- КПУ - http://www.kpu.ua -

БЕЗСМЕТНІ ПОДВИГИ, ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (Продовження 3)

Опубліковано 28.07.2021

Початок

Продовження 1

Продовження 2

ПОДОЛЯН Микола Петрович

Він належить до  покоління вісімнадцятилітніх, чия юність була нещадно обпалена громовицею сорок першого року. Напередодні війни вступив до Українського інституту журналістики в Харкові, добровільно вступив до складу студентського батальйону. Не  розлучався із своїм надійним «товаришем»-кулеметом навіть за найтяжчих боїв перших тижнів і місяців  війни. І  тяжке поранення під селом Дякове Луганської області, яке надовго вклало його на госпітальне ліжко і «позначило»  на все життя інвалідністю. Пам’ять про той, останній для нього бій, він зберіг на все життя:

Чим мені запамяталось Дякове?

Тим, що вийшов я живим з боїв?

Чи в житті останньою атакою,

Коли землю кровю напоїв?

Тим мені запамяталось Дякове –

У степу Донбасівськім село,

Що життя моє було атакою,

Що інакше бути не могло.

Здобувши дві вищих освіти, посів  гідне місце в українській журналістиці, працює в комсомольських та регіональних партійних виданнях. Не полишає свого давнього захоплення, виходять друком його книги ліричних поезій. Невдовзі йому доручили очолити  журнал Україна».  Майже 12 років був головним редактором цього суспільно-політичного популярного  видання, воно стало свого роду візитною карткою Радянської України, виходило величезним тиражем, в 900 тисяч примірників, українською й англійською мовами. Тут пройшли хорошу школу літературної майстерності багато  журналістів.

А вільний час доводилося віддавати публіцистичній та поетичній  творчості. З під його пера вийшло більше 30 книг, присвячених актуальним проблемам сучасності, захисту правди радянської історії, створенню колективного образу нашого сучасника. Найвищі відзнаки  творчої інтелігенції були в нього  - Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка, премія імені Ярослава Галана Спілки журналістів  України, звання Заслуженого працівника культури Української РСР. В 2010 році став лауреатом премії імені В. І. Леніна Центрального Комітету Компартії України.     

В часи  найтяжчих випробувань, що випали на Радянської країни,  за яку  він воював і проливав свою кров, журналіст і письменник Подолян, не зрікся своїх переконань, від звання члена партії комуністів, в лавах котрої він  з 1946 року. Його твори публікуються в періодичних виданнях лівої орієнтації. За свої скромні заощадження видав поетичні збірки поезій, назви їх свідчать самі за себе:  «На крутосхилі», «Доля», «Вогонь», «Іскри і зерна», «З подільського коріння», «Іду на Ви», «Чи зустрінемось в Ельдорадо?», «Буремні літа», «Обеліски», «Доброволець». 

На закінчення з гіркотою та жалем доводиться  відзначати, що ветеран війни і вітчизняної культури  вимушений був за скромну пенсію інваліда Вітчизняної війни  видавати свої  твори в той час, як президентське оточення разом з міністерством культури не шкодували щедрих грантів для підтримки видань націоналістичної «літературної  еліти».  Таке можливе нині лише в країні, де культура та й уся духовна сфера нині перевернуті з ніг на голову, де відмовилися від шанобливого ставлення  до досвіду і досягнень старших поколінь, де намагаються ліпити героїв з нацистських посіпак.

*****

РУДЬ Пилип Сергійович    

Його чекала широка дорога, неабияка творча доля. Звичайного хлопця з села  Бистрик Кролевецького району на Сумщині. Вісімнадцятилітнього юнака запросили до конотопської окружної газети «Сільські вісті». А ще випускав багатотиражну газету на Буринському цукрокомбінаті. Вступив до літературного об’єднання при редакції журналу «Трактор», що видавався для тих,  хто вирішив пов’язати свою долю з механізацією колективного  сільського господарства. Перші його вірші побачили світ на сторінках цього часопису.

В 1938 році Пилипа Рудя можна було бачити в редакції обласної газети «Більшовик» (нині «Деснянська правда») на посаді завідуючого культури. Заочно закінчив Ленінградський інститут журналістики. Одруження,щаслива молода сім’я, в якій народилася донька. І все складалося бдобре, якби не клята війна.

Пилип Рудь - спеціальний кореспондент газет на Південно-Західному фронті. Йому не поталанило. Як і багатьом воїнам 5-ї армії вирватися з оточення не вдалося. Потрапив до в’язниці у Конотопі. Зумів втекти, віднайти дорогу до партизанського загону С. А. Ковпака. Пилип став політруком однієї з партизанських рот. По сумісництву – редактор газети «Красный партизан». Чому газета виходила російською мовою? В з’єднанні воювали представники більше 40 національностей і Ковпак – Руднєв мудро розсудили:  газета має виходити мовою міжнаціонального спілкування, тобто російською.

Пилип Рудь написав «Партизанскую песню». Бійці швидко підібрали до нею мелодію і з великим піднесення співали на привалах та на марші:

За все твои раны врагу отомстим,

Живому отсюда уйти не дадим.

Веди ж, командир, свой отряд боевой,

Веди нас на победный, решительный бой         

Спливали перші жовтня 1942 року. Німецькі карателі намагалися взяти партизанське з’єднання в щільне кільце. Рота,  яку вів політрук Пилип Рудь, першою пішла на прорив. Гітлерівці зустріли партизанів нищівним вогнем. Першими ж  пострілами  були скошені  Пилип  і командир роти. Його так і знайшли з автоматом на грудях і гранатою в руці. Поховали їх в селі Лукашенковому Середино-Будського району. Згодом на цій могилі виріс скорботний меморіал. Нащадки не забули про подвиг Пилипа Рудя: він посмертно  нагороджений орденом Вітчизняної війни, прийнятий у члени Спілки письменників України, видано його збірку поезій «Звитяжна молодість». На батьківщині поета, в селі Бистрику, встановлено бронзове погруддя звитяжного партизана. В 1988 році Сумський обком ЛКСМ України встановив обласну літературну премію імені Пилипа Рудя, першим її лауреатом став  талановитий український радянський поет Володимир Затуливітер.

*****

СЕЛЕЗНЬОВ Михайло Сергійович 

Не люблю повторюватися, але в даному випадку варто. Ласкавий літній день 2009 року. В столичному театрі «Жовтень» відбувалася урочиста  церемонія вшанування нових лауреатів літературних премій імені В. І. Леніна і Я. О. Галана. На сцену піднялася худорлява,  середнього зросту людина. Переповнений зал мимоволі «охнув»,  піднявся в єдиному пориві, бурхливими оплесками вітаючи лауреата, на грудях   якого було тісно від численних нагород. Одних бойових і трудових орденів  шість, серед медалей  - найвищий вияв солдатської доблесті медаль «За відвагу».

Поділяючи  почуття всього залу, Перший секретар Центрального Комітету Компартії України Петро Симоненко   міцно обійняв і поцілував  «винуватця» торжества Михайла Сергійовича Селезньова  , сердечно подякував  йому за гідно пройдений життєвий  шлях, за його ратні і трудові звершення, вручив Диплом і медаль лауреата премії імені В. І. Леніна - «за художнє відображення подвигу Радянського Воїна-переможця, за сучасну і високопатріотичну лірику і публіцистику».

Михайло Селезньов   із покоління, що народилося в 1922 – 1923 роках, яке першим покликали на битву з фашизмом. Його безжалісно викосили на фронтах Великої Вітчизняної війни. З їхнього випускного класу повернулися додому лише кілька чоловік. Йому пощастило вижити в смертельних битвах під Старою Русою, на Курсько-Орловській дузі, під час форсування Дніпра, Бугу, Дністра, Пруту, в боях за визволення України, Молдавії, Румунії. Воював у складі 2-го десантного батальйону 4-ї гвардійської стрілецької дивізії.  Це означало. що десантників першими кидали туди, де намічався прорив, де треба було форсувати десятки великих і малих річок, з боєм брати міцно  укріплені ворожі позиції. Був двічі поранений.

По війні колишній мічман Селезньов закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. І в мирному житті звик «не пасти задніх». За роки своєї роботи  на підприємствах металургійної промисловості подав більш як 30 раціоналізаторських пропозицій і винаходів, що були успішно впроваджені у виробництво.

Пройдені фронтові дороги, бої та спогади про бойових товаришів  не давали йому спокою, настійно  вимагали від нього вилити все це на папері. Згодом він писав про себе так : «Мав дві роботи – дві турботи». В пошуках народжувалася обпалена війною поезія, яка не залишалися байдужим кожного,  хто мав змогу доторкнутися до неї. На його рахунку більше 20 поетичних збірок, член Спілки письменників СРСР. Писав російською мовою.  А ще ж було тритомне зібрання його прози, до якого увійшли його романи «Комбаты, «Отдар», «Луневские зарисовки», літературні переклади. Це йому належить блискучий переклад на російську  мову Бориса Олійника «Я – комуніст»:

Я коммунист. И этим все сказал.

Я – от истока. Я – от первовека.

Душа моя во имя человека

Открыта перед миром, как слеза.

И пусть оценит век в своей судьбе

Мои победы и мои тревоги…    

Син придніпровських просторів, він через усе своє життя проніс почуття  любові й відданості  Радянській Вітчизні. Він не  забажав змиритися з тією долею, на яку прирекли її зрадники, збоченці та комутанти усіх ґатунків:

Все предано – и память, и знамена,

Оболганы святые имена.

От Бреста до

Восточного кордона

Юродствует и корчится страна.       

И закликає до єднаня та опору всі чесні й патріотичні сили:

И ничто, никакие реформы-причуды,

ни трезубец, ни ладан, ни стяги с орлом

не спасут наши страны от краха, покуда

мы, покаясь, Советскую власть не вернем. 

На знак протесту проти позиції тодішнього  президента України Кучми відмовився від ордена, котрим той нагородив його в ознаменування 50-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Мотив: глава держави   не виправдав тих сподівань, які покладали  на нього ветерани та й усі учасники війни.

До останніх днів свого  життя Михайло Сергійович Селезньов зберіг у серці відданість  ідеалам, які він відстояв у запеклих боях. Таким він лишився в нашій пам’яті назавжди. 

*****

СИЗОНЕНКО Олександр Олександрович   

В своєму автобіографічному романі «Далекий Бейкуш», що побачив світ ще в далеких дев’яностих роках минулого століття. він порівняв  людську пам’ять з крилами. «Вони, ці крила, – писав він, - шелестітимуть наді мною  навіть під час дружньої бесіди, духовного єднання з дорогими серцю людьми, в дні успіхів чи просто добротно зробленої чи завершеної роботи. І не буде мені в цім світі просвітлення бодай на хвилину».

Такими крилами стали для Олександра Сизоненка вірність темі  пам’яті про всенародну  Велику Вітчизняної війни. Не про «другу світову», не про «радянсько-німецьку війну», в чім нас уже котрий рік намагаються переконати рупори нацистсько-бандерівської пропаганди вкупі з істориками-перевертнями та літературними власовцями.

Вершиною батально-героїчної творчості  класика української радянської прози став роман-епопея «Степ» про події перших місяців  війни та розгортання масового опору німецько-фашистським окупантам.

«Чому саме драматичний 1941 рік?, – вважав Олександр Сизоненко. – Та тому, що, за моїми непохитними переконаннями, він ще чекає скрупульозного дослідження  істориків і письменників, біографів і літописців. Тому, що саме  в ньому полягає «секрет» небаченої стійкості і незламної  мужності нашого радянського народу. Без сорок першого не могло б бути і   1945 року».

В 1984 році за трилогію «Степ» він був удостоєний Державної премії Української РСР імені Т. Г.  Шевченка. Серед численних його відзнак ордени Вітчизняної війни, Трудового Червоного Прапора, Дружби (Російська Федерація), а ще низка літературних премій - імені Юрія Яновського, Івана Нечуй-Левицького, «Прохоровское  поле». Що не кажіть,  в Радянській Україні гідно  цінували шедеври літератури, культури, образотворчого та монументального мистецтва. Варто ще згадати антологію його вибраних творів «Радянський солдат»,  яка на Міжнародному книжковому фестивалі у Празі здобула головну  премію.   

За високий вклад в увічнення мужності і героїзму радянського народу на фронтах Великої Вітчизняної  Центральний Комітет Компартії України в 2008 році присудив Олександру Сизоненку  премію імені В. І. Леніна.    

Сплинуть роки і десятиліття тепер  уже колоніальної залежності України, як усі шестеро президентів і їхня обслуга намагатимуться витруїти з народної  свідомості пам’ять про  Радянського солдата-Переможця. І в цій благородній справі яскравим багаттям пломеніє життя-подвиг Олександра Сизоненка. Немов той воїн, що не здає свого останнього рубежу, так і він стійко беріг пам’ять про подвиги своїх бойових побратимів, чиї тіла було рясно  встелені від Магнушевського плацдарму до Берліна, та й у  недобитому вовчому лігві гітлерівського рейху. В його пам’яті на все життя зберігся відчайдушний кидок командира штурмової групи сержанта Сизоненка навстріч дебелому есесівцю. Сашко  першим вразив ворога, але й той встиг його тяжко поранити.   «Мене майже вбили в самому центрі Берліна, за кілька днів до Перемоги». Чудодійні руки лікарів-хірургів повернули його до життя, а українському народові подарували нескореного духом письменника-бійця.

Його публіцистика початку двотисячних років на сторінках періодичних видань лівої орієнтації  сповнена глибокої  шаноби і поваги  перед величчю подвигу тих , хто в смертельному двобої з фашистською гідрою зламав їй хребет. І разом з тим дихала гнівом і презирством до тих, хто на подачки заморських та доморощених недобитків намагається повернути  колесо історії назад. Виходять його друком книги «Гамбурзький рахунок» та «Валькірії не прилетять». Вони стали свого роду духовним заповітом для  тих, для кого  покоління Олександра Сизоненка відвоювало рідну землю, хто здатний продовжити їх справу.

Пам’ятаєте його слова  про  крила пам’яті тривог, надій і сподівань?   Нехай вони завжди будуть разом з нами. Скрізь і завжди. 

*****

СОБКО Вадим Миколайович

Працювати розпочав рано, слюсарем на Харківському тракторному заводі. Потім  навчався на філологічному факультеті в Київському державному університеті імені  Т. Г. Шевченка, котрий і закінчив у 1939 році. Друкуватися почав з тридцятих років. Широке визнання приніс його перший роман «Зоряні крила».

Був призваний на службу до Червоної Армії, бере активну участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни, водночас співробітничає з армійськими газетами «Защитник Родины» і «Советский боец». Під час штурму Берліна був тяжко поранений. Військове звання – підполковник. Після тривалого лікування в госпіталі  працював у військовій пресі, очолював відділ культури у газеті «Советское слово», яку видавала Радянська Військова Адміністрація в Німеччині.

Після виходу у відставку сповна віддався літературній діяльності. Його перу належать 16 романів, серед них «Шлях зорі», «Далекий фронт», «Біле  полум’я», «Стадіон», «Звичайне життя»,  «Спокій нам лише сниться», «Суворий друг», «Мадонна». Його  твори об’єднала тема ратної і трудової звитяги радянських людей, їм властива гостра постановка морально-етичних проблем,  динамічні і гострі сюжети.

За роман «Запорука миру» Вадиму Собко присуджена Сталінська премія, а його роман «Лихобори» відзначений Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Нагороджений двома орденами  Вітчизняної війни, двома орденами Трудового Червоного Прапора та ще двома – Червоної Зірки.

Упорядкував і підготував до друку Володимир Сіряченко


Матеріал розміщено на КПУ: http://www.kpu.ua

Link: http://www.kpu.ua/uk/99524/bezsmetni_podvygy_gerojizm_i_muzhnist_ukrajinskyh_radjanskyh_pysmennykiv_v_roky_velykoji_vitchyznjanoji_vijny_prodovzhennja_3

© КПУ
Під час копіювання інформації обов’язково посилайтесь на www.kpu.ua