БЕЗСМЕРТНІ ПОДВИГИ, ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (Початок)


Війна… Підступний напад гітлерівської вояччини підняв народний гнів, немов могутній грім. Вся Радянська країна, фронт і тил, навіть тимчасово окупована територія ворогом територія, перетворилися на єдиний бойовий табір.  «Українські  радянські письменники відчули себе мобілізованими, пішли до військкоматів. Смертельна небезпека нависла над головою Вітчизни. Кожний із письменників мав можливість довести, як глибоко й гаряче любить він свій народ, свою рідну землю, своїх вождів», - писав Андрій Малишко. 

Насправді  ж їх було значно більше, бо далеко не всі  встигли засвідчили своє членство в Спілці письменників України. А скільки публіцистів, журналістів та й  тих майстрів красного слова, чиї  гарячі, мов жар, рядки підіймали бійців на праведний бій.

Згадаймо ці імена, що прийшли до нас з гуркоту боїв, назавжди закарбувалися в нашій вдячній пам’яті. Як писав Борис Олійник:

І нема серед них ані других, ні третіх.

У списках Планети однині усі вони – перші.

БАЖАН Микола Платонович

Війну поет зустрів у розквіті творчого свого таланту та суспільного визнання. Слова його «Клятви»   з перших днів зазвучали по радіо, на вулицях і площах, у маршових колонах та фронтових окопах:

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!   

За кілька днів з-під його пера виходить «Балада про подвигу», присвячена подвигові командира ескадрильї 207-го бомбардувального авіаполку Миколи Гастелло – авторові першого в історії Вітчизняної війни вогненного тарану.

В липні 41-го Політуправління Південно-Західного фронту призначило М. П. Бажана головним редактором газети «За Радянську Україну». Військовими кореспондентами цього друкованого органу стали Ванда Василевська, Олександр Корнійчук, Андрій Малишко, Сава Голованівський, Анатолій Шиян та інші визнані майстри літературного слова. Їх бойова публіцистика, пристрасна поезія надавала віри й мужності в неймовірні тяжкі місяці організації відсічі гітлерівській навалі. Газета, що виходила тричі на тиждень,   розповсюджувалася не лише в бойових частинах Діючої армії. Щомісяця з літаків над тимчасовою окупованою ворогом територією скидалися разом з листівками по 1,2 – 2 мільйона примірників часопису.

Своїм обов’язком Бажан завважив  привернути увагу до образу видатного російського князя-держатворця і патріота в поемі «Данило Галицький». Оспівує в поемі «Сталінградський зошит» невмирущий подвиг  захисників Сталінграда, що вистояли всім смертям на зло і перемогли.

Патріотична лірика воєнної доби та перших повоєнних років Бажана відзначена двома Сталінськими преміями. Лауреат Ленінської премії СРСР, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Герой Соціалістичної Праці, нагороджений п’ятьма орденами Леніна, іншими високими державними нагородами.                     

*****

БЕДЗИК Юрій Дмитрович

Народився в 1925 році, син відомого українського радянського письменника  Юрія Бедзика. З нетерпінням чекав, коли йому виповниться вісімнадцять років, аби одержати  військову повістку. Але натомість одержав направлення до військового училища. Після короткотермінового навчання командир мінометного розрахунку сержант Бедзик прибув у розпорядження  однієї з частин прославленої 3-ї гвардійської танкової армії генерал-полковника Павла Рибалка. Брав участь у битві на Курсько-Орловській дузі, у форсуванні Дніпра,  визволенні Чехословаччини та в Берлінській наступальній операції. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, іншими орденами й медалями.

До літературної творчості відчув потяг ще за  фронтових буднів,  коли армійська газета надрукувала його першого вірша. По війні повністю віддався літературній творчості. Його перу належать більш як 30 романів і повістей, в тім числі «Полки ідуть на переправу», «Честь мені дорожча», «Сильний помсти не жадає», « Чорний лабіринт або Довга дорога в Альпи», «Про що не доповідали фюреру», чимало науково-фантастичних творів.

Лауреат Державної премії Української РСР  імені Т. Г. Шевченка, заслужений працівник культури.

*****

БОРКАНЮК Олекса Олексійович 

«Мої любі Ціко, дорога донечка Олю! Не було ані дня, ані часу, коли б я думав про вас. Я безмежно бажав би повернутися до вас  і продовжувати наше чудове подружнє життя. Не судилося…Військовий суд засудив мене до смерті. Ці рядки я пишу за кілька хвилин до страти. Відчуваю себе здоровим, сповненим енергії, безмежного бажання жити. І немає порятунку. Але я йду на смерть сміливо, мужньо, як і належить людям нашого складу.

Прожив я 41 рік, із яких 20 років присвятив справі знедоленого народу. Все життя був чесним, відданим, невтомним борцем, без особистої користі, ніколи не кривдив душею. І тепер помираю, бо знаю,  що наша справа  праведна і перемога  буде наша. Народ мене не забуде, коли настануть кращі часи.

Мої любі, не оплакуйте мене і не сумуйте за мною. Тепер сотні тисяч гинуть за краще майбутнє людства. Війна – найбільше нещастя для людства. Будемо сподіватися, що після цієї війни настане мир, який надовго, а, можливо, назавжди зробить це нещастя неможливим. Прощаючись з вами, бажаю дожити до миру і до щасливого життя. І коли доживете до цього, і мене згадаєте незлим, тихим словом». 

Це рядки  з  передсмертного листа на волю визнаного лідера закарпатських комуністів Олекси Борканюка. З юних літ присвятив себе революційному руху, став ватажком комсомольців міста Мукачева. Ще через рік -  член Комуністичної партії Чехословаччини. По лінії Комінтерну прибув до Радянського Союзу, де закінчив Харківський інститут журналістики імені Артема. Повернувшись додому, редагував газету «Працююча молодь». З 1930 року став редактором газети «Карпатська країна», яка вірою і правдою більш як семи десятиліть  служила інтересам трудового народу. Свідченням високого авторитету і довір’я жителів Закарпатської України стало обрання Олекси Борканюка депутатом Чехословацького парламенту.

Під неминучою загрозою загарбання хортистською Угорщиною  Закарпатського краю  його відкликали в СРСР. З перших днів на політичній роботі в Червоній Армії. Навесні 1942 року, після відповідної підготовки з групою товаришів, десантувався в Карпатських горах з метою розгортання підпільної і партизанської боротьби. Ворожі спецслужби натрапили на слід Борканюка. У хортистських катівнях зазнав жахливих тортур, але нікого не зрадив, про що свідчать його листи на волю. Страчений  3 жовтня 1942 року в будапештській в’язниці Маргіт.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року секретарю Закарпатського крайкому партії Борканюку Олексію Олексійовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

*****

БОРЗЕНКО Сергій Олександрович

Вночі з 31 жовтня  на 1 листопада 1943 року розпочалася Керченсько-Ельтингенська наступальна операція Північно-Кавказського фронту. Вона стала однією із найкрупніших десантних операцій Червоної Армії. Мета її -  захопити плацдарм на добряче укріпленому ворогом Керченському півострові, з півдня якого можна було б  розпочати визволення Криму. В складі одного із десантних загонів 318-ї стрілецької дивізії ступив на берег кореспондент газети 18-ї армії «Знамя Родины» майор Сергій Борзенко.

З самого початку бій склався невдало. Ворог зустрів бійців вражаючим вогнем.  Вийшли з ладу майже всі  командири, що керували висадкою. Довелося майору Борзенку взяти командування  на себе, наказав зробити прохід в дротяній загорожі, в який миттєво ринули десантники. Вилучивши хвилину, Сергій написав кореспонденцію в 50 рядків, в якій відзначив бійців, які відзначилися в  цій відчайдушній атаці. Щільно запакував донесення, доручив зв’язковому передати на протилежний бік, де розміщувалася редакція армійської газети. Наступного дня на плацдармі читали свіжий номер газети, де кожний рядок дихав гарячим боєм.

Але найважче чекало попереду. Німці кинули на командний пункт танки. Борзенко наказав гранатометникам зустріти їх вогнем. По 17-19 атак доводилося відбивати загону. В скупі хвилини затишшя продовжував накидати скупі рядки  майбутніх публікацій, котрі додавала товаришам по зброї сили й віри в те, що вони витримають і неодмінно переможуть. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року майору Борзенку Сергію Олександровичу присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Саме на часі згадати, що народився наш герой в робітничому Харкові, на його підприємствах здобував трудового гарту. Тут закінчив електротехнічний   інститут. Тут, спершу в заводських багатотиражках, осягав азами журналістської майстерності,  потім працював  в газеті «Соціалістична Харківщина». В Діючій армії з червня сорок першого, пройшов разом із нею неймовірно тяжкими степовими дорогами, від західного кордону до Кавказьких гір, відточував своє перо, а разом з ним - і  бойову майстерність.

На завершальному етапі війни прізвище Сергія Борзенка можна було зустріти серед спеціальних кореспонденті «Правди», так само читати  і його статті і кореспонденції  на сторінках головної газети країни.  З нею він пов’язав всю свою подальшу творчу долю. Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, Трудового Червоного прапора, трьома орденами Червоної Зірки, бойовими медалями.

*****

ВАСИЛЕВСЬКА Ванда Львівна

Восени 1939 року, напередодні завершення окупації Польщі гітлерівською Німеччиною, з Варшави до Львова дісталася Ванда Василевська. Відстань майже в 400 кілометрів довелося долати пішки. На розтерзаній батьківщині  мужню учасницю революційного руку, письменницю-антифашистку  чекала неминуча розправа. Уряд Країни Рад  Ванді Львівні надав радянське  громадянство. Невдовзі вона вступила до лав  партії більшовиків.

Їй судилося відстоювати в жорстоких боях свою нову Вітчизну і водночас наближати той час, коли її рідна земля з допомогою  Радянського Союзу Армії позбудеться фашистського ярма. Військове звання – полковник, посада – агітатор Політуправління Червоної Армії. Її  пристрасні і запальні виступи чи то робітничих цехах, чи то в полках перед відправкою на фронт  не могли лишати байдужим кожного. Письменник Юрій Смолич був свідком, як навесні 1943-го року Ванда Василевська приймала присягу 1-ї бійців дивізії імені Тадеуша Костюшка майбутнього Війська Польского. Тоді з її вуст пролунав  клич «За вашу і нашу свободу».

В ній щасливо  поєдналися таланти полум’яного  оратора і автора натхненної  публіцистики, яка кожним своїм рядком на шпальтах газет «Радянська Україна», «За Радянську Україну», «Радянська Польща» проникала до розуму і сердець. Писала   російською, українською, польською  мовами. У 1942 році створила  повість «Райдуга» -  гімн  подвигові нескореної української партизанки Олени Костюк. Сценарій   Ванда для однойменного фільму Марка Донського написала  власноруч. Фільм потряс своїм патріотизмом і і глибокою емоційністю десятки мільйонів кіноглядачів в СРСР і країнах антигітлерівської коаліції.  Уже по війні завершила  роботу над трилогією «Пісня над водами» про боротьбу волинського селянства проти ярма Пілсудчини, про їхнє прагнення до життя «в сім’ї вольній, новій».

Її роботи відзначені трьома Сталінськими преміями. Нагороджена трьома орденами Леніна, іншими високими радянськими і польськими державними нагородами.   

*****

ВЕРШИГОРА Петро Петрович

Любителі  прогнозів глибоко помилилися , коли прогнозували  б йому неабияке майбутнє на культурно-мистецькій ниві. З юних літ залюбки виступав на самодіяльній сцені, на дійсній армійській службі  був старшиною духового оркестру. Закінчивши Одеський театральний інститут,   працював режисером в ряді театрів. Здалося замало  -  закінчив кіноакадемію в Москві, на Київській кіностудії почав ставити власні фільми.

Війна перекреслила всі ці мрії й задуми. Вона ж повною мірою виявила його здібності як здібного командира і розвідника. Беручи участь у бойових діях під час оборони Києва, наприкінці липня 1941 року, взяв на себе командування  загиблих командира роти, а потім і  командира батальйону. Потрапивши в оточення, разом з групою бійців захопили ворожий автомобіль, подолали відстань по окупованій території в 100 кілометрів і вийшли до своїх.

Навесні 42-го Петро Петрович очолив розвідувальну резидентуру Брянського фронту. Наступне, ще більш відповідальне, завдання: десантуватися з повітря в розташування Сумських партизанських загонів.  Підполковник Вершигора призначений заступником по розвідці  командира партизанського з’єднання С. А. Ковпака. Ось де знадобився його досвід як актора і режисера,  його здібності «читати» людські характери, розгадувати «хитросплетіння" ворожих стратегів.

Здійснивши небачений рейд від Житомирських лісів до Карпат, з’єднання вписало  свої імена і подвиги в історію партизанської боротьби. І в цьому значна заслуга розвідників П. П. Вершигори.  

Наприкінці 1943 року очолив командування 1-ю Українською партизанською дивізією імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака. І знову  рейд, цього разу по ворожих тилах  Західної України,  Польщі та Західної Білорусії. Пройшовши з боями 2150 кілометрів, з’єднання успішно виконало ряд важливих операцій і диверсій. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року П. П. Вершигорі присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Його груди прикрасили два ордени Леніна, ордени Червоного Прапора і Богдана Хмельницького 1-го ступеня.

Відгриміли переможні салюти. Генерал-майор  Вершигора поринув у вир нових турбот. Викладає у Військовій академії імені К. Є. Ворошилова. Сповна віддається літературній діяльності. Видає книгу спогадів «Люди з чистою совістю»,  яку читацький загал зазвав енциклопедією партизанського  руху. Невдовзі її автору було присуджено Сталінську премію. Підсумком  невтомних пошуків і зусиль Вершигори стали книги спогадів «Карпатський рейд», «Рейд на Сан і Віслу», роман «Дім рідний»,  наукові праці з історії партизанської боротьби.

*****

ВОРОНЬКО Платон Микитович

Дитинство його проходило в мальовничому селі Чернеччина біля Охтир-гори, оперезаної водами кришталево-чистої Ворскли. Особливих статків в сім’ї не було, одна розрада і втіха була довгими зимовими вечорами співати народних пісен. Надто тоді, коли повертався з далеких подорожей дідусь-лірник.  котрий знав безліч байок, казок, бувальщин та пісень. Мабуть,  відтоді Платон на все життя  відчув потяг і любов  до народної творчості.

Після школи закінчив автошляховий технікум. Тридцяті роки, час романтиків і любителів далеких мандрів. За путівкою ЦК ВЛКСМ рушив до Таджикистану, на будівництво однією з ГЕС.  Тут саме прийшов час призову в армію. Тут випала перша на долю , хай і невелика, але війна. Озброєні до зубів банди басмачів проривалися через кордон, намагалися зашкодити соціалістичним перетворенням. Приборкали й цих. Повернувся додому змужнілим, ще ширшим став у плечах. Вступив до Московського літературного інституту. Максим Рильський високо поцінував його потяг до літературного слова, але  Платон не поспішав друкуватися.

На радянсько-фінському кордоні, спершу на Карельському перешийку,    спалахнув збройний  конфлікт, який переріс у справжню війну. Платон  Воронько з групою товаришів по інституту записалися добровольцями. Діють у ворожому тилу. Керівник групи Воронько. На жаль, не обійшлося без гірких  втрат.  

Сплинув останній  передгрозовий рік. і знову довелося розлучитися з інститутською аудиторією. Тепер уже надовго. Платон у лавах захисників Москви, але знадобився його досвід проведення диверсійних операцій у Карельських лісах. Стає інструктором мінно-диверсійних акцій, напучує кожного, хто рушає в глибокий тил: «Мінер, як і сапер, помиляється   єдиний  раз у житті». Настав і його «зоряний час» у житті, висаджується на території, яку контролює партизанське з’єднання С. А. Ковпака. Воно саме  завершувало останні приготування до Карпатського рейду. На цьому шляху  мінно-диверсійне угрупування Платона Воронька висадило в повітря десятки залізничних і шосейних мостів, нафтових свердловин і сховищ, інших важливих стратегічних об’єктів. Одна з операцій мало не закінчилася для нього  трагічно. Можливо, тоді, в напівмареві, народилися ці рядки:

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скелі,

Коли дуби валися вікові.

У партизанській лісовій оселі

На пережовклій стоптаній траві

Лежав, покритий листям пурпуровим, 

І кров текла крізь бинти.  

Товариші по  зброї врятували Платона,  евакуювали його літаком на Велику землю,   подарувавши радянській країні талановитого і різномаїтого поета.  По війні одна за однією видає свої книги ліричних поезій «Карпатський рейд», «Весняний грім», «Великий світ», «В ім’я твоєї долі». «Славен мир», «Від Москви до Карпат», «Народження легенди», «Гнівом Африка клекоче». Створює яскраві поетичні образи Сидора Ковпака, Семена Руднєва, Петра Вершигори, загиблих і живих героїв. Створює ліро-епічні поеми «Ярославна», «Безсмертя», «Стояни», «Поєдинок», «З Німеччини в Чернеччину».  Загалом поетична спадщина Платона  Воронька налічує більше 30 книжок. багато його творів покладено на музику. 

Його ратний і творчий шлях здобув високу. Удостоєний Сталінської премії, Державної премії Української РСР імені  Т. Г. Шевченка, премії Ленінського комсомолу України, нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, двома – Вітчизняної війни, трьома – Трудового Червоного Прапора.

Упорядкував і підготував до друку Володимир Сіряченко


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах