30 вересня – Всеукраїнський День бібліотек. “Книга намагнічує уми”


Цей простий і водночас мудрий афоризм першим виставлено у так званому агітаційному вікні поруч з іншими промовистими назвами тематичних розділів літературної вітрини Зазимської сільської бібліотеки, яку її читачі шанобливо величають «затишком душі».

Світла, ошатна двоповерхова будівля, обрамлена зусібіч розкішними каштанами й липами, налаштовує на зворушливий настрій усіх, хто прямує сюди, як до храму чогось незвичайного, а тому привабливого і вкрай потрібного.

Сонячного вівторка, 28 вересня, крутими сходинками піднімаюсь на другий поверх.

– Вам куди? – запитує чергова літня жінка, відриваючись від розмови мобільним телефоном, який, подумалося мені, заміняє їй книжку.

– До бібліотеки, – кажу.

– Ага, – пожвавлюється  чергова, – ось сюди, праворуч.

– Хіба, – цікавлюся, – не весь поверх належить бібліотеці?

– Ні. Вона у приймах управління освіти, – її відповідь звучить ніби й без підтексту, як зрозуміла оцінка того, що є насправді.

А мені в її словах вчувається щось упереджене, докірливе, мимохіть адресоване комусь туди, за цим приміщенням, завдяки яким є те, що є.

«Як же так? – майнула думка. – У Зазим’ї, селі з дивовижно цікавою, героїчно багатою історією, звідки родом безліч відомих людей, чиїми подвигами й досягненнями Україна пишалася колись і пишається тепер, для бібліотеки не знайшлося просторіших приміщень?»

«Книжкам, виставленим на стелажах, і тут не тісно. Головне, щоб вони не припадали пилом і їх читали й розуму набиралися». (Так говорив у нашому з ним інтерв’ю тутешній мешканець Євген Ганжа, який, здобувши вищу освіту, залишив високу посаду через її корупційне завантаження. «Мені батько порадив: якщо корупція шкодить роботі – кинь її. І я кинув. Працюю в селі, виконую різні замовлення людей. А ще – дружу з книгами. У нашій бібліотеці є все, що мені потрібно»).

Цю відповідь, ніби вгадавши мої думки (а таки вгадали!), читаю в очах двох відвідувачок «затишку душі», яких не здивувала моя поява, бо щодня сюди приходять люди, двері тут завжди відчинені.

– Мене захоплює пригодницька і детективна література, – мовить Оксана Олександрівна Яїцька. – Читаю Джека Лондона. До вподоби поезія Джона Байрона і твори Лесі Українки та Ліни Костенко.

– А я люблю драми та комедії стародавніх авторів, – долучається до розмови Юлія Миколаївна Донченко, – показані в них людські долі й ситуації дуже схожі з тим, що відбувається в нас сьогодні. Читаєш і думаєш: нічого не змінюється. Як колись обманювали, зраджували, крали, так і тепер це відбувається.

Мої співрозмовниці – фахівці управління освіти, яке від бібліотеки відділяє коридор. Їх не бентежить таке сусідство. Це, вважають вони, клопіт її завідувачки.

– А де завідувачка? – запитую.

– Анастасія Михайлівна Борбон, – кажуть, – розрахуватися за власним бажанням. При ній багато цікавого тут робилося. Вона так уміла гуртувати читачів, влаштовувати такі літературно-культурні заходи, що людей буквально тягнуло сюди. І вони називали бібліотеку «затишком душі». Без неї «затишок» осиротів на тривалий час. Ледь знайшли їй заміну на пів ставки, вона навідується сюди щочетверга. Живе в сусідній Пухівці, де за повну ставку завідує тамтешньою бібліотекою.

Читачки Оксана Олександрівна Яїцька і Юлія Миколаївна Донченко, вибираючи собі книжки, вітають зі святом всіх українських бібліотекарів.

Очільниця центру «Дозвілля» Валентина Борисівна Кожушко радить зв’язатися з нею телефоном. Звати її Олена Петрівною Слюсар. Набираю номер:

– Сердечно вітаю вас, шановна Олено Петрівно, зі святом бібліотекарів. Передусім бажаю міцного здоров’я, непохитного оптимізму і відчутного підвищення зарплати!

– Дякую.

– То ви працюєте на два двори?

– Так вийшло. – По голосу Олени Петрівни відчувається, що таке «роздвоєння» в неї особливого захоплення не викликає. – Після звільнення Анастасії Михайлівни бібліотека певний час була на замку. А це ж не годиться. Ось мене й умовили бувати в них хоч раз на тиждень, підтримати імідж бібліотеки як «затишку душі». Бо ж і в Зазим’ї є чимало любителів почитати, їм потрібна фахова послуга…

– І скільки їх?

– Стабільних 46. Коли у призначений день автобусом приїжджаю, то біля входу чекають нові бажаючі записатися. Я завожу на кожного абонемент, який їх із статусу читача – прийшов у вільну хвилину, почитав щось і пішов, – переводить у статус користувача послугами бібліотеки, якому дозволяється на визначений термін брати книги додому.

– За ці послуги платять?

– Ні, просто вони стають нашими активістами, яких залучаємо до участі в проведенні різних заходів. Таких, як книжкові виставки на свята сіл Пухівки і Зазим’я, зустрічі з відомими письменниками та майстрами художнього слова України, читацькі конференції,  обговорення нових книг. Зараз готуємо книжкові виставки до дня народження Михайла Грушевського, 70-річчя трагедії в Бабиному яру, 180-річчя з дня народження  Михайла  Драгоманова…

– І хто за віком користувачі бібліотечних послуг?

– Переважно школярі, яким задають прочитати додаткову літературу. Та багато і дорослих, і пенсіонерів.

– Олено Петрівно, я зараз перебуваю у вашій бібліотеці перед стелажами, які буквально вгинаються від книжок, і дивуюся, чому без вас бібліотечні двері відчинені? Що – можна зайти, вибрати книгу і з привітом іти собі? Тоді навіщо їм бібліотекар?

– Такого ще не було. Ви ж звернули увагу, хто наші сусіди?

– Освітяни.

– Там ще працює перукарня. На вході – чергова. А відчинені двері слугують таким собі антуражем, який засвідчує присутність тут бібліотеки. Відвідувач інших служб бачить її і робить для себе висновок. Плануємо розширення, так би мовити, повітряного простору – стелажі розставимо по периметру приміщення, в центрі – столи і стільці для наших користувачів. Щоб людина могла сісти, погортати вибрану книгу і вирішити, брати її чи пошукати іншу, яка ближче до серця.

– У Пухівці ваша бібліотека також на правах «приймака»?

– Так. І це не принижує, а цілком влаштовує нас. В амбулаторії маємо відремонтовані дві кімнати і коридор. У нинішній непростий час таке сусідство навіть корисне. Бо часто пацієнти стають користувачами наших послуг, у свою чергу користувачі наших послуг мають змогу одержати якусь консультацію або й навіть допомогу лікаря.

– В обох ваших бібліотеках разом скільки книг?

– Понад шість тисяч. За сільськими мірками це досить солідно. Але багато цікавих нових книг дарують і користувачі послуг. Тобто які б на вулиці вітри не віяли, бібліотеки живуть і будуть жити.

– І за роботу на двох об’єктах багато платять?

– Шість тисяч гривень з невеличким гачком…

Розмова наша в цьому місці раптом обривається. Хвилин за десять, коли я додзвонився, Олена Петрівна, вибачається, каже, що відволік Анатолій (її чоловік) для термінового погодження подарунка головному лікарю амбулаторії, в якого сьогодні день народження.

– Ваш Анатолій хто за фахом?

– Все життя відпрацював водієм авто. Зараз на заслуженому відпочинку.

А я після закінчення Канівського училища культури присвятила бібліотечній справі 33 роки. Микола, синок, обрав дорогу батька – також водій. А дочка Ірина – кухар. Сміється: «У нас, мамочко, з тобою одна професія: харчувати людей. Тільки твій харч духовний, а мій – борщі, супи, котлети, відбивні, вареники із сиром…».

День влітає у вечір, вечір закутується  в густу ніч, небо засівають рясні зорі. Що обіцяє день прийдешній? На порозі – осінь…

Михайло Балтянський,

Зазим’я, Київська область


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах