БЕЗСМЕРТНІ ПОДВИГИ, ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (Продовження 1)


Початок

ГАЛАН Ярослав Олександрович

Звістка про початок Великої Вітчизняної війни застала його в  першому в своєму житті санаторії письменників в Коктебелі. Виїхати  в ті дні з Криму було майже не можливо. Поїзди були переповнені військовими, що спішно поверталися до місць служби. Змучений дорожніми поневіряннями, Галан дістався до Харкова. Тут його приголомшила жахлива звістка: під першами бомбами фашистських повітряних круків загинули його вірні друзі Степан Тудор, Олександр Гаврилюк, польські письменники-патріоти Софія Харшевська і Франтішек Парецький  Найперше, що зробив Ярослав Галан, - це поспішив до військкомату. Після відмови пішов до Центрального Комітету КП (б) У, який саме був  евакуйований до другої столиці республіки. І тут відмова.

А поки що вони вночі чергують на даху будинку письменників «Слово», знешкоджують запалювальні бомби, якими бомбардувальники рясно всипали  багатоповерхівки. Аж поки 16 жовтня не надійшла телеграма-виклик терміново прибути до голови правління Спілки письменників СРСР Олександра Фадєєва. Від нього й одержав завдання важливої ваги.

Радіостанція з потужним передавачем – нове місце  Ярослава Галана - розміщувалися в Саратові. Згодом вона одержить назву «Дніпро». Транслювала свої передачі здебільшого на тимчасово  окуповані ворогом території Радянської України п’ятьма мовами – російською. українською, польською, німецькою та румунською мовами.  

До свого виступу в ефірі ретельно готувався. Читав свої коментарі сам, володів блискучою дикцією. Часто відправною точкою для  публікацій служили листи, щоденники, військові донесення ворога. Знайомився з ними, як правило, мовами оригіналу, адже досконало володів кількома європейськими мовами. Справжніми шедеврами фронтової публіцистики стали його памфлети «Сталінград», «Великий вальс», «Собача служба». «Канібали» та інші. Їх передруковували великоформатні газети. В  1943 році його збірник «Фронт в ефірі» вийшов друком у Москві. Як цілком заслужену нагороду сприйняв медаль «Партизану Вітчизняної війни». В своїх передачах  постійно наголошував: «Ця зграя своїм вовчим  інстинктом відчуває, що завтрашній день несе їй тільки одне – загибель».

Ярославу єдиному із численного журналістського загалу України випало висвітлювати процес Мжінародного Нюрнберзького трибуналу над головними військовими злочинцями гітлерівської Німеччини. В серії своїх репортажів він викрив всю потворність і мерзенність верховодів. які намагалися ввергнути світ у вир вселенської катастрофи під орудою третього рейху.

До останньої хвилини свого яскравого життя, яке обірвала хижа сокира найманців Ватікану – ОУН – УПА, застерігав ту небезпеку, яку уособлюють у собі  озброєні банди українських буржуазних націоналістів. Ще до початку війни  Ярослав Галан писав: «Ворог не здався. Він лише принишк, чекає зручного моменту. Будем пильні!».

Що маємо нині? Войовнича націоналістична бандитська зграя полонила все довкола: квітучі міста і села, освіту, культуру, правоохоронні органи, друковані і електронні ЗМІ і навіть людські стосунки.

******

ГЕРАСИМЕНКО Костянтин Михайлович

Він із плеяди тих плеяди тих майстрів, в чиїх руках і думках кожне слово грало усіма барвами різномаїтої української мови. Друкувався багато і часто. Газети і журнали полюбляли вміщувати його ліричну поезію, статті, нариси і навіть фейлетони. Героями його публікацій  стали ударники і стахановці перших п’ятирічок, учасники воєнного передгроззя, перших місяців війни. Учасник визвольного походу Червоної Армії на Західну Україну.

Кость Герасименко з перших днів війни влився в численний загін військових кореспондентів. Працює у фронтових газетах «Знамя Родины» и «Звезда Советов», поруч  з його пером постійно були револьвер і автомат. Разом з бійцями відступаючих дивізій Південного фронту розділяв гіркоту тимчасових невдач і майбутніх надій. Під час оборони міста Туапсе  влітку 1942 року  одержав тяжке поранення, несумісне з життям.   

Його поезію не можна було вбити, мільйони радянських юнаків дівчат черпали з неї витоки мужності, звитяги й відваги. Згадаймо хоча б  рядки:

Стану я від бою до бою,

Понесу свій крилатий стяг.

Пісне, будь же завжди зі мною ,

Будь подругою моєю в боях!       

*****

ГОНЧАР Олесь Терентійович

Йому минав 23-й рік, студентові Харківського державного університету,   коли на заході гримнули перші ворожі залпи. А перед цим  було навчання в  технікумі журналістики, робота в районній газеті, перші літературні спроби. Майже всією групою вирішили вступити до студентського батальйону. Перші оборонні бої під Білою Церквою. Неймовірно гіркота відступу і перших втрат. Полон. Принизлива рабська праця в німецькій економії. Після визволення Харківщини знову в Діючій армії, яка  не іде, а переможно гримить по фронтовим дорогам  з боями, тепер уже на захід. Воював старшиною мінометної батареї. Дійшов до Будапешта і Праги. Його бойові заслуги  відзначені орденами Червоної Зірки,  Слави, медалями «За відвагу». 

Своєю трилогією «Прапоропоносці»  - «Альпи», «Голубий Дунай» і  «Злата Прага» Олесь Гончар не увійшов, а, можна сказати,  увірвався в повоєнну радянську літературу. Дві Сталінські премії стали свідченням  не лише початку, а й подальшого плідного творчого пошуку молодого письменника. Тема війни міцно взяла його в свої обійми: повість «Земля гуде», книга новел «Модри камінь», кіноповість «Партизанська іскра», романи «Перекоп» і «Людина і зброя».

Створює романи «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Дума про тебе». Гончар став, без перебільшень, видатним класиком української радянської літератури. І цілком закономірними його високі відзнаки його багатющої творчості: Ленінська премія, Державна премія СРСР, Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка, звання Героя Соціалістичної Праці, Героя України (посмертно).

Інша річ, чому не зумів чи не побажав  Олесь Гончар на схилі років зберегти непохитну вірність і глибину переконань тим високим ідеалам,  за які він воював і утверджував протягом всього свого бурхливого життя. Але то вже інша тема.

*****

ДЕСНЯК Олекса

В історію української радянської літератури він увійшов під цим псевдонімом. Справжнім ж було прізвище Олексій Гнатович Руденко, народився в одному з сіл Борзнянського району Чернігівської області. З цим Придеснянським краєм  пов’язана його  літературна  творчість, тут жили, будували нове квітуче життя герої його творів. У повоєнні роки став одним із визнаних українських прозаїків. Його романами «Десну перейшли батальйони» та «Полк імені Тимофія Черняка», присвяченими героям громадянської війни,  зачитувалося молоде покоління. Та й не лише воно. На уроках вітчизняної літератури ми знайомилися  з персонажами роману «Удай-ріка», що успішно долали труднощі перших років колективізації, утверджували на селі нові суспільні економічні та соціальні відносини. В Олекси був намір створити трилогію про героя казахського народу Амангельди Іманова під назвою «Тургайський сокіл»,  перша книга якої встигла побачити світ.

Його вистачало на все, на силу-силенну добрих справ і громадських доручень. Саме його письменники возз’єднаної із своєю праматір’ю вирішили обрати  керівником Львівської обласної організації Спілки письменників України.

Війна перекреслила всі подальші ворчі плани. Військовий кореспондент Олекса Десняк поспішив одягти армійську форму. Його бойову. наступальну публіцистику друкують газети «Комуніст», «Советская Украина», журнал «Українська література». Привертають увагу кореспонденції безпосередньо з переднього краю «Подвиг Власенка», «Кров кличе» та інші.

Перші німецькі котли, оточення,  розгубленість і паніка, коли  далеко не всі зберігали розсудливість. витримку і рівновагу. Після кількаденного переховування в болоті, схудлого й змарнілого, німці приймають його за старезного дідугана і відпускають геть. Але Олекса наполегливо шукає дороги на схід і переходить лінію фронту.

Він знову в своїй  газеті. Його статті й кореспонденції бійці рвуть із рук у руки: «Комиссар Денис Осадчий», «Федор Рыбак», «Бейте, уничтожайте гадов!».

Травень 1942 року. Їхня стрілецька дивізія. як і весь Південнно-Західний фронт,  перейшла в наступ, ворога відкинуто на 50-60 кілометрів. Але попереду їх чекала Харківсько-Барвенківська трагедія. Вантажний автомобіль із співробітниками дивізійної газети виривався з оточення. Ворожий снаряд не схибив. Поховали Олексу Десняка «серед степу широкого, на Вкраїні милій», під селом Павлівка Лозівського району на Харківщині. 

*****

ДІМАРОВ Анатолій Андроникович

В 1940 році був призваний до Червоної Армії. Бере участь у боях у складі 371-го стрілецького полку  170-ї дивізії. 17 липня під Могильовом був тяжко поранений. Залишився на окупованій території. За його словами командував партизанським загоном, проте ніякої інформацій про бойові дії проти ворога не оприлюднено.

З 1944 року оселився в Луцьку. Закінчив Львівський педагогічний інститут. Працював в редакції газети «Радянська Волинь».  Саме тоді і там йому буцімто спало на думку: «У мене до того ніколи  не було в душі, що я українець». Друкувався і видавався часто, надто частіше, аніж багато його колег. Запам’яталися  романи «Його  сім’я», «І будуть люди», «Ідол», "Біль і гнів" в трьох частинах,  за другу частину якої здобув Державну премію Української РСР імені   Т. Г. Шевченка.  Мине час і під впливом отруйного чаду «западенської еліти»  Анатолій Дімаров  під іншим кутом оцінить подвиги і дії героїв свого роману «Біль і гнів».  

*****

ДОВЖЕНКО Олександр Петрович

Пострадянські кінокритики й знавці «мистецтва для всіх»  крізь зуби цідять, визнаючи його режисером-новатором, засновником радянської кінематографії. Особливий акцент роблять на тому, як він став жертвою «тоталітарноого режиму»,  зазнавав усіляких утисків і гонінь. А як тоді бути з його фільмами «Арсенал» і «Звенигора»? З фільмом «Земля», котрий на Всевітній виставці у Нью-Йорку був визнана «кращою кінороботою усіх часів і народів».

Реальність  була зовсім іншою. Й. В. Сталін неодноразово зустрічався з Доженком, цікавився його творчими задумав та  пропозиціями про шляхи розвитку вітчизняного кіно. Під час однією з таких зустрічей, Йосип Вісаріонович, познайомившись з його кінострічкою «Аероград», поцікавився, де на його думку, варто побудувати  новий завод по виробництву сучасних вітчизняних літаків. Олександр Довженко в 1935 році  одним із перших радянських кінорежисерів був удостоєний найвищої урядової  нагороди – ордена Леніна.               

В другій половині тридцятих років, в переддень другої світової культури,  радянська культура зробила відчутний крен в бік створення високо-патріотичних робіт в літературі, кіно, монументальному мистецтві, чиї образи стали взірцем самовідданого служіння Російській державі. Саме тоді  Сталін порадив йому відтворити на кіноекрані образ героя громадянської війни Миколи Щорса. Довженко з ентузіастом взявся з цю роботу, вона зайняла в нього кілька років. Фільм «Щорс»  разом з «Чапаєвим» і «Олександром Невським» проглянули десятки мільйонів кіноглядачів, він   увійшов до золотого фонду радянської кінематографії.

В суворі дні війни, Олександр Доженко, відправивши сім’ю на Урал, поспішив на допомогу захисникам столиці України. Йому судилося відчути всю трагедію київського оточення. Це йому  Андрій Малишко адресував ці зворушливі рядки:

Сашко, невже забути можна

Лубни, Пирятин, Бровари,

Де темна ніч, нудна й тривожна,

Ракети сіяла згори,

Де ми спиртком обігрівались,

Втішали ранених в біді.

І все здавалось, здавалось,

Що ми не виживем тоді.   

Вижили. Витримали. Вирвалися із залізного гітлерівського кільця. Військовий кореспондент центральних газет полковник Довженко пише безпосередньо з переднього  краю оповідання, статті, листівки, які поширюються на бойових позиціях. Його оповідання «Ніч перед боєм» високо оцінив Сталін, підкресливши, що такі публікації надто потрібні для підняття високого  бойового духу бійців. Ставить документальні фільми «Битва за Радянську Україну» і  «Перемога на Правобережній Україні.

Одразу після війни приступив до роботи над художнім фільмом «Мічурін». Ця кіно стрічка розповіла по життя-подвиг видатного радянського вченого-садовода  і селекціонера. Обидві кінороботи, «Щорс» і «Мічурін», відзначені   Сталінськими  преміями. 

Останні роки життя Олександр Петрович почувався зле, давався тягар пережитих воєнних літ. І все ж продовжував працювати, створив кіносценарії «Повість полум’яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна». Екранізувала їх його віддана дружина  і соратниця, народна артистка СРСР кінорежисер  Юлія Солнцева.

*****

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло Архипович

Йому не було й вісімнадцяти, коли став курсантом артилерійського училища. Їх, курсантів Київського, Сумського і Харківського артучилищ, а з ними усіх, хто міг тримати зброю в складі загону генерала Чеснова, кинули. аби закрити прорив броньованих потвор Гудеріана, що виник  між Путивлем і Ромнами. Палали. мов факели, танки непереможного на полях Європи генерала. Зліва, під Штепівкою, завдала потужного контрудару кавалерійська група Бєлова. І вони б зупинили Гудеріана, якби від Кременчука не рвонула на з’єднання  армада панцерників Клейста,яка  допомогла замкнути кільце київського  оточення. В тих, перших для нього боях, Павла Загребельного було тяжко поранено.

Тривале лікування в одному з госпіталів Саратова. Він рветься знову на фронт, до рідної дивізії, до обслуги  однієї з 45-міліметрових гармат. Після жорстокої артилерійської дуелі його знову тяжко поранили.  Знепритомнілого бійця виявили німецькі солдати. Полон. Йому судилося відчути на собі всі жахи й кошмари  концентраційних таборів – цього нелюдського творіння гітлерівських бузувірів. Вижити, витримати, не зламатися  всім смертям  на зло,  які чигали на тебе мало не щодня і щохвилини.

В одному  із своїх перших творів – повісті «Дума про невмирущого», читач, довідавшиь про неймовірні тяжкі дороги, що випали на долю автора , в головному героєві,  хлопчакові з Подніпров’я по імені Андрій Коваленко, впізнає письменника.  Майже всі чотири роки полону  Андрій зберігав,  мов святиню,  замотаний у нитяний клубок орден Червоного Прапора, котрим він був нагороджений за перемогу в першому в своєму житті двобої з трьома фашистських танками. За нескориму і волелюбну вдачу есесівці прирекли його до страти шляхом смертельної ін’єкції. В останні хвилини встиг  замінити свій номер на сусідів по бараку з надією, що поляк Єжи виживе  і дістанеться до радянських воїнів-визволителів  і передасть  його бойовий орден, аби ті змогли переконалися, що  він не зрадив, зберіг вірність військовій присязі. 

За високу емоційність і  глибину почуттів я б наважився поставити «Думу про невмирущого»   поряд з «Долею людини» Михайла Шолохова. І  вийшли вони в світ  один той же рік – в 1956-й. Обидва – Андрії, тільки прізвища  у них були різні , росіянин Соколов і українець Коваленко.

Після визволення з концтабора радянська військова адміністрація в Німеччині залучила Загребельного до роботи із справами колишніх військовополенних, він усіляко сприяв їх поверненню на батьківщину.  Робота в архівах гітлерівського вермахту надто допомогла йому в роботі на дилогією «Європа-45»  і «Європа-Захід».

А далі  бачимо Загребельного у вирі будівничих буднів, серед архітекторів, конструкторів, вчених, людей  інтелектуальної праці.  Треба були осягнути їх внутрішній світ, збагнути, чим вони живуть нині, з чим готові йти в завтра. Результатом  цих пошуків стали романи «День для прийдешнього» та «Розгін». Талантами  і духовними зусиллями таких літераторів, як Павло Загребельних, українське суспільство росло і багатіло, упевнено  виходило  на позиції провідних держав світу. 

А ще була серія його історичних романів «Первоміст», «Диво», «Смерть у Києві»,  «Роксолана», «Я, Богдан…», що охопили цілу епоху - від  початку становлення Київської Русі до XVII століття. А  нам лише дякувати  долі. що подарувала українській літературі видатного майстра літературного слова, його твори довго будуть жити разом з нами.

*****

ЗБАНАЦЬКИЙ Юрій Олефірович  

Він належав до носіїв  найгуманнішої професії – до вчительського корпусу. Його покликанням було сіяти зерна вічного,   як саме життя, світу знань, ростити дітей, формувати юні характери. А довелося зайнятися зовсім іншим – стати організатором партизанського руху в рідному Козелецькому районі на Чернігівщині – в легендарному краї руху опору  народних месників.  

Створив партизанський загін імені М. О. Щорса, став його командиром. За два роки бойових дій партизани-щорсівці висадили в повітря 12 залізничних та шосейних мостів, пустили під укіс 9 ворожих ешелонів з живою силою і технікою, розгромили 13 німецьких гарнізонів, збили 2 літака, підірвали 4  склади з боєприпасами.

В серпні 1943 року загін був реорганізований в партизанське з’єднання під такою ж назвою. 11 – 12 вересня народні месники Юрія Збанацького здійснили операцію по захопленню трьох ворожих переправ через Десну і утримували їх до підходу     регулярних частин Червоної Армії.

4 січня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом присвоїла Григорію (Юрію)Олефіровичу Збанацькому високе звання Героя Радянського Союзу. Його бойові і трудові заслуги відзначені орденами Леніна, Червоного Прапора,орденом Вітчизняної війни, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби Народів.

Настала  мирна пора. І Юрій Збанацький поринає з головою  в   творчі клопоти, в свою  літературну лабораторію,   яку започаткував ще до війни, в шкільних буднях та на нетривалій роботі на посаді редактора  районної  газети. Якось  всесвітньо відомого Аркадія Гайдара з котроїсь трибуни хтось назвав дитячим письменником. Аркадій Петрович делікатно поправив промовця: «Я пишу для дітей. А це  дві великих різниці». Юрій Збанацький також писав для дітей, бо хто краще за нього не міг знати їх багатий  внутрішній світ, їх мрії. переживання  і турботи. Пам’ятаю, як ми ми в наші шкільні роки захоплювалися його повістями «Таємниці Соколиного бору», «Літо в Соколиному», «Лісова красуня», «Між добрими людьми»,його юними героями, його оповіданнями. А ще з під його пера вийшли  романи «Переджнив’я», «Сеспель», «Кують зозулі», «Хвилі»,  за який письменнику присуджено Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка.

Упорядкував і  підготував до друку Володимир Сіряченко


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах