26 ЧЕРВНЯ - 3 ЛИПНЯ 40-го: “СОВЕТСКИЙ ФЛАГ НАД БЕССАРАБИЕЙ, СОВЕТСКИЙ ДЕНЬ НАД БУКОВИНОЙ!”

26 ЧЕРВНЯ - 3 ЛИПНЯ 40-го: “СОВЕТСКИЙ ФЛАГ НАД БЕССАРАБИЕЙ, СОВЕТСКИЙ ДЕНЬ НАД БУКОВИНОЙ!”


ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА ПІВНІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ З УКРАЇНОЮ 

Червень 2020 року позначений без перебільшення історичної ваги ювілейними датами.

26 червня 1940 року розпочався другий етап (після возз’єднання в 1939 році Західної України — (дивись публікації за 17, 19 вересня, 22, 29 жовтня та 1, 14 листопада 2019 року) збирання воєдино всіх українських етнічних земель: 80 літ тому були возз'єднані з Радянською Україною Північна Буковина і три українських повіти Бессарабії.

А 29 червня минає 75 років від дня підписання Договору між Союзом РСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, яким будо завершено доленосний процес Возз‘єднання.

Сьогоднішня наша документально-публіцистична розповідь про входження до складу України ще однієї частини її споконвічної території — Північної Буковини та Північної (Хотинщина) і Південної (Придунав'я) Бессарабії.

Передовсім — короткий екскурс в історію

Північна частина Буковини у Х-ХІІ століттях входила до складу Київської Русі, у ХІІ-ХІV століттях — до Галицько- Волинського князівства. Після монголо-татарської навали була поневолена Золотою Ордою. В 1345 році опинилася під владою угорської корони. Згодом (1359 рік) тут виникло Молдавське князівство, яке невдовзі майже на 300 років потрапило у васальну залежність від Османської імперії. У 1774 році Буковина була захоплена габсбурзькою Австрією (з 1867 року — Австро-Угорська імперія), у складі якої перебувала до 1918 року. Третього листопада 1918 року в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, яке проголосило «прилучення австрійської часті української землі до України». Це, до речі, була перша вимога народу про створення єдиної Української держави. Однак уже 11 листопада того ж року румунські війська окупували Чернівці, а на початку грудня — всю Північну Буковину.

Подібна історична доля і у бессарабських земель: вони перебували у складі Болгарського царства, під владою київських і галицько-волинських князів, молдавських правителів, османських поневолювачів. За Бухарестським мирним договором 1812 року Бессарабія увійшла до складу Російської імперії. В листопаді 1918 року разом з Північною Буковиною Румунія анексувала і Бессарабію, в тому числі і українські етнічні землі: Акерманщину та Ізмаїльщину (Південна Бессарабія) й Хотинщину (Північна Бессарабія).

Трудящі Північної Буковини і українських придунайських земель не змирилися з таким становищем. Головною особливістю їх національно-визвольного руху та опору соціальному гнобленню було прагнення до возз'єднання з Україною. Відзначаючи цю характерну рису, Ф.Енгельс ще у 1855 році писав, що західноукраїнські трудящі віками тяжіли «до інших малоросійських областей, що об'єдналися з Росією», «до свого природного центру».

Визвольну боротьбу трудящих очолювали Комуністична партія Буковини, утворена в листопаді 1918 року, деякий час перебувала у складі КП(б)У як її крайова організація, а в 1926 році за рішенням Комінтерну увійшла до складу Комуністичної партії Румунії (КПР), та Бессарабська партійна організація, яка спочатку перебувала у складі РКП(б), а в 1922 році тимчасово була об'єднана з Компартією Румунії.

Яскравими сторінками боротьби проти румунських окупантів, за возз'єднання з Україною стали Хотинське повстання (1919 рік), в якому взяли участь понад 30 тисяч чоловік — українців, росіян, молдаван і яке охопило близько 100 населених пунктів, та збройний виступ (1924 рік) шести тисяч татарбунарців під керівництвом ревкому, на чолі якого стояв комуніст-підпільник А.Клюшников.

Хоч ці, як й інші виступи поневоленого народу, закінчилися жорстокими репресіями та посиленням терору окупаційних властей, трудящі краю продовжували боротьбу проти соціального і національного гніту, за наближення своєї заповітної мети — возз'єднатися з Радянською Україною. Водночас і Союз РСР, федеративною частиною якого була Українська РСР, не визнавав загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії. «Радянський Союз, — наголошувалося у ноті Уряду СРСР румунському урядові про повернення Бессарабії та передачу Північної Буковини Радянському Союзу, — ніколи не мирився з фактом насильницького відторгнення Бессарабії, про що уряд СРСР неодноразово і відкрито заявляв перед усім світом». Радянський уряд тричі робив спроби врегулювати з Румунією територіальні питання: на спеціальній радянсько-румунській конференції у вересні-жовтні 1921 року у Варшаві, під час зустрічі радянської і румунської делегацій з урегулювання прикордонних питань наприкінці 1923 року у Тирасполі та на радянсько-румунській конференції в березні-квітні 1924 року у Відні.

Історичний акт входження Західної України до складу Радянської України в 1939 році, який знаменував початок возз'єднання всіх українських земель, став переломним у вирішенні долі ще однієї її етнічної частини — Північної Буковини і Північної та Південної Бессарабії.

Як це відбувалося?

Зважаючи на загострення міжнародних відносин, використовуючи свою зростаючу роль у їх розв‘язанні, виходячи з таємного протоколу до Угоди про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, більш відомої як Пакт Молотова — Ріббентропа, датований 23 серпня 1939 року, третій пункт якого гласив (цитуємо мовою оригіналу): «Касательно юго-востока Европы с советской стороны подчеркивается интерес СССР к Бессарабии. С германской стороны заявляется о ее полной политической незаинтересованности в этих областях», та враховуючи прагнення населення Північної Буковини і Бессарабії до возз‘єднання з Українською РСР у складі СРСР (про що вже мовилося вище), Радянський Уряд в 1940 році приступив до реалізації цього завдання.

29 березня 1940 року В. М. Молотов в доповіді про зовнішню політику Уряду на шостій сесії Верховної Ради СРСР першого скликання відверто заявив (цитуємо мовою оригіналу): «... у нас нет пакта о ненападении с Румынией. Это объясняется наличием нерешённого спорного вопроса о возвращении Бессарабии, захват которой Советский Союз никогда не признавал, хотя я никогда не ставил вопроса о возвращении Бессарабии военным путём».

Сподіваючись на підтримку Третього Рейху, 19 квітня Коронна рада Румунії висловилася проти добровільної поступки Бессарабії СРСР, воліючи піти на воєнний конфлікт, ніж віддати захоплене.

На нові румунські запити про дії Німеччини у випадку «агресії радянської Росії» 1 червня 1940 року було отримано відповідь, що проблема Бессарабії Німеччину не цікавить — це справа самої Румунії.

23-25 червня 1940 року Бессарабське питання стало предметом обміну думками Голови Раднаркому, народного комісара закордонних справ В.Молотова і посла Німеччини в СРСР графа Шуленбурга. Ось як викладено їх зміст у «Вікіпедії».

Молотов 23 червня інформував Шуленберга: «Радянський Союз хотів би вирішити питання мирним шляхом, але Румунія не відповіла» на радянську заяву від 29 березня 1940 р. Тепер радянський уряд «хоче знов поставити це питання перед Румунією найближчим часом. Буковина, як область, яка населена українцями, теж включається до розгляду Бессарабського питання. Румунія вчинить розумно, якщо віддасть Бессарабію й Буковину мирним шляхом… Зі свого боку СРСР забезпечить охорону економічних інтересів Німеччини в Румунії.

У відповідь, 24 червня, Німеччина задекларувала свою політичну незацікавленість у Бессарабії та зажадала лише взамін задовольнити такі побажання:

1. Не переходити в Бессарабії територію по лінії р. Прут і нижньої течії Дунаю, щоб не створювати небезпеку німецьким інтересам у районах нафтовидобування.

2. Обіцяти дотримувати права й інтереси громадян рейху.

3. Обіцяти забезпечити охорону інтересів фольксдойче у спосіб, що його буде затверджено пізніше.

4.У випадку військового зіткнення не бомбити райони нафтовидобування».

О 21.00 25 червня Шуленбург повідомив Молотову, що Берлін визнає право Радянського Союзу на Бессарабію й своєчасність порушеного питання перед Румунією, проте у той же час звернув увагу на нез'ясованість вимоги щодо Буковини, заявив, що це стало для нього несподіваним, і підкреслив, що без постановки цього питання значно полегшилося б мирне вирішення питання з Бессарабією.

На запитання про Буковину Молотов відповів, що вона «є останньою частиною єдиної України, якої бракувало, до того ж вимоги СРСР обмежуються лише північною частиною Буковини з містом Чернівці».

Коли Шуленбург зазначив, що це питання можна вирішити набагато легше, якщо СРСР поверне Румунії золотий запас румунського Національного банку, вивезений до Москви в грудні 1916 року, Молотов відповів, що про це не йдеться, оскільки Румунія достатньо довго експлуатувала Бессарабію.

26 червня 1940 року о 10 годині вечора Голова Ради Народних Комісарів, народний комісар закордонних справ В.М.Молотов від імені Уряду СРСР звернувся до румунського уряду з нотою, яка була вручена ним посланникові Румунії у Москві Давідеску. Нота розпочиналася такими словами: «В 1918 році Румунія, користуючись військовою слабістю Росії, насильницьки відторгла від Радянського Союзу (Росії) частину його території — Бессарабію і тим порушила вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Республікою».

Далі у ноті зазначалося: «Тепер, коли військова слабість СРСР відійшла в область минулого, а міжнародна обстановка, що створилась, вимагає якнайшвидшого розв'язання одержаних у спадщину від минулого не вирішених питань для того, щоб закласти, нарешті, основи міцного миру між країнами, Радянський Союз вважає необхідним і своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові.

Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно зв'язане з питанням про передачу Радянському Союзові тієї частини Буковини, населення якої в своїй величезній більшості зв'язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу».

Уряд СРСР запропонував королівському урядові Румунії:

«1.Повернути Бессарабію Радянському Союзові.

2. Передати Радянському Союзові північну частину Буковини в кордонах згідно з доданою картою» та висловив «надію, що королівський уряд Румунії прийме ці пропозиції СРСР і тим дасть можливість мирним шляхом розв'язати конфлікт, що затягнувся, між СРСР і Румунією».

Румунському урядові відводився один день на відповідь. Румунія спробувала затягнути переговорний процес. Ось яку відповідь румунського уряду посланник Давідеску передав В.М.Молотову 27 червня 1940 року: «Натхнений тим же, що й Радянський уряд, бажанням бачити вирішеними мирними засобами всі питання, які могли б викликати незгоди між СРСР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно, в найширшому розумінні, до дружнього обговорення за спільною згодою всіх пропозицій, що виходять від Радянського уряду.

Відповідно королівський уряд просить Радянський уряд дозволити вказати місце і дату, які він бажає фіксувати для цієї мети.

Як тільки румунський уряд одержить відповідь Радянського уряду, він призначить делегатів і сподівається, що переговори з представниками Радянського уряду матимуть результатом створення міцних відносин доброї згоди і дружби між СРСР і Румунією».

Того ж дня В.М.Молотов передав румунському посланнику ще одну, більш жорстку ноту. «Уряд СРСР, — наголошувалося у ній, — вважає відповідь королівського румунського уряду від 27 червня непевною, бо в його відповіді не сказано прямо, що він приймає пропозиції Радянського уряду про негайну передачу Радянському Союзові Бессарабії і північної частини Буковини». Але виходячи з того, що у ході розмови В.М.Молотова з Давідеску останній роз'яснив, що згадана відповідь королівського румунського уряду означає його згоду на радянські пропозиції, Уряд СРСР запропонував:

«1.Протягом 4 днів, починаючи з 2 год. дня за московським часом 28 червня, очистити румунським військам територію Бессарабії і північної частини Буковини.

2.Радянським військам за цей же період зайняти територію Бессарабії і північної частини Буковини.

3. Протягом 28 червня радянським військам зайняти пункти: Чернівці, Кишинів, Акерман.

4. Королівському урядові Румунії взяти на себе відповідальність за цілість і недопущення псування залізниць, паровозного і вагонного парку, мостів, складів, аеродромів, промислових підприємств, електростанцій, телеграфу.

5. Призначити комісію з представників Радянського уряду і румунського уряду по 2 від кожної сторони для врегулювання спірних питань по евакуації румунських військ і установ з Бессарабії і північної частини Буковини».

При цьому Радянський уряд висловив наполягання, «щоб королівський уряд Румунії дав відповідь з приводу вищевикладених пропозицій не пізніше 12 години дня 28 червня».

Об 11 годині ранку 28 червня Давідеску передав В.М.Молотову таку відповідь румунського уряду на останню заяву Радянського уряду:

«Румунський уряд, для того щоб мати можливість уникнути серйозних наслідків, які викликало б застосування сили і відкриття воєнних дій у цій частині Європи, бачить себе зобов'язаним прийняти умови евакуації, передбачені в радянській відповіді».

Водночас у відповіді знову містилися певні наміри затягнути процес передачі Північної Буковини і Бессарабії Радянському Союзові: «Румунський уряд бажав би, однак, щоб строк, передбачений пунктами 1 і 2, був продовжений, беручи до уваги, що евакуацію територій було б надзвичайно трудно здійснити протягом чотирьох днів внаслідок дощів і поводей, які зіпсували шляхи сполучення».

На цю пропозицію В.М.Молотов заявив, що радянсько - румунська комісія (працювала в Одесі, до її складу з радянської сторони входили генерали Козлов і Бородін) зможе обговорити питання про відстрочку виконання на кілька годин пунктів 1 і 2 радянських пропозицій від 27 червня.

Пізно ввечері 28 червня коронна рада Румунії 21 голосом «за» при 6 «проти» та одному, що утримався, вирішила поступитися вимогам Радянського Союзу. На таке рішення, крім інших обставин, на наш погляд, вплинула позиція Німеччини, яка дала зрозуміти, що зміна кордону матиме тимчасовий характер і вказані території знов увійдуть до складу Румунії.

Рівно о 2 годині дня 28 червня 1940 року радянські війська розпочали перехід через румунський кордон для зайняття міст: Чернівці, Кишинів, Акерман.

Приготування до цієї військової операції Червоної Армії розпочалися заздалегідь, ще з квітня 1940 року. Після отримання відповідного рішення політичного керівництва країни начальник генштабу РСЧА (Робітничо-Селянської Червоної Армії) Б.Шапошников у ніч з 9 на 10 червня 1940 року розпорядився розпочати безпосередню підготовку до бойових дій.

Згідно з наказом наркома оборони та наступними директивами начальника генштабу від 10 червня 1940 року було наказано привести частини Київського особливого й Одеського військового округів (КОВО й ОдВО) у бойову готовність і з 11 червня розпочати таємне зосередження військ у вказаних районах на кордоні з Румунією. Крім того, для посилення наявних контингентів із Харківського, Орловського, Московського, Північнокавказького, Ленінградського, Білоруського й Калінінського військових округів направлялися 7 стрілецьких дивізій, 1 танкова бригада, 15 авіаполків та 2 повітрянодесантні бригади.

За розпорядженням начальника генштабу та наркома військово-морських сил із 21 червня Одеський військовий округ і Чорноморський флот переходили в оперативне підпорядкування командуючому КОВО. Створювався Південний фронт (ПФ) на чолі з управлінням Київського округу (командуючий — генерал армії Г. Жуков, член військової ради — армійський комісар 2-го рангу В.Борисов, начальник штабу — генерал-лейтенант М.Ватутін).

Нестача автотранспорту, незадовільна робота залізниць, непродумана організація управління призвели до запізнення в термінах зосередження військ. 23 червня командуючий Південним фронтом генерал армії Г.Жуков повідомив наркому оборони, що замість 24 червня остаточне зосередження угруповання переноситься на 27 червня 1940 року.

На вечір 27 червня були розгорнуті майже всі війська Південного фронту: 12-а армія (командуючий — генерал-майор Ф.Парусинов), 5-а армія (командуючий — генерал-лейтенант В.Герасименко), 9-а армія, сформована в основному з підрозділів, які було перекинуто з інших військових округів, і Дунайська військова флотилія. Загальна чисельність радянських військ, зосереджених на кордоні з Румунією, становила 637 тисяч особового складу, 2457 танків, 2262 літаки і 8899 гармат та мінометів. Румунське угруповання на кордоні з СРСР налічувало близько 450 тисяч чоловік (60 відсотків усіх військ).

23 червня 1940 року начальник генштабу та нарком оборони СРСР затвердили «План операції Південного фронту з оточення і взяття в полон збройних сил Румунії, зосереджених у Північній Бессарабії».

Не виключалася й можливість мирного розв'язання «бессарабського питання». Тому передбачався й інший варіант військових дій — швидке введення на ці території обмеженого контингенту військ із метою найшвидшого виходу на лінію р.Прут.

Саме цей — мирний — варіант і було реалізовано. Після відповіді румунського керівництва на другу радянську ноту командування Південного фронту віддало військам наказ із завданням до 12.00 28 червня 1940 р. бути готовими швидким виходом на рубіж р. Прут закріпити за СРСР територію Північної Буковини та Бессарабії. За цим планом вводився обмежений контингент військ у складі 11 (із 32) стрілецьких, 4 (із 6) кавалерійських та 1 (із 2) мотострілецької дивізій, 5 (із 11) танкових і 2 (із 3) авіадесантних бригад.

Необхідно відзначити, що політичне керівництво та командування надавало особливого значення визвольній місії Робітничо-Селянської Червоної Армії. У наказі командування Південного фронту наголошувалося: «...10. При просуванні дотримуватися суворого порядку, встановити зразкову бойову злагодженість та чіткість — зі строю при проходженні населених пунктів не виходити, привалів поблизу населених пунктів не влаштовувати, командирам усіх рангів увесь час пересування бути на своїх місцях. 11. Кожному полку мати у складі оркестр і населені пункти проходити з музикою та піснями. 12. Особливу увагу звернути на зовнішній вигляд бійців та їх підтягнутість — усім бути поголеними, начищеними, в охайних, чистих літніх одностроях і касках, кепсько обмундированих залишити у тилах дивізій і в Буковину та Бессарабію не вводити, весь особовий склад і частини попередньо оглянути командирам корпусів та військовим радам армій».

Переконливим свідченням того, що вимоги цього наказу було виконано, є слова Ольги Кобилянської. В листі до трудящих Радянської України 77-літня відома українська письменниця так описала свої враження від зустрічі 30 червня з воїнами Червоної Армії: «У неділю я вперше побачила червоноармійців. Один, як другий — спокійні, ввічливі, люди з поводженням зразковим, яке виховує в людині природно невимушена дисципліна, люди з славними, сяючими обличчями. Серце почало битися сильніше, та не з сумніву, а з радості. Я бачила перед собою велике чудо! Колись пригноблених, визискуваних селян, їх дітей переробили на людей, свідомих своєї гідності, на чудових громадян чудової країни».

28 червня червоні війська ввійшли у Чернівці, Кишинів, Акерман, десантники 204 і 201 авіадесантних бригад 29 червня оволоділи Болградом, 30 — зайняли Ізмаїл та Рені. Ввечері 1 липня війська РСЧА вийшли на новий кордон, а о 14 годині 3 липня 1940 року (відповідно до вказівки з Москви) взяли його під повний контроль.

За неповними підрахунками, втрати Південного фронту (розформований 9 липня 1940 року) в ході операції з визволення Північної Буковини і Бессарабії становили 148 бійців, із них — 32 загинули.

Ті червнево-липневі, 80-літньої вже давнини, дні стали поворотним моментом в історичній долі трудящих Північної Буковини і Бессарабії.

Трудящі Бессарабії вітають Червону Армію

«Вчора, 28 червня, відбувся знаменний акт історичної справедливості, акт, що ввійде в історію нашої соціалістичної Батьківщини сяючим тріумфом, — писала газета «Комуніст» у передовій статті. — Вчора перестали існувати штучно і насильно створені кордони, які відділяли Бессарабію від Радянської України. Вчора доблесна Червона Армія перейшла Дністер, щоб назавжди утвердити порушену вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Соціалістичною Республікою». І далі у цій передовій наголошувалося:

«Повернення Бессарабії Радянському Союзові — це перемога політики миру. Восторжествувала справедливість! Восторжествувала правда! Прийшов кінець пануванню Румунії в Бессарабії, в північній частині Буковини, прийшов кінець свавіллю, здирству і експлуатації, що їх чинили румунські поміщики, капіталісти над трудовим народом цих країв. Трудящі Бессарабії ніколи не забудуть чорних і страхітливих часів окупації.

Вони ніколи не забудуть і не простять загарбникам своїх страждань, поневірянь. Румунські поміщики і капіталісти розглядали Бессарабію як свою колонію і як колонізатори поводилися там. Найродючіші землі були в руках поміщиків і бояр. На селі лютували хвороби, село було темне і неписьменне. Поміщицька кабала, ярмо експлуатації, злидні, смерть — ось що уготували трудящим Бессарабії румунські бояри...

І прийшов найщасливіший довгожданий час, коли трудящі Бессарабії повертаються в рідну сім'ю, повертаються на цей раз назавжди. Прийшов щасливий довгожданий час, коли на правому березі Дністра так само, як і на лівому, майорить червоний прапор. Дністер — не кордон. Дністер — радянська річка».

Вступ Червоної Армії в м. Чернівці. 28 червня 1940 року

Газета не перебільшувала, коли писала про масову радісну зустріч Червоної Армії: «...Як визволителька вступила вона на землю, яку топтали румунські бояри. Як визволительку зустрічає її народ, зустрічає з квітами, зустрічає з обіймами».

Підтверджень тому — безліч. Ось як описував зустріч військ начальник політуправління 9-ї армії О. Тевченко: «Біля переправи через Дністер із червоними прапорами й гаслами, квітами зібралися жителі сіл і міст привітати та подякувати в обличчі РСЧА Сталіну, який їх звільнив.., кожен намагався чим-небудь допомогти нашим частинам. Піднесення й захоплення нових громадян (!) Радянського Союзу буквально не піддається опису». Далі у доповіді зазначалося: «Населення міст і сіл переживає небувале революційне піднесення».

У всенародне свято перетворилася зустріч армії- визволительки, коли війська перейшли Черемош і 28 червня визволили Вижницю.

Добрий день вам, браття наші,

Довго ми вас ждали.

Дякуємо, що з неволі Ви нас визволяли

— співалося в одній із пісень, складеній вижничанами в перші дні після приходу Червоної Армії.

Хвилюючі свідчення зворушливої зустрічі трудящими Північної Буковини і Бессарабії своїх визволителів наводив в огляді центральної преси за 1940 рік А. Речмедін. Від Дністра до Черемоша, стверджував він, багатостраждальний буковинський люд переживав щасливі, радісні дні оновлення, з червоними знаменами, квітами, хлібом-сіллю зустрічав бійців і командирів своєї визволительки — Червоної Армії. Буковинці розкривали перед ними свої щирі й добрі серця, всією душею тягнулися до нового життя.

Коли воїни-визволителі наближалися до Хотина, назустріч їм за два-три кілометри вийшли сотні жителів міста, гаряче вітаючи довгожданих гостей. На будинках з'явилися червоні прапори. Місто не спало до пізньої ночі.

Неподалік від Чернівців можна було спостерігати небачене видовище. Вздовж вулиць навколишніх сіл стояли жителі з ліхтарями, освітлюючи шлях своїм визволителям. В селі Лужанах всі вийшли на вулицю. «Чому ви не спите, уже ж пізній час?»

— запитували червоноармійці. «Та хіба ж можна спати в таку ніч», 

— чулося у відповідь. 

«Цього недільного дня я об'їздив всю Північну Буковину, — розповідав у «Правде» за 6 липня спецкор О.Авдєєнко. — По містах, селах, на дорогах, стежках, в лісах, на берегах рік, всюди, де з'явився хоча б один червоноармієць, збираються люди. Всюди усміхнені очі, пісні, танці. Віра, що підняла голову. Щойно народжена радість...»

«...В одному селі, біля підніжжя Карпат, назустріч бійцям вийшли селяни з червоними трояндами, — свідчив кореспондент ТАРС. — Сьогодні ми проїхали всю Північну Буковину. В містах, селах, містечках стихійно виникають мітинги. Селяни цілують, обіймають бійців, зі сльозами на очах заявляють: «Ми вас чекали 22 роки, чекали кожного дня і ось дочекались. Спасибі, спасибі!..».

Цікавий штрих з історії щирої зустрічі Червоної Армії знаходимо у газетному матеріалі «Криниця» (газ. «Радянська Буковина» за 31 січня 1982 року): «Погожої червневої днини 1940 року жителі Берегомета вийшли на шлях зустрічати своїх визволителів — червонозоряних радянських воїнів. Несли з собою скромні гостинці — хто шматок мамалиґи, хто полумисок черешень. А бідняк Михайло Килей приніс збанок холодної води з криниці.

— Оце усе, що маю, — сказав червоному командиру — росіянину, — пийте на здоров'я...

Командир вдячним поглядом обвів селян, зняв кашкета і припав губами до чистої прохолоди збанка. Потім, щиро подякувавши біднякові, передав воду іншим воїнам. І пішов по руках Килеїв дарунок.

А Килеєву копанку з тих пір нарекли російською криницею. Пили люди з неї воду у найтяжчі і найрадісніші часи».

І ще одне авторитетне свідчення. Згадувана вже Ольга Кобилянська відгукнулася на привітання їй письменників Львова «з нагоди великої історичної хвилини — звільнення героїчною Червоною Армією зеленої Буковини і Бессарабії з-під гніту румунських бояр» статтею «Привіт з зеленої Буковини». З липня 1940 року письменниця написала: «Серце радіє, жвавіше тече в жилах живуча кров. Народ торжествує. Сонце веселіше сіяє, неначе і воно радіє, що настала хвилина, коли і Північна Буковина може вільно говорити своєю материнською мовою, може висловити свою думку, може розпочати нове людське життя». І далі вона наголошує: «Зелена Буковина прикрашена червоними прапорами. Примірна поведінка Червоної Армії і її проводу розвіяла всілякі сумніви, які виросли на підставі брехливих інформацій ворогів народу. Менша визволена сестра складає щиру подяку Червоній Армії і її проводові за знищення соціальних кайданів, що віками тяжіли на її мозольних руках. Український народ Буковини складає не лише щиру подяку великим поводирям великих ідей, але й кладе до їх розпорядження всі свої здібності для проведення в життя великих ідей рівноправності і братерства».

Мають рацію ті дослідники, які фіксують навіть більшу прихильність населення Бессарабії і Північної Буковини до СРСР, його збройних сил, ніж це було в 1939 році під час визвольного походу Червоної Армії до Західної України. Пояснюється це передовсім тим, що на західноукраїнських землях проживала численна польська меншина, яка в основі своїй негативно ставилася до вересневих подій, та діяло вороже, негативне у ставленні до Радянської держави українське націоналістичне підпілля.

За свідченням дослідників, місцеві буковинці та бессарабці не лише у масовому порядку виголошували здравниці на честь нової влади, а й усіляко намагалися сприяти просуванню радянських частин — указували найкращі місця для переправи, допомагали розчищати дороги, повідомляли про мінні поля, брали під захист майно промислових підприємств і магазинів тощо.

Буковинський підпільний крайком КП Румунії, буковинські організації комуністичної спілки молоді та «Червоної допомоги» 28 червня 1940 року звернулися до трудящих краю із закликом оберігати від знищення і розкрадання ворожими елементами устаткування, сировини та іншого майна. «Трудящі! Підприємства належать зараз вам. Буржуазія і влада втекли. Рятуйте, оберігайте те, що створене вами і що, нарешті, належить вам, — зазначалося у зверненні. — Тому: хай кожен залишається на своєму робочому місці. Перешкоджайте всім актам саботажу і знищення. Охороняйте майно від розграбування безвідповідальними елементами. Створюйте робітничі комітети з ваших кращих рядів. Створюйте робітничу гвардію. Беріть під активний захист ваші заводи, підприємства, магазини. Перешкоджайте розкраданню запасів. Перешкоджайте спекулятивній торгівлі.

Брати! Не дозволяйте нікому ввести в оману і залякати вас. Праця ваших рук належить зараз вам, і всі злочини на виробництві є злочинами по відношенню до вас.

Зберігайте дисципліну!

Ми вітаємо нашу славну Червону Армію».

Про те, як зустрічали червонозоряних визволителів Чернівців, розповів у своїх спогадах колишній секретар Буковинського підпільного крайкому КПР Б.Ш.Кац: «Близько 17-ї години перший радянський танк зупинився перед приміщенням теперішньої міськради. Мені припала честь вітати його екіпаж від імені буковинської організації КПР і всіх трудящих нашого міста. Десятитисячний натовп зустрів танкістів вигуками «Ура!». Зовсім незнайомі люди обіймались, цілувались. Бурхлива радість була виражена на обличчях людей. Танкістів закидували квітами. Командир танку звернувся до мене з словами: «Дорогий товаришу, дякую за привітання, але час у мене обмежений — покажи нам дорогу на аеропорт». Я піднявся на танк, і він рушив дорогою, заповненою багатотисячним натовпом людей, які зустрічали перший радянський танк; ми буквально просувались по дорозі квітів, так ми добрались до аеропорту. Був розкладений сигнал, і незабаром на чернівецькій землі приземлились радянські літаки».

В свою чергу підпільники, почувши по радіо повідомлення, що 28 червня о 2 годині дня Червона Армія — визволителька вступить на територію Північної Буковини і Бессарабії, готувалися гідно зустріти її. За спогадами колишніх секретарів Буковинського підпільного крайкому КПР Б.Ш.Каца та С.Й.Грінберга (Подоляна), події тих пам'ятних годин і днів розвивалися так.

Увечері 27 червня на одній з конспіративних квартир відбулося останнє нелегальне засідання буковинських підпільників, на якому було прийнято такі рішення:

1. Зберегти місто від грабежу і вивезення народного майна. Запобігати і протидіяти провокаціям і ворожим вилазкам. 

2. Врятувати життя політв'язнів — революціонерів і антифашистів. 

3. Підготувати і організувати зустріч Червоної Армії. 

На цьому ж засіданні було створено тимчасовий керівний центр.

Після засідання підпільники негайно розпочали організацію бойових дружин, розіслали їх по підприємствах і в центр міста. Біля тюрми розставили пікети з тим, щоб політв'язнів не могли вивезти, і вирішили на світанку організувати демонстрацію для їх звільнення. Окрема група готувала червоні прапори, транспаранти. Вже о 6 годині ранку 28 червня 1940 року на дахах деяких установ і підприємств замайоріли червоні стяги. На будинку примарії (нині міськради) з'явився портрет В.І.Леніна. Ще до приходу червоноармійських частин підпільний крайком вперше легалізував себе і влаштував мітинг біля примарії. На виробництвах були створені робітничі комітети, які запроваджували 8-годинний робочий день, здійснювали контроль і до призначення директорів керували виробництвом. Уже об 11 годині ранку 28 червня пости робітників з червоними пов'язками були розставлені на багатьох підприємствах Чернівців.

«Декілька днів багато чернівчан і жителів навколишніх сіл були на вулицях міста, — свідчив політв'язень, колишній член Буковинського підпільного крайкому КПР Д.М.Руснак, звільнений з тюрми 28 червня. — Люди забували, що вони не спали і не їли. Всім хотілося поговорити з бійцями, дізнатись якомога більше про все і, особливо, про життя в Радянському Союзі».

Його колега М.В.Павлюк згадував: «Коли ми таємно почули по радіо, що нас ідуть звільняти наші рідні брати, не було меж радості, ми обіймали один одного, цілували, від тієї радості співали і готувалися до зустрічі... Швидко були виготовлені червоні прапори, ми мали портрети вождів і членів уряду Радянського Союзу. Коли почули, що танкова частина підходить ближче, ми вийшли вітати її квітами, червоними прапорами, музикою, співали революційних пісень.

Серед прапорів високо майорів червоний прапор, вишитий нашими підпільницями, серед яких була народна поетеса Параска Амбросій».

3 липня в Чернівцях було проведено парад військових частин. А ввечері на центральній площі силами бійців дали концерт.

Водночас велике піднесення охопило міста і села Радянської країни. На підприємствах, у колгоспах відбувалися багатолюдні мітинги, на яких, за свідченням преси, «народ славить свою Батьківщину, народ славить свою Червону Армію, народ славить свого вождя і вчителя товариша Сталіна. Народ одностайно підтримує і схвалює миролюбну політику Радянського уряду. Народ від усього серця вітає трудящих Радянської Бессарабії, Радянської Буковини».

Серед перших прилинуло на береги Дністра й Прута схвильоване поетичне віншування уславленого російського пісняра Василя Лебедєва-Кумача:

Поднимем здравницу,

товарищи,

На нашем празднике

великом

За кровных братьев,

что вчера еще

Томились под боярским игом!

Пришел конец их доле

рабьей,

Пришел конец их ночи

длинной, —

Советский флаг над Бессарабией,

Советский день над Буковиной!

На багатотисячних мітингах і зборах, які могутньою хвилею прокотилися по всій Країні Рад, сини і дочки різних націй та народностей говорили не лише про гірку долю буковинців та висловлювали щирі почуття нестримної радості радянських людей за тих, хто вирвався з вікової пітьми безправ'я і злиднів, влився в дружну сім'ю народів-братів, а й заявляли про своє гаряче прагнення прийти на поміч трудящим краю, щоб ліквідувати наслідки соціального і національного гноблення. Про це, зокрема, мовилося на мітингах, які пройшли на московських заводах «Красный богатырь» і «Красная Пресня», фабриці «Ява», підприємствах міста Леніна — уславленому Кіровському заводі, заводах «Електросила» та імені Карла Маркса, на казанській фабриці «Електроплівка», шахтах Донбасу. «Засяяло сонце свободи для трудящих Бессарабії і Буковини, навіки покінчено з жорстоким гнітом капіталістів і поміщиків, — палко промовляв на мітингу в Тбіліському депо стахановець Георгій Гелашвілі. — Тепер ми вітаємо їх, як повноправних членів нашої великої, багатонаціональної і дружної сім'ї. їхнє торжество — це й наше торжество. їхнє щастя — це й наше щастя».

Розповідь про державно-правові акти для закріплення на визволених землях основ радянського державного ладу та соціалістичної економіки, юридичне оформлення возз'єднання Бессарабії і Північної Буковини із своїми єдинокровними братами, що входили до великої сім'ї радянських народів, в наступній подачі.

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах