гноблення і політичне безправ’я (до возз’єднання галичани, волиняни, буковинці і закарпатці мали відповідно до «свинської конституції», за висловом Івана Франка, лише одне право — «право» на знущання окупаційних властей, побої, злидні, тюремні ув’язнення) доповнювалися жорстоким національним гнітом. Поневолювачі душили національну культуру, здійснювали політику насильницької асиміляції корінного українського населення. Так, якщо в 1918 році на території західноукраїнських земель було 3 662 українські школи, то в 1935 році їх лишилося тільки 543, а в 1938 році — 135. Але й ці школи були українськими лише за назвою, бо заняття проводилися переважно польською мовою. Навіть Львів не мав жодної справді української школи.

На всій Західній Україні не було фактично жодного українського театру. Багато талановитих музикантів були змушені грати в ресторанах, щоб заробити на шматок хліба. Жорстоко переслідувалися прогресивні українські письменники й публіцисти Я.Галан, О.Гаврилюк, П.Козланюк, К.Пелехатий та ін.

Перші паростки життя нового

У таких умовах розпочиналося будівництво нового життя. Тим значимішими були турбота і піклування Комуністичної партії і Радянської держави, безкорислива братерська допомога великої сім'ї радянських народів, яку з перших же днів почали відчувати возз'єднані землі.

Відповідно до прийнятих державних актів на всій території західних областей Радянської України створювались органи місцевого управління, впорядковано адміністративно- територіальний поділ. 4 грудня 1939 року було утворено шість областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську, а 17 січня 1940 року — 119 сільських і 78 міських районів та 5 020 сільських і селищних Рад.

24 березня 1940 року в західних областях України відбулися вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР. За кандидатів єдиного блоку комуністів і безпартійних голосувало понад 98 процентів виборців. Було обрано 33 депутати у Верховну Раду СРСР і 80 — у Верховну Раду Української РСР.

15 грудня 1940 року пройшли перші вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. У місцеві органи державної влади трудящі західних областей послали 79 038 депутатів, у тому числі 6 396 членів і кандидатів у члени ВКП(б), 23 286 жінок.

Величезні завдання, які постали перед трудящими західних областей УРСР, вимагали створення тут та активної діяльності партійних організацій. На основі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року «Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії» ЦК КП(б)У провів велику роботу. За станом на червень 1941 року в шести областях уже діяло 3 056 первинних партійних організацій, які об'єднали 36 969 комуністів, у Чернівецькій області — 319 партійних організацій з 3 447 комуністами.

Партійні організації почали інтенсивний добір і виховання кадрів із місцевих активістів. За короткий час було висунуто на відповідальні посади в західних областях 28 836 чоловік з місцевого населення, в Чернівецькій області —13 853 чоловіка.

Інтенсивно зростали лави комсомольських організацій. Якщо у жовтні 1940 року у західних областях діяло 3 734 первинні комсомольські організації, що налічували близько 40 тисяч юнаків і дівчат, то у червні 1941 року вже було 7,5 тисячі організацій — близько 100 тисяч комсомольців.

Велика увага була приділена створенню профспілкових організацій. Вже до грудня 1939 року вони налічували у своїх рядах 160 тисяч чоловік, а на 1 жовтня 1940 року — майже 320 тисяч, що становило понад 65 процентів від усіх працюючих.

В основу соціалістичних перетворень було покладено ленінський план побудови соціалізму: здійснення індустріалізації, проведення кооперування сільського господарства, розвиток соціалістичної культури. Початок цьому поклали історичні рішення Українських Народних Зборів про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію земель поміщиків і монастирів. На території західних областей було націоналізовано 2 218 промислових підприємств, які ввійшли до організаційної структури промисловості СРСР та УРСР і підпорядковувалися відповідним наркоматам та відомствам. Були націоналізовані 414 банків і 1 500 дрібних кредитних установ, а також акціонерні товариства і компанії, які належали монополістичному капіталу країн Європи й США. На території Північної Буковини до кінця 1940 року державною власністю стали 318 промислових підприємств, чотири банки.

Важливу роль у здійсненні індустріалізації західних областей республіки відіграла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б) України від 16 лютого 1940 року про план розвитку державної промисловості західних областей України республіканського й обласного підпорядкування, яка стала першою програмою розвитку економіки возз'єднаних областей. У постанові передбачалися будівництво ряду нових підприємств та реконструкція існуючих фабрик і заводів. Ставилося завдання вже в 1940 році збільшити випуск продукції в півтора раза проти 1938 року.

Для реалізації накреслених заходів асигнувалися великі капіталовкладення. В 1940 році з державних бюджетів СРСР та УРСР на відродження народного господарства західних областей України було виділено 1244,1 мільйона карбованців. На розвиток промисловості Чернівецької області лише на друге півріччя 1940 року з державного бюджету було асигновано 9 мільйонів карбованців.

Розв'язуючи завдання індустріалізації на возз'єднаних землях, трудящі використовували досвід соціалістичного будівництва, набутий в СРСР, одержували велику допомогу Радянської держави, братерську підтримку всіх її народів. Ось декілька прикладів. Тільки за липень — серпень 1940 року на адресу чернівецьких трикотажних фабрик надійшло близько 200 тонн високоякісної пряжі з Києва, Полтави, Одеси, а в червні 1941 року підприємства текстильної промисловості Буковини одержали човниково-перемотувальні машини. Протягом липня — серпня 1940 року в західні області прибуло майже дві тисячі спеціалістів і чимало робітників із східних областей УРСР та інших союзних республік. Так, у Ковельському відділку залізниці поряд з 11 тисячами місцевих робітників трудилися 1485 посланців з різних регіонів країни. А управління Львівської залізниці послало у Москву, Ленінград, Київ, Харків та інші міста СРСР для підвищення кваліфікації понад 600 спеціалістів-залізничників. Після чотиримісячного навчання вони очолили важливі ділянки залізничного господарства. У листопаді 1939 року нафтовики Прикарпаття із східних районів СРСР одержали п’ять комплектів верстатів для обертового буріння, десять комплектів для нагнітання нафти, 50 глибинних насосів, 100 автомашин тощо. З Баку прибуло 270 спеціалістів.

Всебічна допомога трудящим західних областей України дала можливість закласти основи індустріального розвитку колись відсталого аграрного краю. В 1940 році тут функціонували 53 підприємства наркоматів союзного підпорядкування та 2 868 республіканського підпорядкування, на яких було зайнято понад 161 тисячу працюючих. Протягом року ці 2 921 підприємство випустили продукції на суму 744,47 мільйона карбованців. У першому кварталі 1941 року промислові підприємства виробляли вже вдвічі більше продукції, ніж у 1-ому кварталі 1940 року.

Значно зросло промислове виробництво і в Чернівецькій області. Якщо в 1939 році середньоквартальний випуск валової продукції підприємствами становив 1,5 мільйона карбованців, а в першій половині 1440 року —лише 1,2 мільйона, то в першому кварталі 1941 року —близько 2,6 мільйона карбованців.

Всебічна допомога радянських республік, насамперед Російської Федерації, стала вирішальною умовою не тільки промислового розвитку західних областей УРСР, а й створення потужної бази сільського господарства, переведення одноосібних селянських господарств на соціалістичні рейки.

До кінця 1939 року 474 тисячі безземельних і малоземельних селянських господарств одержали у безплатне і безстрокове користування понад 1 мільйон 136 тисяч гектарів поміщицької землі. Крім того, бідняцько-селянським господарствам було передано понад 200 тисяч голів худоби. У 1940 році Радянський уряд відпустив колгоспникам і бідняцьким господарствам довгострокову позику у сумі понад 5 мільйонів карбованців, за яку придбано майже 40 тисяч корів. Наркомзем СРСР виділив у 1940 році для продажу селянам західних областей близько 5 тисяч сільськогосподарських машин і знарядь. Протягом того ж року завезено майже 30 тисяч тонн мінеральних добрив. У західні області України прибула значна кількість спеціалістів сільського господарства. Відповідно до постанови Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) від 16 березня 1940 року уряд Радянської України зобов'язав Наркомзем республіки відрядити на возз'єднані землі 1300 висококваліфікованих спеціалістів. У Чернівецьку область прибуло близько 200 агрономів, 300 техніків, інших спеціалістів, конче необхідних селу.

На хід соціалістичних перетворень на селі істотний вплив мав багаторічний досвід колгоспного будівництва у східних областях УРСР та в інших радянських республіках. Форми його вивчення і поширення були різні: екскурсії та поїздки на Всесоюзну сільськогосподарську виставку (в 1940 році її відвідало понад 4 тисячі екскурсантів із західних областей України), у колгоспи східних областей України, участь у нарадах, приїзд у західні області передовиків колгоспних ланів Радянської України та інших союзних республік, публікації у пресі про досягнення колгоспів тощо.

У колективізації бідняцько-середняцьких господарств неабияку роль відіграли створені вже у перші місяці після возз'єднання радгоспи і МТС, що допомагали селянам сільськогосподарською технікою та поширювали досвід ведення великого господарства соціалістичного типу. Протягом 1940 року на роботу в машинно- тракторних станціях, створених у західних областях, було направлено понад 520 чоловік адміністративного персоналу, майже 700 механіків і бригадирів тракторних бригад, 1250 трактористів. Заводи країни одержали термінове завдання забезпечити ці МТС необхідною технікою. Колектив Харківського тракторного заводу імені Орджонікідзе виготовив велику партію тракторів, заводу «Комунар» Запорізької області — комбайнів, Одеського заводу імені Жовтневої революції — тракторних плугів і лущильників. Сільськогосподарська техніка надходила з різних кінців країни.

Навесні 1941 року в західних областях України працювало понад 180 МТС, які обробили 539 тисяч гектарів орної землі колгоспів і ділянки багатьох одноосібників. У Чернівецькій області у 1940— 1941 роках було створено 9 радгоспів та 16 МТС.

Перший колгосп у західних областях УРСР було організовано на початку 1940 року в с. Уховець Ковельського району на Волині. Перша сільськогосподарська артіль на Буковині організувалася в кінці січня 1941 року в с. Ленківцях Кельменецького району. Напередодні Великої Вітчизняної війни в західних областях, включаючи і Чернівецьку, уже діяло 2 665 колгоспів, які об'єднували 177,1 тисячі селянських дворів. Вони господарювали на 609 тисячах гектарів землі і мали в своєму розпорядженні 105,6 тисячі робочих коней.

Великі кошти виділив Радянський уряд і на культурне будівництво. Так, з державного бюджету в сумі 1244,1 мільйона карбованців, затвердженого четвертою сесією Верховної Ради УРСР, для західних областей УРСР на соціально-культурні заходи виділялося 750,2 мільйона карбованців, з них — на освіту 546,8 мільйона карбованців, тобто майже в 25 разів більше, ніж було асигновано урядом буржуазно-поміщицької Польщі в 1938 році.

Важким спадком буржуазно-поміщицького ладу були масові неписьменність і малописьменність населення. Вже на початок 1939/40 навчального року виявили бажання навчатися грамоти понад 500 тисяч неписьменних і близько мільйона малописьменних дорослого населення західних областей.

З перших днів після возз'єднання особливу увагу було звернуто на роботу загальноосвітніх шкіл, розширення їх кількості, зміцнення матеріальної бази. З цінною ініціативою — встановити шефство над школами і установами народної освіти в західних областях — виступили партійні органи частин Червоної Армії. У місцях дислокації вони взяли шефство над одною — двома школами. Червоноармійці допомагали у ремонті приміщень, у забезпеченні наочними посібниками, паливом, командири і політпрацівники проводили бесіди.

У1939/40 навчальному році для шкіл західних областей УРСР було видано понад 5 мільйонів підручників, програм та інших матеріалів. З вересня 1939 по червень 1941 року сюди зі східних областей республіки прибуло близько 20 тисяч вчителів. У Чернівецьку область, де гостро відчувалася потреба вчителів, які володіли українською мовою, Наркомат освіти УРСР терміново направив 1180 учителів.

Відповідно до діючої в СРСР системи народна освіта у західних областях стала загальною і обов'язковою. Проведений дитячий перепис показав, що близько 400 тисяч дітей і підлітків були поза школою. В результаті вжиття термінових заходів для інтенсивного розвитку шкільництва у 1940/41 навчальному році в західних областях УРСР уже працювало 6739 загальноосвітніх шкіл, у тому числі 313 середніх. До навчання в школах було залучено 1189 тисяч дітей.

Проте проблема педагогічних кадрів у західних областях залишалася ще не вирішеною. Вже у 1940 році розпочалася підготовка їх у Львівському університеті, педагогічному, шести учительських інститутах та 17 педучилищах краю, які за п’ять років мали випустити 17,5 тисячі висококваліфікованих учителів.

Всього ж напередодні Великої Вітчизняної війни в західних областях замість п'яти раніше існуючих тут вузів (чотири з них у Львові) працювало 15 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 10 тисяч студентів . Професорсько-викладацький склад вузів і науково-дослідних інститутів поповнювався з різних республік Союзу. Сюди на постійну роботу прибуло близько 800 наукових працівників. Московський університет організував збір наукової літератури і підручників для Львівського університету. У перші дні навчання до бібліотеки Чернівецького університету надійшло понад 32 тисячі примірників радянської літератури з АН УРСР, Київського, Харківського, Одеського, Дніпропетровського університетів та педінститутів.

Всебічну допомогу було подано у створенні широкої мережі культурно-освітніх закладів. Бібліотеки Одещини, Вінниччини і Київщини надіслали бібліотекам західних областей 55 тисяч книг. Наприкінці вересня 1939 року Київська копіювальна фабрика і філіал «Союзкінопрокату» відправили 80 копій кращих радянських фільмів. На початку 1941 року у селах західних областей відбулися кінофестивалі. Лише у Волинській та Львівській областях понад 500 тисяч селян переглянули 50 кінострічок кращих творів радянського кіномистецтва та хронікально- документальних фільмів. Вже станом на 1 січня 1940 року в західних областях діяли 961 клуб, 145 кінотеатрів, 75 бібліотек, видавалося 50 газет. На 1 січня 1941 року кількість клубних установ становила 3783, бібліотек — 449 І51.

При безпосередній допомозі театральних навчальних закладів, акторських колективів республіки розпочали діяльність професіональні мистецькі колективи західних областей. Так, 27 випускників Київського театрального інституту стали акторами Волинського театру. Дрогобицький театр поповнився випускниками Дніпропетровського театрального училища, колектив Чернівецького театру зміцнено кращими акторами Полтавського театру, а в грудні 1940 року сюди на постійну роботу було переведено Харківський театр імені Ленінського комсомолу. Шефська комісія київського театру імені І.Франка, в складі якої були відомі майстри сцени Г.Юра, Н.Ужвій, Ю.Шумський, А.Бучма та інші, допомогла колективу Львівського українського драматичного театру підготувати перші п'єси.

У 1941 році в західних областях працювало 16 театрів. У передвоєнні роки було поставлено 184 вистави, серед них чільне місце займали спектаклі за творами російської та української класики, п'єсами радянських авторів.

Розгорталася діяльність творчих організацій — письменників, композиторів, художників, архітекторів. У Львові було організовано 6 філіалів наукових установ АН Української РСР.

Важливі заходи були здійснені щодо охорони здоров'я трудящих. До 1939 року на кілька мільйонів сільського населення припадало лише 9 лікарень, на 10 тисяч жителів — один лікар. У червні 1941 року в західних областях функціонувало 340 лікарень із 17 тисячами ліжок, понад 700 поліклінік і амбулаторій, працювало 5 тисяч лікарів та понад 10,5 тисячі середнього медичного персоналу.

За досить короткий період західні області УРСР, відмічалося в резолюції листопадового (1940 р.) Пленуму ЦК КП(б)У, добилися значних успіхів у соціалістичній перебудові економіки, організації на визволених з-під ярма польських панів українських землях нового соціалістичного життя: було відбудовано і в значній мірі реконструйовано напівзруйновану промисловість, повністю ліквідовано безземелля, безробіття, голод, злидні та безправ'я, здійснено перші кроки на культурно-освітянській ниві.

Велика Вітчизняна і повоєнне відродження

На заваді подальшим перетворенням стала війна, нав'язана Радянському Союзові гітлерівською Німеччиною. З перших днів Великої Вітчизняної війни територія молодих радянських областей стала ареною запеклих боїв. Тисячі людей влилися в ряди Червоної Армії. Так, у перші дні війни понад 17 тисяч буковинців пішли на фронт. Добровольцями 26-ї армії, яка вела оборонні бої з ворогом на території Львівщини, стало приблизно 80 процентів складу обласної партійної організації. Понад 1100 комуністів направили у діючу армію Станіславський і Чернівецький обкоми партії. З Ровенщини в перший же день війни на фронт пішли 4 тисячі комсомольців, приблизно стільки ж — з Волині.

На боротьбу з окупантами піднялися народні месники — підпільники і партизани. Особливо активно партизани діяли у Волинській і Ровенській областях. На території Львівської, Станіславської, Тернопільської і Дрогобицької областей діяла підпільно-партизанська антифашистська організація «Народна гвардія імені Івана Франка». В 1943 році партизанське з'єднання під командуванням С.А. Ковпака здійснило знаменитий Карпатський рейд. У західні області здійснили рейди також партизанські з'єднання під командуванням П.П.Вершигори, М.І.Наумова, Я.І.Мельника, І.А.Артюхова, Б.Г.Шангіна, М.І.Шукаєва, В.П.Чепіги, С.Д.Чижова; туди (на Волинь) перебазувалося з'єднання під командуванням двічі Героя Радянського Союзу О.Ф.Федорова. Незабутні подвиги у Ровно та Львові здійснив легендарний розвідник, Герой Радянського Союзу М.І.Кузнецов із партизанського загону спеціального призначення «Переможці» під командуванням полковника Д.І.Медведєва.

На початок 1944 року активну боротьбу з гітлерівськими окупантами на території західних областей України вели в партизанських загонах і групах близько 20 тисяч чоловік, у комуністичному підпіллі — понад 5 тисяч чоловік.

У 1944 році (з 10 січня по 8 жовтня) на землю західних областей УРСР прийшло визволення. Радянські воїни продемонстрували зразки мужності та відваги. 122 з них за подвиги на території Волинської, Станіславської, Тернопільської та Чернівецької областей були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. За мужність і героїзм, проявлені під час Львівсько-Сандомирської операції, в ході якої були визволені Львівська і Дрогобицька області, понад 123 тисячі радянських воїнів нагороджено орденами і медалями, 160 найхоробріших стали Героями Радянського Союзу. За виявлену мужність і героїзм у боях під Львовом і на Віслі заступник командира танкового корпусу І.Г.Якубовський (у повоєнні роки займав високі військові пости, був головнокомандувачем Об'єднаних збройних сил держав — учасниць Варшавського договору), командир гвардійської танкової бригади В.С.Архипов, льотчик А.В.Ворожейкін були нагороджені другою медаллю «Золота Зірка», а прославлений радянський ас О.І.Покришкін став тричі Героєм Радянського Союзу. 228 з'єднань і частин носять почесні найменування Володимир-Волинських, Станіславських, Львівських, Рава- Руських, Дрогобицьких, Прикарпатських.

Дорогою ціною — життям 527 тисяч синів і дочок усіх націй і народностей Союзу РСР було заплачено за визволення західних областей України.

Понад 750 тисяч вихідців із західних областей воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 20 з них стали Героями Радянського Союзу.

Жахливими були наслідки трирічного «господарювання» фашистських загарбників. Сотні спалених, зруйнованих і понівечених сіл, понад 2 мільйони замучених і розстріляних, майже 530 тисяч вивезених на каторгу до Німеччини — ось масштаби злодіянь гітлерівців. Народному господарству західних областей було завдано збитків на суму понад 57 мільярдів карбованців.

Ще не закінчилась війна, а партія й уряд уже накреслили конкретну програму відбудови зруйнованого господарства. Одним з перших кроків у здійсненні цієї програми була постанова Державного Комітету Оборони від 13 грудня 1944 року «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту та міського господарства Львова». 10 січня 1945 року приймається постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про заходи по розвитку республіканської та місцевої промисловості міста Львова». Важливу роль у виконанні економічних завдань соціалістичного будівництва в західних областях відіграла постанова Раднаркому Української РСР та ЦК КП(б)У «Про заходи з відбудови та дальшого розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях на рік» від 7 травня 1945 року. Вона ставила завдання у найкоротший строк «забезпечити дальший розвиток усіх галузей народного господарства і культури західних областей УРСР, спрямований на ліквідацію економічної відсталості цих областей, повне залучення робітників, селян та інтелігенції до ще більш активної участі в дальшому зміцненні і розвитку радянського ладу».

Для координації соціалістичного будівництва 21 грудня 1944 року при уряді УРСР було створено Раду допомоги західним областям, яку очолив перший заступник Голови Раднаркому. У сорока республіканських наркоматах вводилися посади заступників наркомів з питань розвитку західних областей УРСР. З грудня 1945 року відділ західних областей функціонував в апараті ЦК КП(б)У.

Подолати відсталість західних областей УРСР допомогли великі капіталовкладення, а також залучення численних спеціалістів з інших регіонів країни. У 1944 році на відбудову народного господарства було витрачено понад 100 мільйонів карбованців. У 1945 році на капітальне будівництво спрямовувалося із союзного і республіканського бюджетів 300 мільйонів карбованців.

ЦК КП(б)У з часу визволення західних областей до липня 1945 року направив сюди 86 тисяч партійних, радянських, господарських та інших працівників. З випускників вузів і технікумів лише в 1946 році було надіслано 15 519 чоловік, з них 9 517 — вчителів, 658 — лікарів, 4 584 працівників середнього медперсоналу.

У 1944 році в західних областях УРСР діяли понад 1 700 промислових підприємств і 500 артілей. На початку 1945 року промисловість краю досягла 35 процентів рівня 1941 року, в ній було зайнято близько 50 процентів довоєнної чисельності робітників.

У прийнятому в березні 1946 року Верховною Радою СРСР Законі про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 роки йшлося про те, що в 1950 році західні області УРСР мали перевершити випуск промислової продукції 1940 року більш як у два рази. Особлива увага приділялась індустріалізації Львова, перетворенню його на великий промисловий центр країни, а також якнайшвидшій відбудові і розвитку всіх галузей народного господарства і культури Закарпаття. Цей закон, інші рішення ЦК партії і Радянського уряду стали програмою прискореного соціально- економічного розвитку возз'єднаних земель. Західні області повністю включилися в єдиний соціалістичний господарський процес і розвивалися як складова, невід'ємна, рівноправна частина великої багатонаціональної держави.

Накреслені плани індустріалізації краю завдяки постійній братерській допомозі всіх радянських народів втілювалися у життя. Наприклад, у будівництві таких заводів, як «Львівсільмаш», автонавантажувачів, автобусний, велосипедний у Львові, Коломийський сільськогосподарського машинобудування, Дрогобицький, Чернівецький машинобудівні та інших, брали участь понад 150 підприємств країни. Для будівництва одного з перших промислових гігантів індустрії Львова — електролампового заводу із Свердловська надійшло 45 вагонів різного устаткування. Одночасно на завод прибули 600 кваліфікованих робітників та 130 інженерно-технічних працівників. Протягом 1946 року завод одержав із московських, новосибірських, казанських, іжевських і свердловських підприємств 400 найновіших верстатів. Із Саратова в липні 1946 року був перебазований до Львова завод телеграфної апаратури. Всього до 1949 року для львівських підприємств і різних міст Радянського Союзу надійшло 8215 одиниць різноманітного промислового устаткування. Для відновлення Борислава було поставлено устаткування майже на 278 мільйонів карбованців.

На початку 1945 року в містах західних областей не вистачало понад 100 тисяч кваліфікованих робітників. Здійснення широкої програми індустріалізації постійно збільшувало потребу в кадрах. У 1946 -1950 роках на постійну роботу в західні області УРСР з її східних областей та з інших республік СРСР прибуло близько 20 тисяч кваліфікованих робітників і 2 тисячі інженерів і техніків.

Підсумки першої повоєнної п'ятирічки засвідчили, що темпи розвитку промисловості у західних областях були значно вищими, ніж у цілому по республіці. Якщо рівень промислового виробництва у 1950 році по УРСР перевищив довоєнний на 15 процентів, то у західних областях він зріс у 2,3 раза. Темпи промислового розвитку залишалися високими і в наступні роки.

«Успішно виконуються настанови про індустріалізацію західних областей і міста Львова» , — відзначалось у резолюції на звітну доповідь ЦК XVII з'їзду КП(б)У, який відбувся в 1952 році. Валова продукція у Львові в 1950 році порівняно з 1940 роком зросла на 552 проценти, в 1955 році довоєнний рівень вона перевищувала в 7,5 раза, а в 1960 році — в 16,2 раза.

Здійснювалася колективізація сільського господарства, тому держава подбала про економічне зміцнення організованих тут колгоспів. У 1945 році колективним та одноосібним господарствам було передано понад 1600 тисяч пудів насіння, для придбання худоби та сільськогосподарського інвентаря надано близько 1,5 мільйона карбованців довготермінових кредитів. У 1946 році селянські господарства одержали від держави 39,9 тисячі тонн насіннєвої позики, понад 90 тисяч тонн мінеральних добрив і більш ніж на 34 мільйони карбованців кредиту. ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР з 1944 по 1951 рік відрядили в західні області на постійну роботу близько 19 тисяч спеціалістів. За путівками Міністерства землеробства РРФСР до середини 1946 року прибуло 1500 агрономів, механізаторів, ветлікарів, зоотехніків. У листопаді 1948 року були організовані екскурсії західноукраїнських селян до колгоспів східних областей України та в інші республіки. Після цього в усіх західних областях відбулися наради передовиків сільського господарства. В їх роботі взяли участь 135 колгоспників із східних областей.

Все це відіграло важливу роль в агітації за колгоспний лад. «Великою перемогою партійної організації республіки, — відзначив XVII з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України, — є завершення суцільної колективізації в західних областях. Трудяще селянство цих областей твердо і міцно стало на шлях колгоспного життя».

На кінець жовтня 1949 року тут було організовано 6 тисяч колгоспів, в яких об’єдналися 61 процент селянських господарств, а в Чернівецькій області — 91, Волинській — 89, Дрогобицькій — 85, Закарпатській — 70 процентів. До кінця 1949 року ці області в основному завершили кооперування селянських господарств. Весною 1950 року завершили колективізацію Львівська, Ровенська, Тернопільська і Станіславська області. На 1 липня 1950 року близько 1,5 мільйона (98 відсотків) селянських господарств об'єднались у 7190 колгоспів.

За високі врожаї сільськогосподарських культур і успіхи у розвитку тваринництва в 1949-1950 роках 60 колгоспникам було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці і понад 5 тисяч трудівників нагороджено орденами і медалями СРСР.

Братерське співробітництво радянських народів стало могутнім фактором розвитку культури і освіти західноукраїнських областей. Протягом 1944/45 навчального року сюди було завезено майже два мільйони підручників, 2,3 мільйона зошитів. У 1945—1950 роках у школи західних областей за направленням Міністерства освіти УРСР приїхало 34,5 тисячі вчителів. На постійну роботу сюди було відряджено 938 наукових працівників. До 1946 року бібліотеки РРФСР надіслали в західні області 250 тисяч книжок, понад 100 тисяч примірників художньої та політичної літератури надійшло сюди із східних областей республіки.

Звідти було переміщено ряд театральних колективів: Запорізький театр драми імені М.Заньковецької, Харківський театр юного глядача імені М.Горького, Російський драматичний театр Радянської Армії (Одеса) — у Львів, Золочівський драмтеатр (Харківщина) — у Ровно, Миргородський пересувний музично-драматичний театр — у Луцьк, Кременчуцький, Охтирський пересувні театри — у Хотин та Чортків.

За короткий відрізок часу в західних областях було створено всі умови для піднесення економіки, зростання матеріального достатку, розквіту культури, освіти та науки.

На жаль, у цьому історичному процесі були не лише світлі, а й трагічні сторінки. Занадто швидкими темпами було усуспільнено засоби виробництва в промисловості, націоналізовано дрібні, в тому числі ремісничі підприємства. Немало перегинів допускалось і в розвитку колгоспного будівництва, передусім у проведенні колективізації, що знижувало притягальність соціалістичних перетворень на селі. Допускалися порушення радянських законів. Мали місце факти неправильного ставлення до місцевого населення з боку частини направлених із східних областей керівних кадрів, особливо правоохоронних органів. Виявлялася політична недовіра колишнім членам КПЗУ, несправедливо розпущеної в 1938 році.

Відбудова народного господарства та завершення соціалістичних перетворень у західних областях відбувалися в умовах гострої класової боротьби проти націоналістичного бандитизму. Фактично це була своєрідна братовбивча війна, яка забрала сотні тисяч життів.

Але не це було визначальним. Західноукраїнський регіон розвивався шляхом соціалістичних перетворень, і до рубежу 50 — 60-х років тут, хоч і з деформаціями, ціною немалих жертв були створені основи соціалістичного життя.

Індустрії кроки семимильні

Відбудова народного господарства, здійснення соціалістичних перетворень, ліквідація націоналістичного бандитизму, постійне піклування з боку Радянської держави, братерська допомога усіх її народів заклали підвалини для прискореного розвитку західних областей УРСР.

Питання забезпечення тут високих темпів розвитку ключової галузі економіки — промисловості було в центрі уваги Комуністичної партії і Радянського уряду. Так, у схвалених XXIV з'їздом КПРС Директивах по п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1971—1975 роки підкреслювалася необхідність «забезпечити в західних областях республіки вищі темпи зростання промислового виробництва», ніж в цілому у промисловості УРСР. Аналогічне завдання — «випереджаючими темпами розвивати промисловість у західних областях республіки» було поставлено і на наступну, десяту п'ятирічку.

Соціалістична система господарювання забезпечила умови для виконання цих завдань. За роки Радянської влади саме так, випереджаючими темпами, і розвивалася промисловість західних областей України:

(1940 = 1)                     1960           1970           1980           1985           1988

Українська РСР           3,6              8,3            14,3            16,9            19,2

області:

Волинська                      6,5            15,7            31,6            44,1            51,0

Закарпатська*                —             22,6            49,8            65,8            80,8

Івано-Франківська         4,9            14,4            31,1            39,7            45,8

Львівська                      12,0            32,4            62,5            79,1            94,1

Рівненська                      6,3            20,5            42,4            54,1            67,8

Тернопільська                4,8            14,2            29,6            38,8            46,5

Чернівецька                    5.6            11.5            19.7            24.8          27.9

* відносно 1946року

Випереджаючі темпи були характерні і для зростання продуктивності праці. Якщо в цілому в УРСР у 1988 році порівняно з 1960 роком цей показник зріс на 308 процентів, то в Івано-Франківській області — на 435, Закарпатській — 379, Рівненській — 376, Волинській — 351, Львівській — 343 проценти. І лише в Чернівецькій і Тернопільській областях він був дещо нижчим, відповідно 258 і 298 відсотків.

Високі темпи розвитку промисловості супроводжувалися швидким прогресом урбанізації, змінами в соціальній і професійній структурі населення. Так, проти 1939 року питома вага міського населення в 1959 році підвищилася з 22 до 27, а в 1989 — до 48 процентів. На 1 січня 1988 року в західних областях працювало 3,4 мільйона робітників і службовців, у тому числі понад 2,3 мільйона робітників. Освітній рівень зайнятих у народному господарстві характеризують такі дані. На 1 січня 1941 року тут було тільки 67 тисяч спеціалістів з вищою і середньою освітою, на 1 грудня 1960 року — уже 246 тисяч, а на 15 листопада 1987 року — 1,65 мільйона. Кількість спеціалістів з вищою освітою за 1960—1988 роки зросла більш ніж у 4,7 раза.

На розвиток різних галузей народного господарства, передовсім промисловості, у західні області скеровувалися великі капітальні вкладення. Всього за 1946—1988 роки вони склали 76 897 мільйонів карбованців. В 1951 — 1988 роках введено в дію основних фондів на 71 297 мільйонів карбованців. Якщо в цілому по УРСР в 1981—1985 роках порівняно з 1951—1955 роками капітальні вкладення зросли в 6,8 раза, введення в дію основних фондів — у 7,5 раза, то по західному регіону — відповідно майже в 10 і 12,2 раза.

В результаті докорінно змінилася структура промислового виробництва. Тут були створені такі нові галузі, як машинобудівна, хімічна, газова, атомна енергетика, радіоелектроніка. Почали вироблятися металорізальні верстати, нафтоапаратура, автомобілі, автобуси, автонавантажувачі, телевізори, підшипники, різноманітні прилади тощо.

Індустріальне обличчя західних областей УРСР визначали потужні Бурштинська і Добротвірська ДРЕС, Дністровська ГЕС і Рівненська АЕС, високомеханізовані шахти Львівсько-Волинського вугільного басейну, підприємства — гіганти хімічної промисловості Прикарпаття, сучасні машино- та приладобудівні виробничі об’єднання Львова, Чернівців, Рівного, Тернополя. І яке б промислове підприємство не назвати, кожне виникло та зросло завдяки всебічній допомозі трудящих нашої країни. Наприклад, верстати, інше устаткування для спорудження 28-го державного підшипникового заводу в Луцьку поставили колективи Москви, Баку, Вільнюса, Чикмента, Мінська, Житомира та інших міст Радянського Союзу, а також братніх соціалістичних країн — Німецької Демократичної Республіки і Чехословаччини. У технікумах Вологди, Саратова, Мінська одержали дипломи техніків-технологів, механіків, наладчиків понад 300 волинян. Робітники Луцького підшипникового підприємства удосконалювали свою майстерність у Москві, Ростові-на- Дону, Куйбишеві. Генеральний проект будівництва Ужгородського заводу електродвигунів розробив московський інститут. Організаційною координаційною роботою займався головний відомчий інститут, що знаходився у Владимирі. Конструкторська документація на основну продукцію виготовлялась у Томську та Єревані. Над розробкою технологічних процесів працювали науковці Ленінграда, Харкова та Тбілісі. Устаткування виготовлялося на підприємствах РРФСР, Української, Білоруської, Казахської, Азербайджанської, Узбецької, Естонської, Латвійської та інших республік. На постійну роботу до Ужгорода приїхали спеціалісти з Магнітогорська, Душанбе, Свердловська, Могильова, Орла, Набережних Челнів, інших промислових центрів країни.

Трудові колективи західних областей УРСР виробляли різноманітну продукцію. Так, в середньому за одну добу у Волинській області виробляли 41 легковий автомобіль, на 441 тисячі карбованців машин і устаткування для тваринництва та кормовиробництва, видавали на-гора 7 тисяч тонн вугілля, на Закарпатті —18 металорізальних верстатів, на 224 тисячі карбованців приладів, засобів автоматизації і запасних частин до них і на 523 тисячі карбованців меблів. Трудящі Івано-Франківщини щодоби давали країні майже 46 мільйонів кіловат-годин електроенергії, 2,2 тисячі тонн нафти, 2,4 мільйона кубічних метрів природного газу. З конвейєрів промислових підприємств Львівщини в 1988 році щодня сходило 7 ковальсько-пресових машин, 3 тисячі штук телевізорів, 9 кранів на автомобільному ходу, 59 автонавантажувачів, 39 автобусів, 127 тонн хімічних волокон і ниток. Один день Рівненщини — це 1,7 тисячі тонн мінеральних добрив, 5881 тонна цементу, Тернопільщини — 1026 тонн цукру, 638 тисяч штук будівельної цегли, на 368 тисяч карбованців сільськогосподарських машин, Буковини — 182 тисячі пар панчішно-шкарпеткових виробів, 23,3 тисячі пар взуття, 41,5 тисячі погонних метрів бавовняних тканин, майже 60 тонн лакофарбних матеріалів203.

Економіка регіону стала невід’ємною складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу країни. Причому економічні відносини західних областей УРСР з усією країною набули якісно нового значення. До індустріалізації вони мали характер допомоги економічно відсталому регіону. Завдяки безкорисливій допомозі було досягнуто такого рівня промислового виробництва, який дав можливість значно розширити номенклатуру взаємних поставок готової продукції. Наприклад, якщо в 1940 році в західні області залізничним транспортом прибуло 9,6 мільйона тонн різноманітних вантажів, у 1960 році — 61 мільйон тонн, то в 1976 році — 144,1 мільйона тонн, а їх відправка зросла з 7,6 мільйона тонн у 1940 році до 41,2 мільйона тонн у 1960 році і до 103 мільйонів тонн у 1976 році.

Трудящі краю вносили вагомий вклад в індустріальний розвиток республіки. В середині 80-х років, зокрема, на Львівщині було зосереджене все республіканське виробництво автонавантажувачів, мопедів, конвейєрів, 98 процентів — сірки, виготовлялося 96 процентів автобусів, 87 — кранів на автомобільному ходу, 32 — паперу,25 — картону,23 —телевізорів, 20 процентів приладів, засобів автоматизації та запасних частин до них.

Важливі види промислової продукції надходили також з інших західних областей України. Наприклад, Тернопільщина виробляла світлотехнічного обладнання 35 процентів, бурякозбиральних комбайнів — 45, бавовняних тканин — 27, цукру — вісім процентів від загальнореспубліканського. Виробничі колективи Буковини давали 93 проценти нафтоапаратури, майже 16 —панчішно-шкарпеткових виробів, близько дев'яти процентів деревостружкових плит. Кожний другий метр льняних тканин, шоста частина фанери, сьомий умовний метр шиферу, восьма тонна цементу в республіці були виготовлені рівнечанами.

Цю та іншу продукцію промислових підприємств західних областей УРСР знали не тільки в усіх союзних республіках, а й у десятках країн світу. У той же час трудящі цих областей добре розуміли, що у цих виробах акумульована праця багатьох народів нашої країни. Так, майже 700 підприємств країни забезпечували Львівський автобусний завод комплектуючими деталями. Тернопільське виробниче об'єднання «Ватра» мало ділові контакти з більш ніж 1700 підприємствами СРСР. Його продукцію одержували у всіх братніх республіках, вона експортувалася до 40 країн світу. 440 міст СРСР надавали допомогу трудящим Рівненської області. В свою чергу вироби рівнечан знали в більш як 400 містах союзних республік. І таких прикладів братерських зв'язків трудящих західних областей УРСР з усіма союзними республіками в складі єдиного народногосподарського комплексу країни не перерахувати.

Урожай спільної ниви

За роки соціалістичного будівництва відбулися докорінні зміни у сільському господарстві краю. В 1989 році всі категорії господарств виробили тут продукції на 91,3 мільярда карбованців (у порівнянних цінах 1983 року).

Валове виробництво зерна в 1940—1989 роки збільшилося в західних областях України в 1,6 раза, цукрових буряків — майже в 19 разів, волокна льону-довгунця —в 9,5 раза, овочів — у 1,3 раза, м'яса і сала — в 4,5, молока — в 3, яєць — в 4,6 раза. Урожайність зернових культур за цей час зросла в 2,9, цукрових буряків — у 1,6, волокна льону-довгунця — в 1,5, овочів — в 1,1 раза. Середній річний надій молока від однієї корови у 1988 році порівняно з 1960 роком зріс в 1,6, середня річна несучість курей-несучок — у 3,2 раза.

На частку західних областей припадало 14 процентів сільськогосподарських угідь України. Тут вироблялося 36 процентів валового збору картоплі, 22 — молока, 16 — м'яса, 15 яєць і 13 відсотків валового збору зернових культур та овочів від республіканського рівня.

За роки Радянської влади невпізнанно змінився технічний рівень сільського господарства західноукраїнського регіону. Тільки в 1976—1983 роках господарства цих областей одержали майже 60 тисяч тракторів, 42 тисячі вантажних і спеціальних автомобілів, понад 25 тисяч різноманітних комбайнів, багато інших машин і механізмів. Якщо в 1940 році тут налічувалося лише 1920 тракторів і 76 зернозбиральних комбайнів, то наприкінці 1988 року працівники аграрного сектора західних областей мали у своєму розпорядженні 67 635 тракторів, 19 864 зернозбиральних комбайни та багато іншої сільськогосподарської техніки. В середньому кожен колгосп і радгосп володів 32 тракторами і 9 зернозбиральними комбайнами.

В 1990 році колгоспи західних областей мали 1418,4 мільйона карбованців прибутку, радгоспи — 222,5 мільйона.

Рівень рентабельності в колгоспах становив від 25,9 процента в Закарпатській та Івано-Франківській до 36,8 — у Волинській та Рівненській областях. Рівень рентабельності радгоспів коливався від 17,5 процента (Закарпатська область) до 30,6 процента (Волинська та Рівненська області).

Рік у рік великих успіхів добивалися орденоносні колгоспи і радгоспи «8 Березня» Луцького та імені Леніна Ковельського районів Волинської, імені XXII партз’їзду Мукачівського, «За нове життя» Іршавського, «Прикордонник» Виноградівського районів Закарпатської, «Перше травня» Снятинського та імені Галана Косівського районів Івано-Франківської, «Дружба» Сокальського, «Правда» та «Прогрес» Бродівського, «Україна» Кам'янка-Бузького районів Львівської, «Зоря комунізму» та імені Леніна Рівненського, «Маяк» Червоноармійського, «Жовтень» Володимирецького районів Рівненської, «Перемога» Борщівського, імені Леніна Кременецького районів Тернопільської, імені Леніна та імені Суворова Кіцманського, імені Мічуріна Кельменецького районів Чернівецької областей та багато інших.

Соціальні здобутки

Прискорений економічний розвиток західних областей України супроводжувався неухильним підвищенням життєвого рівня трудящих. Грошові доходи в розрахунку на душу населення в 1988 році порівняно з 1960 роком зросли в 5,8 раза. Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців за 1960 — 1990 роки зросла у 3,4 раза, оплата праці колгоспників — у 10,4, а працівників радгоспів — у 4,7 раза. На кінець 1990 року населення західних областей мало вклади в установах Ощадбанку на суму 13,6 мільярда карбованців. Порівняно з 1970 роком вони зросли в 13,6 раза (по УРСР цей показник — 9,3 раза).

Роки Радянської влади характеризувалися систематичним поліпшенням житлових умов населення західних областей УРСР. Усього за 1946 —1990 роки тут введено в дію житлових будинків загальною площею понад 115 мільйонів квадратних метрів, що майже в 1,6 раза перевищувало весь міський житловий фонд регіону станом на 1990 рік.

У небувалих масштабах велося соціально-культурне будівництво. За 1946—1990 роки в західних областях УРСР споруджено приміщень загальноосвітніх шкіл більш як на 1,6 мільйона учнівських місць, клубів і будинків культури — майже на 604 тисячі місць, за 1951—1990 роки дитячих дошкільних закладів — на 395 тисяч місць, лікарень — на 64 тисячі ліжок.

Трудящі краю повною мірою відчували турботу держави про охорону здоров'я. У 1990 році тут працювали понад 41 тисяча лікарів і майже 109 тисяч чоловік середнього медичного персоналу. Порівняно з 1940 роком їх кількість зросла відповідно у 8,6 і 11,3 раза. Чисельність лікувальних установ збільшилася за цей період у 2,3, а кількість лікарняних ліжок — у 7,3 раза. До послуг трудящих в 1990 році було 123 санаторії, пансіонати і будинки відпочинку на 32,7 тисячі ліжок.

Докорінні перетворення відбулися в галузі освіти. В 1990/91 навчальному році тут налічувалося 5742 загальноосвітні школи, де основами знань оволодівали майже півтора мільйона дітей. Понад 330 тисяч малюків відвідували 3990 дошкільних закладів. Порівняно з 1940 роком їх чисельність зросла майже в 10 разів, а кількість дітей, що відвідували дошкільні заклади, збільшилася в 21 раз.

Дальшого розвитку набула вища і середня спеціальна освіта. Якщо на початку 1940/41 навчального року в західних областях (без Закарпаття) налічувалось 15 вузів, де навчалось 14,5 тисячі студентів, і 70 технікумів із 12,8 тисячі учнів, то на початку 1990/91 навчального року тут функціонувало 25 вузів, у яких здобували освіту 144,5 тисячі студентів, і 136 середніх спеціальних закладів, які відвідували майже 122 тисячі учнів.

Бурхливо розвивалася наука. У Львові було створено Західний науковий центр АН УРСР. У середині 80-х років у регіоні функціонувало 18 академічних установ і підрозділів, близько 70 галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів. У вузах і науково-дослідних установах трудилися близько 16 тисяч наукових і науково-педагогічних працівників, у тому числі 15 академіків і членів-кореспондентів Академії наук УРСР і галузевих академій, майже 600 докторів наук, понад шість тисяч кандидатів наук.

Учені Західного наукового центру АН УРСР досягли значних успіхів у зміцненні зв’язків науки з виробництвом, створенні ефективної системи управління науково-технічним прогресом. Досвід організації міжвідомчих науково-виробничих комплексів був схвалений ЦК Компартії України, Президією АН СРСР.

Культури спільне надбання

Соціальний розвиток західних областей республіки характеризувався багатим духовним життям трудящих. Вони дістали широкий доступ до здобутків культури всього людства. Постійно зростав книжковий фонд бібліотек, розширювалося коло їх читачів. У 1990 році в західних областях діяло майже 7 тисяч масових бібліотек, книжковий фонд яких становив 73,5 мільйона примірників, у той час як у 1940 році тут у бібліотеках налічувалося лише 1,6 мільйона книг та журналів. За роки Радянської влади книжковий фонд бібліотек зріс приблизно у 46 разів, а кількість бібліотек — у 3 рази.

У повсякденне життя трудящих міцно ввійшли радіо, кіно, телебачення. До їх послуг у 1990 році було 6615 клубів, палаців культури. У Львові, Чернівцях і Ужгороді працювали телестудії. В 1990 році у західних областях республіки діяли 6472 стаціонарні кіноустановки (порівняно з 1940 роком їх кількість зросла майже в 20 разів). Велику культурно-освітню роботу серед населення проводили 41 державний музей та сотні музеїв і музейних кімнат на громадських засадах.

Переконливою ілюстрацією вагомих досягнень у культурному будівництві краю була діяльність творчих колективів 28 театрів та семи філармоній. Тільки у мистецьких закладах Львівщини у 1984 році працювали п'ять народних артистів СРСР, 21 народний артист УРСР, три народних художники УРСР, 199 заслужених артистів і заслужених діячів мистецтв республіки.

Гордістю західного регіону стали Львівський академічний театр опери і балету імені І.Франка, Львівський державний ордена Трудового Червоного Прапора академічний драматичний театр імені М.Заньковецької, Львівський ордена Трудового Червоного Прапора театр юного глядача імені М.Горького, Чернівецький ордена Дружби народів музично-драматичний театр імені О.Кобилянської, заслужений Закарпатський народний хор УРСР, вокально-інструментальні ансамблі «Світязь» Волинської, «Ватра» Львівської, «Медобори» Тернопільської філармоній, заслужений Буковинський ансамбль пісні і танцю УРСР та інші мистецькі колективи.

З творчим натхненням працювали письменники, художники, композитори. У повоєнні роки розкрився багатогранний талант публіциста і громадського діяча Я.Галана, письменників Ю.Мельничука, П.Козланюка, І.Вільде,В.Бабляка, М.Томчанія, І.Чендея,народної поетеси Буковини П.Амбросій, поетів Д.Павличка,Р.Братуня,М.Ткача, драматурга О.Коломійця, багатьох сучасних прозаїків і поетів, які внесли вагомий вклад в українську літературу.

Гідно поповнювали музичне надбання твори місцевих композиторів. До вершин майстерності піднялися у творчості народний артист СРСР С. Людкевич, якому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР та Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, народний артист УРСР А.Й.Кос-Анатольський, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка, народний артист УРСР М.Колесса та інші. Далеко за межами нашої країни відомі чудові голоси уродженців Буковини — народних артистів СРСР Д.Гнатюка та С.Ротару, заслуженого артиста УРСР Назарія Яремчука та незабутнього Володимира Івасюка.

«Життя могло скластися й так,— говорив свого часу депутат Верховної Ради СРСР Д. Гнатюк,— що довіку пас би чужі отари, наспівуючи «Вівці мої, вівці» на своїй Буковині, якби не Радянська влада, не свято возз‘єднання всіх українських земель в одній Українській Радянській Республіці. І саме завдяки цьому омріяному святу в сім‘ї вольній, новій вперше в історії на повен голос заспівали і Прикарпаття, і Закарпаття разом з усім народом. І, мов кришталеві гірські потоки, ринули веселі, стрімкопадні життєрадісні мелодії в замріяне синє плесо лагідної мелодії , і новими барвами засяяла наша сучасна пісенна повінь, якої сьогодні вже не можна уявити без творчого ужинку композиторів самодіяльних, без «Черемшини», що звучить у братній Російській Федерації , Японії, без «Червоної рути» чи «Водограю».

В умовах радянської дійсності розквітла, збагатилася новим змістом творчість художників, скульпторів і архітекторів — А.Манастирського, О.Кульчицької, Й.Бокшая, А.Ерделі, сучасних митців.

Трудящі Івано-Франківщини по праву пишалися творчістю свого земляка народного художника СРСР, дійсного члена Академії мистецтв СРСР, Героя Соціалістичної Праці В.Касіяна.

Одним з важливих показників зростання духовної культури трудящих став розвиток книгодрукування, засобів масової інформації. В західних областях плідно працювали республіканські видавництва — «Каменяр» у Львові і ордена Дружби народів «Карпати» в Ужгороді, а також видавництво при Львівському університеті видавничого об'єднання «Вища школа». В регіоні видавалося близько 300 газет, щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал Спілки письменників України «Жовтень».

У західних областях дружно жили і працювали представники майже 90 національностей. Ось, наприклад, що говорив голова колгоспу «Дружба» Підволочиського району Тернопільської області, Герой Соціалістичної Праці, ветеран Великої Вітчизняної війни П.М.Макаров: «У березні 1944 року звільняв Тернопільщину від німецько-фашистських загарбників, із серпня 1945 року я, син забайкальського селянина, пов'язав свою долю з надзбручанським краєм, з його чудовими людьми. Він став для мене другим домом, тут я знайшов особисте щастя. Моя дружина за національністю полька, зять — молдаванин, дві невістки — українки. І всі ми як радянські громадяни почуваємо себе повноцінними членами трудового колективу, господарями своєї долі».

Цікавий епізод описав у львівських акварелях «Леви і брук» Роман Федорів. Письменник розповів про бригадира виробничого об'єднання «Кінескоп», Героя Соціалістичної Праці А.Є.Фау, з яким у складі львівської делегації їздив до побратимів по соціалістичному змаганню на береги Волги. Виступаючи на Ульяновському автомобільному заводі, Анатолій Євгенович сказав, що він також волжанин, народився в Саратові, але ще малим хлопцем після війни разом з батьком і батьковим заводом телеграфної апаратури переїхав до Львова. «У Львові я виріс, Львів вивів мене в люди, у Львові мене удостоїли високої честі — я став Героєм Соціалістичної Праці. У мене, отже, дві матері — Росія і Україна, обох я люблю. Учора, стоячи над Волгою, яку я не бачив із самого дитинства і за якою стужився, як за дорогою людиною, я думав про свій Львів».

Після мітингу, коли хтось жартома спитав, чи Анатолій Євгенович не збирається повернутися назад на Волгу, Фау відповів:

— Людина — не перекотиполе. Приростає ж вона корінням до землі. Тим більше, коли ця земля львівська, — закінчив він українською мовою.

Йому довго аплодували.

Так за короткий піввіковий проміжок часу західні області УРСР під керівництвом комуністів, за допомогою всіх радянських народів пройшли великий і славний шлях.

«Український народ, возз'єднавшись в єдиній державі, примножив свої сили і досяг за минулі десятиліття величезних, справді історичних успіхів у всіх сферах життя. Хто знає, як склалася б його доля, якби не було Золотого вересня 1939 року. Про це слід завжди пам'ятати», — переконливо наголошував у своїх спогадах в 2001 році активний учасник цього процесу академік П.Тронько. Історично справедливою є і така думка депутата Народних Зборів Західної України: «Возз'єднання українських земель у єдиній державі, на моє переконання, має відзначатись як велике національне, державне свято. Слід спорудити в столиці нашої держави величний пам'ятник-монумент, який би символізував і завжди нагадував нам і нашим нащадкам про події, завдяки яким українці живуть єдиною сім'єю на своїй історичній Батьківщині».

В наступному матеріалі йтиметься про гірку правду життя галичан, волинян, буковинців і закарпатців у незалежній Україні.

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах