БЕЗСМЕРТНІ ПОДВИГИ, ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (Закінчення)


Початок

Продовження 1

Продовження 2

Продовження 3

СТАДНЮК Іван Фотійович

Його юнацькі  роки швидше нагадували написаний чиєюсь лихою рукою детектив. По закінченню школи Іван Стаднюк мріяв про училище військової авіації. Прибувши до міста Краснодара, довідався, що військовий комісар направив його на навчання до піхотного училища. Незабаром  його відраховують і з цього училища за те, що його двоюрідні родичі підпали під репресії. Довелося повертатися додому. Зібрався з думками і написав про все це  листа Й. В. Сталіну. Знайшов себе в подальшому житті  літпрацівником районної газети, яка й рекомендували його  на навчання в Українському інституті  журналістики. Успішно витримав вступні екзамени. Тим часом, очевидно, не без втручання Москви був переглянутий  наказ про безпідставне відрахування його з училища.

Саме настав   час іти до  армії. Юнакові запропонували навчатися  в Смоленському військово-політичному училищі. Звісно, з урахуванням його схильностей до газетної роботи. У вільний від  навчання час відвідував заняття літературного об’єднання при обласній газеті «Рабочий путь», яким керував  майбутній відомий письменник Микола Грибачов. Завідуючим відділом культури  був ще один поет, Микола Рилєнков. 

Війна накрила  своїм чорним пасмом  його на посаді секретаря дивізійної газети в Західному особливому військовому окрузі. Паніка, розгубленість і невпевненість у власних силах за посадою і віком багатьох командирів. В цій ситуації молодший політрук Стаднюк  зумів організувати довкола  себе 36   бійців-оточенців, об’єднав їх у партизанський загін, взяв командування підрозділом на себе. Виходячи з оточення, загін вів активні бойові дії, знищив більш як 100 німецьких солдатів і офіцерів, спалив 8 автомашин з німецьким спорядженням. Перетинаючи лінію фронту, виніс на собі пораненого капітана Кильдяшкіна і врятував йому життя. Загін, не зазнавши втрат,  наприкінці липня дістався збірного пункту в місті Могильові. І перша   бойова нагорода – орден Червоної Зірки.   

Згодом, у своїй повісті «Людина не здається», Стаднюк пошлеться на цей епізод, хоча при цьому й підкреслить, що повість не носить суто автобіографічного характеру, образи її головних героїв і діючих осіб   є вигаданими.  Війну  пройшов  тяжкими фронтовими дорогами,  від першого до останнього дня. Після  завершення Московської наступальної операції переведений з «дивізіонки» до газети «Мужество» - друкованого органу  27-ї армії. Був двічі поранений. Кулі, міни й осколки, як відомо, в жорстоких січах нікого не обминали – ні командирів, ні бійців, ні військових кореспондентів.

Заочно здобув вищу журналістську освіту. До  неї додав диплом про  вищу військову освіту з профілю історії воєн та військового мистецтва. Саме це   допомогло йому в роботі над  циклом романів «Війна», «Москва,41-й», «Меч над Москвою».

В 1958 році Іван Фотійович у званні полковника,віддавши службі в Збройних Силах майже  два десятиліття (разом із війною), вирішив звільнитися в запас. Його  попереду чекала сила-силенна творчих задумів. Хотілося насамперед приступити до роботи над романом «Люди не ангели», в якому знайшов відображення процес утвердження на селі нових суспільно-економічних відносин, з  їх труднощами і проблемами, біллю і особистами трагедіями, надіями й першими досягненнями. Незважаючи на зовні інтригуючи назву твору, критика одностайно визнала його глибоко гуманістичний характер. Обмінюючись з цього приводу думками з генієм російської радянської літератури Михайлом Алексєєвим, обидва  були  одностайні в тому, що саме колективізоване сільське господарство допомогло виграти нам цю війну. 

Роман «Війна», який побачив світ  наприкінці 1969 – на початку 1970 року в московському журналі «Октябрь», збудив суспільно-громадську думку навколо подій перших місяців Великої Вітчизняної війни, яким дав свій безапеляційний висновок Микита Хрущов на ХХ з’їзді КПРС. Роман вийшов багатоплановим, письменник намагається показати розстановку політичних сил напередодні  другої світової війни в Європі, він уникає зайвих емоцій і особистих оцінок, обирає стиль хроніки подій, спирається на підсумки роботи в радянських архівах,  на особисті неодноразові  і тривалі зустрічі з Молотовим, маршалами СРСР і генералами , міністрами,  що працювали тоді під керівництвом Верховного Головнокомандуючого. Іван Стаднюк прагнув  показати взаємозв’язок усіх цих структур, спонукав ще раз  задуматися над  тими проблемами, які в той суворий час вирішували  Комуністична партія, Державний Комітет Оборони, Ставка Верховного Головнокомандування.

«І сьогодні з особливим биттям сердець, - писала  письменниця Ольга Кожухова, за плечами якої також уся війна, від її першого до останнього дня , -  коли береш в руки страшну в  своїй правдивості книгу, в якій йдеться про те, як чесно й сміливо написано про тих, хто за нас гинув». В 1983 році Івану Стаднюку за роман «Війна» була присуджена Державна премія СРСР. До неї «приєдналися» ордени Леніна і Жовтневої Революції, три ордени Вітчизняної війни, орден Трудового Червоного Прапора, два ордени  Червоної Зірки, «Знак Пошани».

Логічним продовженням задуманого циклу стали романи «Москва, 1941-й». «Меч над Москвою». Мав намір продовжити роботу над наступними романами задуманої серії. Що стало йому на заваді? Погіршення стану здоров’я? Чи те, що ці його плани  не викликали інтересу нових правителів країни, як це було в 70-і роки, в незабутні радянські часи.

На завершення варто додати, що він встиг  видати книгу  «Сповідь сталініста».  Червоною ниттю пройшла через ці спогади  думка, що до останніх днів життя  він вважав себе солдатом Сталіна. Одним із мільйонів тих, хто заповідав нащадкам берегти, мов найкоштовніший скарб, звершення Сталінської епохи.

*****

СТЕЛЬМАХ Михайло Панасович

Сином Подільської землі, співцем її природної і духовної краси й трудової слави він назавжди увійшов в історію української радянської літератури. Закінчивши Вінницький педагогічний інститут та вчителюючи в рідному краї, на все життя зберіг любов до перлин народної творчості, нею пронизана вся його пісенна й прозова творчість. Дебютував у 1941 році поетичною збіркою «Доброго ранку!». На той час був призваний до дійсної служби в Червоній Армії». Ця   його служба розтяглася майже на сім років.  

Війну зустрів на фронті,  бере участь у бойових діях рядовим бійцем-артилеристом. «Став  по чину і по праву солдатом рідної землі», який «перемогу виборював і честь здобував автоматом важким». Був двічі поранений. На завершальному етапі служить військовим кореспондентом газети «За честь Родины» 1-го Українського фронту.  Його можна було  зустрічати на  бойових позиціях, так само  як А. Малишка,  П.  Дорошка, Л. Дмитерка. Довга для нього війна скінчилася в  Німеччині. Довгождана Перемога!

Збагачений життєвою мудрістю, натхненний подвигами героїв Великої Вітчизняної,   Михайло Стельмах пройшов великий і многотрудний шлях від перших, хай і не завжди досконалих, віршів до створення  епічних, широковідомих прозових творів, без яких неможливо уявити повоєнну українську літературу. У 1950 році письменник завершив роботу над першою частиною роману «Велика рідня» - майбутньої  трилогії «Хліб і сіль» ( «Велика рідня», «Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль»). І перший тріумф: роману присуджено Сталінську премію. Письменник концентрує в ньому життя і долі жителів звичайного українського села Новобугівка. «Але ж те стельмахівське село – велика прозора краплина, в якій відбивається історія всієї України протягом десятиріч. Те стельмахівське село – це, загалом беручи,  вся сільська ( і не тільки сільська) Україна в її муках і в радощах», - таку оцінку «Великій рідні» дав  Максим Рильський.

Спливали шістдесяті роки. Вони були наповнені напруженої і самовідданої праці над наступними частинами трилогії.  Цією народною мудрістю, мов коштовними перлинами,  відкрився завершальний роман трилогії «Хліб і сіль»»: «Уклоняюсь вам хлібом-сіллю. Найдорожче людині – хліб, сіль і честь». А поряд рядки з Постанови Комітету по Ленінських преміях у галузі літератури і мистецтва, згідно  з якою  трилогії «Хліб і сіль» присуджено Ленінську премію в галузі літератури і мистецтва за   1961 рік.

Незабутній для нас  день, 24 травня 1962 року. Концертний зал Київської державної консерваторії. Письменницька громадськість, численні шанувальники багатогранної творчості Михайла Стельмаха відзначають його золотий ювілей. Невідомо, яким чином   вдалося нам, студентам першого курсу факультету журналістики Шевченківського університету, проникнути до залу, де відбувалося це хвилююче дійство. Зворушливі й проникливі слова, що йшли з глибини сердець. Він сидів у президії,  зашарівшись,  мов найвродливіша красуня, якій вперше в житті освідчуються в коханні. Додамо:  освідчуються у всенародній повазі, шанобі і  любові до його таланту.

Таким він і запам’ятався тоді  на все життя: тактовний, стриманий,  навіть до надмірних лестощів. Його чекала  нові справи. турботи,  пошуки нових образів і героїв…  І він виправдовував ті високі сподівання, які покладав на нього український народ. Виходять друком романи «Правда і кривда», «Дума про тебе».  Не забував і за своїх юних читачів, адресувавши їм повісті «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір». В 1979 році йому за роман «Чотири броди» присуджено Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Додамо  звання Героя Соціалістичної Праці, інші високі нагороди – три ордени Леніна і орден Жовтневої Революції, ордени Вітчизняної війни, Трудового Червоного Прапора і Дружби народів. Депутат Верховної Ради СРСР п’ятьох скликань, дійсний член Академії наук Української РСР. З усіх високих трибун лунали його полум’яні заклики до боротьби за зміцнення миру, про високе покликання вітчизняного письменництва, діячів культури і мистецтва.

*****

ТРУБЛАЇНІ Микола Петрович 

Справжню прізвище його Трублаєвський. Цей літературний псевдонім згодом обрав для зручності. Батько – лісоруб, мати сільська вчительська. Навчався в Крижопільській гімназії на Вінничині, яку йому так і не судилося закінчити. На календарі були інші часи , часи героїки і подвигів. Разом з ровесниками спробували влаштуватися пасажирами до військового ешелону, який саме мчав на південь, «барона Врангеля добивати». З поїздкою не склалося, довелося повертатися до рідної Вільшанки. Але пристрасть до далеких мандрівок і подорожей зберіг на все коротке, але таке дивовижне  життя.

Вступив до комсомолу, організував у рідному комсомольський осередок разом з хатою-читальнею, любов до художньої літератури, мабуть, всмоктав з материнським молоком. Завідує сільським будинком культури, регулярно дописує до місцевої газети «Червоний край». Редакція газети рекомендує його для навчання  на журналістських курсах. Після навчання   бачимо його  в республіканській газеті «Вісті». Перше відповідальне доручення: підготувати цикл статей і кореспонденцій «Листи з далекої подорожі», «Шляхом Великого Сибіру». Довідався, що з Одеси до острова Врангеля рушає криголам «Літке», але місце для журналіста вже зайнято.  Тоді Микола оформляється пароплавним кочегаром,зате не відмовляється від свого  творчого задуму. В своїх наступних публікаціях обстоює думку, що багатства Півночі мусять служити економічним інтересам Радянської держави.

Мандрівні враження  відчутно збагатили Миколу Трублаїні, розширили його світогляд. виходять друком його повісті «Лахтак», «Мандрівник», «Шхуна «Колумб», «Глибинний шлях», «Орлині гнізда (залишилася незакінченою), які користувалися неабиякою популярністю серед  підростаючого покоління.

З першими боями письменник  на військовій  службі, кореспондент армійської газети «Знамя Родины». 18-я армія з боями виходить на схід намагається не допустити прориву ворога до Криму. Будучи розсіченою навпіл, більша частина армії продовжувала виходити на схід, менша  разом з командуючим армією Андрієм Смирновим потрапила в оточення. Командарм відмовився евакуюватися літаком, який послав за ним Верховний Головнокомандуючий. «Гірку чашу» випробувань він випив разом  із своїми бійцями.

 А військкор Микола Трублаїні в одному із запеклих боїв  замінив загиблого кулеметника. Потрапив під розрив ворожої бомби. Тяжко пораненого, його евакуювали санітарним ешелоном. В дорозі й перестало битися серце невиправного романтика із «Шхуни «Колумб».  Поховали його неподалік міста Рубіжного Луганської області. 

*****

ШИЯН Анатолій Іванович  

Він належав до того покоління  молодих поетів, котрі об’єдналися в комсомольську організацію  прозаїків і поетів «Молодняк». Вона видавала власний журнал під цією ж назвою. На  його сторінках побачили світ перші його оповідання, нариси і повісті. На початок тридцятих років в активі Анатолія Шиян шість   книг його прозових творів, які схвально зустрів читацький загал.   Далі були романи «Магістраль», «Гроза», «Хуртовина».

Вважав справою своєї честі й обов’язку бути на фронті. Спершу працював в газеті «Червона Армія». З липня 1941-го року регулярно друкується в газеті «За Радянську Україну, де головним редактором був Микола Бажан. На початку 1943-го  відряджений до Українського штабу партизанського руху. Прибув до партизанського з’єднання Олександра Сабурова. Його публіцистичні статті  й роздуми друкуються в періодичних виданнях, звучать по радіо: «Розплата», «Не здаюсь!», «Землею рідною» та інші. Після повернення  на Велику землю очолює партизанський відділ газети «Радянська Україна. Своїми  враження про подвиги солдатів Малої  землі поділився  у книзі «Партизанський край».

Нагороджений орденом Жовтневої Революції, двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки.

*****

ШПАК Микола Іванович

Справжнє його прізвище Шпаковський. Був одним із  молодих поетів, на якого покладалися великі надії. До війни вийшли друком його поетичні збірки «Рапорт наркому», «Моя любов», «Багатство». «Сила земна». Пробував свої сили в жанрі дитячої літератури, захоплювався перекладами художніх творів на українську мову.

У Діючій армії з липня 1941 року. Брав участь в обороні міста  Києва. Потрапив в оточення, був нетривалий час в’язнем одного з нацистських концтаборів.  Зумів втекти, пробрався до рідного Попельнянського району Житомирської області. Створив підпільну комсомольську групу,  на базі її - партизанський загін «За свободу». Намагався налагодити зв’язки з Київським партійним підпіллям, але був виказаний місцевими поліцаями. Зазнав жорстоких тортур у гестапівських катівнях. Страчений  19 червня 1942 року.

По війні на фасаді житлового будинку київського письменництва «Роліт», де мешкав Микола Шпак, встановлено на знак вшанування його пам’яті меморіальну дошку. За радянських часів його поетичні твори неодноразово видавалися і перевидавалися.

Упорядкував і підготував до друку Володимир Сіряченко


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях