Гордість нації. Не похитнувсь ні в слові, ні в собі

Гордість нації. Не похитнувсь ні в слові, ні в собі


Ось майже півтора місяця культурно-мистецька громадськість України з ініціативи Європейської асоціації письменників відзначає 85-річчя від дня народження всесвітньо відомого поета й державного діяча, академіка Бориса Ілліча Олійника.

Шанувальники його творчості через пандемію коронавірусу в режимі онлайн влаштовують тематичні вечори, конференції, заочні уроки його майстерності. Сьогодні нам про нього розповідає відомий письменник, голова правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника, академік Олександр Бакуменко.

«Я лишаюся собою»

– Олександре Даниловичу, чому, на вашу думку, світова громадськість останнім часом так захопилася світочами культури України – Агатангелом Кримським, Дмитром Білоусом, Володимиром Забаштанським, Борисом Олійником?

– Вплинула велич цих постатей, які зуміли упродовж свого життя зберегти в собі закладену батьками генетичну здатність бути самим собою. Хто такий Борис Ілліч Олійник? Ще за життя його величали громадянином світу. Залишаючись на непохитних позиціях людської честі, гідності й сумління, він стверджував:

І вже коли ти похитнувсь у слові –

Вважай, що похитнувся у собі...

Борис Ілліч завжди дотримувався проголошеного ним кредо не змінюватися на догоду кон’юнктурі, незалежно від гасел і вигод. «Я нічим особливим не вирізняюся, – казав він, – можливо, тому, що знав: стою на своїй землі, не куплений, не проданий, і так довіку стоятиму, боронитиму її в реальних діях… Суспільство йде по спіралі, в основі якої лежить коло, тому ми повертаємося до того, що є святині, які не можна ні купити, ні продати, – це Вітчизна, мати, батько, Батьківщина».

Ціна словам однакова од роду:

Чи присягаєш на вітрах сторіч.

При свідкові у вірності народу,

Чи другові, без свідка, віч-на-віч...

Ці слова, мовлені задовго до проголошення суверенітету Української держави, були актуальними не лише у творчості Бориса Олійника, а й у його громадсько-політичній діяльності як депутата Верховної Ради кількох скликань. Публіцистичне слово депутата Олійника здобуло високий міжнародний авторитет. Етика громадської діяльності письменника на всіх політичних щаблях сягала такої ж високої проби, як і його поетичне Слово.

– Пам’ятаю, коли він десь виступав, і це транслювалося по радіо й телебаченню, то в різних куточках України люди припадали до приймачів, прилипали до екранів.

– І це не випадково. Він брав своїм тихим, розважливим голосом, до якого прислухались у нас і за кордоном. Упродовж десяти років Борис Ілліч був головою постійної делегації України в Раді Європи, віце-президентом делегації Ради Європи, залишаючись поборником демократії та рівноправності всіх народів світу.

Недарма Європейська асоціація письменників незалежних країн зарахувала його до списку визнаних світом поборників миру. Розважливий, спокійний, зовні не войовничий, Борис Ілліч часто за покликом серця опинявся в найгарячіших точках планети. Північна Осетія, Нагірний Карабах, Чорнобиль, окопи Сербії. Як народний депутат він спромігся зберегти для нащадків історичне обличчя Тарасової гори в Каневі, повставши проти будівництва промвузла біля української святині. Олійник відвернув будівництво атомної електростанції під історичною святинею Чигирином, та на сейсмічно-небезпечних землях Криму.

«І дії справами вершив»

– Так сказав про нього Расул Гамзатов…

– Вони чітко визначають сутність громадської діяльності поета. Адже Борис Ілліч став одним із засновників Українського фонду культури, який з успіхом очолював упродовж останніх трьох з половиною десятиліть. Ще до перших державних рішень з ініціативи Бориса Ілліча для вшанування пам’яті безневинно загиблих від голодомору було споруджено Дзвін Пам’яті в Лубнах. З подачі Олійника Києво-Могилянська академія повернула собі статус одного з лідерів серед вищих навчальних закладів у системі національної освіти.

– І в цей час він писав, писав, писав?..

– Йому, людині поетичної вдачі, не властивий звичний перепочинок. Поряд з конкретними державними справами вражала могутня працьовитість і письменницька безкомпромісність Олійника. Поетичне слово митця не зазнало концептуальних змін. Його творча лабораторія не обмежувалась живописністю, певною картинністю, зримим світовідчуттям. Його художній «образ» охоплював увесь світ поетичної виразності, включаючи інтонацію та мелодику вірша.

Борис Ілліч, як ніхто інший із сучасних літераторів, відкривав у предметі нові й нові грані, розглядаючи його не в одній площині, а в усіх його вимірах. Для Олійника предмет, подія, явище були джерелом яскравих асоціацій, які живили і думку, і почуття, і сподівання, і авторську пам’ять.

За душу бере рясна образність Олійника, даруючи шанувальникам його поезії не лише радість пізнавання, а й радість відкриття. Аби знайти відгук у серці вдумливого читача, поет свідомо ставив планку своїх професійних вимог на найвищий рівень, де образ виростав із конкретних авторських переживань, а звукові алітерації гармонійно впліталися в канву ритмомелодики.

Таврував метафорою зло

– На одному з виступів перед читачами він закликав «зло метафорою на мушку брати».

– Не лише казав, а й показував приклад, як це слід робити. У багатьох віршах Бориса Олійника метафорично передається його особисте сприйняття дійсності та думка про призначення Слова в житті людини. До цієї теми поет неодноразово звертався, висловлюючись влучно і разом з тим образно. Принагідно автор часто користувався підкреслено риторичними питаннями, створюючи нагоду для переконання читача у правомірності своїх висновків.

...Чи й досі ми не втямили, нетяги,

Що нам замкнули наглухо уста

Нащадки тих, котрі носили цвяхи

Нещадним розпинателям Христа?!

Борис Олійник – ювелірний майстер розширення засобів поетичної виразності. Але найбільш характерним розширенням рамок ліричної форми в його творчості є потреба трансформації життєвої прози у високу поезію. Таким чином, щоб вони перетворювалися в мову поезії і при цьому не повторювали мову інших жанрів. Сягнувши висот майстерності, лірична поезія Бориса Олійника не полишає національних традицій, пов’язаних з народним епосом, баладою, думою й не уникає поетичних розповідей.

У творах Бориса Олійника пострадянської доби ще глибше відчувається класика національних традицій (Тарас Шевченко, Іван франко, Леся Українка), які перегукуються з минулим, відлунюючись у майбутньому:

Бо нас єдна в позачасовім ряді

Нещадна пам’ять. І коли судить

Минуле прагнемо лише по правді, –

Сьогодні маємо по правді жить!

У творах Бориса Олійника синтезовані й органічно поєднані в межах єдиної ліричної композиції вірша поняття рішучості й наступальності в боротьбі за гідне життя людей. Про це свідчать, зокрема, епічно-філософські поеми: «Пришест», «Сім», «Дума про місто», «Небо полеглого безвісти», «Між пеклом і Едемом», «Трубить Трубіж» та вірші баладного жанру: сучасна балада «Двоє», «Розмова з учителем», «Проспівали те, що мали», «Гуляє панство», «Пам’ять води», «Балада вірності».

 «Трубить Трубіж»

– У чому полягає унікальність творчості Олійника?

– У здатності нашу минувшину подавати об’єктивно, неупереджено, без кон’юнктурного аналізу подій. Особливо виразна актуальність ретроспективної поеми «Трубить Трубіж». Її  головною ідеєю є філософське осмислення духовного спадку народу, безсмертя людської душі.

Ми самоїдство спалимо в корінні,

Ми виполемо розбрат, як осот,

І явимося світові єдині,

З високочолим іменем – Народ!

Трубить Трубіж. На роковій межі

В останній бій виходимо при слові,

Бо тільки слово береже в основі

Безсмертя незалежної душі...

І лише людська пам’ять дарує людині безсмертя, продовжує життя в майбутньому. Як спадковість роду забезпечується нащадками, спадковість духу поета забезпечується його словом, пам’яттю його творчих здобутків.

А щоб людському роду переводу

Не сталося в баюрах забуття,

Ти слово «Пам’ять» в генетичнім коді

Закарбував. І тим почав життя

У слові, що, мов дзеркало пророче,

Тебе повторить з ніг до голови,

І вже від нього не сховаєш очі

Ні за гербом, ні за стеблом трави.

Борис Олійник всім своїм єством, своєю творчістю відчував динаміку світової культури та сприяв розвитку її естетичних ідей в Україні, що значно підвищувало вагомість його поетичного слова у сфері вічної поезії свого народу.

Бесіду вів Михайло Балтянський


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах