БЕЗСМЕТНІ ПОДВИГИ, ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (Продовження 2)


Початок

Продовження 1

КОРНІЙЧУК Олександр Євдокимович

За свідченнями і спогадами майже всіх, хто добре знав або працював разом із ним,  Олександр Євдокимович був високоосвіченою і широкої ерудиції особистістю. Не лише тому, що мав ґрунтовну освіту: робітничий факультет, згодом закінчив університет. Він весь час працював над собою, збагачував свій світогляд. що давало можливість йому  як письменникові і дослідникові, вивчати глибинні процеси  молодого радянського суспільства, постійно привертати увагу до тих проблем,  які примушують думати, постійно шукати відповідь на запитання»: « Якщо не я, то хто ж тоді?».

Прем’єра вистави  за його п’єсою  «Загибель ескадри примусила заговорити про молодого драматурга на весь голос.  Далі на сценах  пішли «Платон Кречет», «Правда». «Богдан Хмельницький». І скрізь приголомшуючий успіх.  На схилі тридцятих років відбулася зустріч Й. В. Сталіна з Олександром Корнійчуком. Вона справила на вождя позитивне враження. Відтоді Сталін не проминав майже жодної вистави за творами Корнійчука. «Дивився ваші «В степах України, - писав він Корнійчуку, - давно не відчував такого задоволення, сміявся, навіть реготав від душі».

Народна війна не залишила осторонь Корнійчука. як і все патріотично налаштоване українськи письменництво. Він у діючому  складі Головного Політуправління РСЧА, як військовий кореспондент представляє провідні центральні газети, виїздить на бойові позиції. Не відкладає в глибокий ящик свої творчі задуми,  завершує роботу над п’єсою «Партизани в степах України».

В драматичний для країни в час, коли, можна стверджувати,  вирішувалася доля всієї війни,   завершує роботу над п’єсою «Фронт». Коли настала пора аналізу тверезих прорахунків і невдач в перші місяці війни, письменник наважується сказати про це на весь голос. В центрі п’єси конфлікт командуючого фронтом Горлова і молодого командуючого армією Огнєва. Горлов спирається на свій багатий досвід, але часів громадянської війни . А Огнєв розуміє, що  перед ним зовсім інший і потужний  ворог, для боротьби з яким вимагаються  сучасні  стратегія і тактика бойових дій. П’єса виклика неоднозначну реакцію частини вищого командного складу. Але Верховний Головнокомандуючий дав твору найвищу оцінку, рекомендував його до постановки в провідних театрах країни. Водночас у війська була  надіслано більш як 200 тисяч примірників п’єси для ознайомлення з нею  командного складу, а також  політпрацівників та бійців. А тим, хто вимагав покарати автора твору, Сталін відповів: «П’єса матиме величезне виховне значення для Червоної Армії. П’єса вірно відзначає недоліки Червоної Армії і було б невірно заплющувати очі на всі ці недоліки».  

Повоєнні роки стали зоряним часом для драматургійної творчості Олександра Корнійчука. Виходять друком і ставляться його п’єси  «Макар Діброва», «Калиновий гай», «Кому посміхаються зорі», «Крила», «Пам’ять  серця». Майже всюди, у великих і малих театрах, завжди на його вистави  аншлаг. Скептик зазначить, що тоді не було поширене телебачення та й кінотеатрів було недостатньо. Відповімо категорично: сам український театр нині дрібнів, не ставить таких вистав,  як драматургія Корнійчука, що вміла пробуджувати «душі чудові поривання».

А тому й сприймемо, як належне, його високі перед українським народом відзнаки: п’ять Сталінських премій, Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення народу між народами», Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка, шість орденів Леніна, орден Жовтневої Революції. інші високі нагороди.

*****

КАЦНЕЛЬСОН Абрам Ісакович 

Закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка і аспірантуру з теорії літератури. У своїх творах багато уваги й поетичного натхнення присвятив своїй малій батьківщині – містечку Городня Чернігівської області. Писав українською мовою.

Був призваний до Діючої армії. Воював військовим кореспондентом  газети «Защитник Отечества». Друкує не лише статті, кореспонденції, коментарі з переднього краю, а й не розлучається з своєю музою. яка зодягла військову шинель. Глибоко врізається в серце  його «Балада про врятований прапор». Митець  не соромиться у фронтових буднях вимовити вистраждане:

Как брата, как сына ,

нас ждет Украина,

она нам , как мать,  дорога…   

Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки. удостоєний звання Заслужений працівник культури Української РСР. Твори Абрама Кацнельсона виходили білоруською. естонською, чеською. єврейською та іншими мовами світу.  

*****

ЛЕВАДА Олександр Степанович

Його життєвий шлях був типовим для мільйонів юнаків та дівчат, яких нова епоха покликала до нового життя. Їм Радянська влада подарувала право на освіту і вибір улюбленої професії, на активну будівничу діяльність. Технікум, комсомол, перші літературні дослідження.  А любов до слова встиг передати йому батько, скромний сільський вчитель, котрого назавжди поглинув смертоносний вир першої світової війни. Навчання в Вінницькому педагогічному інституті, поява першої повісті «Шум лісів Таращанських» лише зміцнили його упевненість у своїх силах, у вірності обраній меті. Робота в періодичних виданнях. відрядження на новобудови перших п’ятирічок, незабутні зустрічі з героями майбутніх повістей, п’єс та романів.

Війна не поставила перед Олександром Левадою тривалих пошуків відповідей на запитання : «Де бути? Де його місце?». Звичайно ж, у Діючій армії, серед друзів-товаришів. що зодягли військову форму, стали військовими кореспондентами фронтових і армійських газет. Працює в газетах «Во славу  Родины» та «Советский воин» Південного фронту, що згодом став 3-м Українським фронтом. Його фронтові враження тих битв і  доріг лягли в основу його творів «Шлях на Україну, «Остання зустріч», «Південний захід», «Під зорями Балканськими», «Два кольори» та інших.

Після війни Леваду призначили заступником міністра культури. В цьому високому відомстві Олександр Степанович опікується проблемами розвитку українського кіно. Державні, управлінські та  господарські турботи поєднує з творчою діяльністю. За його сценаріями поставлені фільми «Правда», «Кінець Чирви-Козиря», «Українська рапсодія», «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Перстень з діамантом».

Мало хто знав, що в свої юні роки Сашко Косяк ( літературний псевдонім  Олександр Левада обере собі пізніше) був одним із перших співробітників музею основоположника українського соціалістичного реалізму Михайла Коцюбинського. Це йому надто  допомогло разом з кінорежисером Тимофієм Левчуком в роботі над фільмом «Сім’я Коцюбинських». Ця кіноробота в 1971 робота була удостоєна Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Олександр Левада нагороджений двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Вітчизняної війни, орденами Червоної Зірки та Трудового Прапора. 

В серпні 1991-го  Олександр Степанович сприйняв як особисту трагедію та й усього трудящого народу республіки заборону Комуністичної партії України. Його полум’яні статті й виступи були сповнені гніву і презирства до тих «керманичів країни. що вдались до цього антиконституційного, ганебного акту. До останніх днів свого життя був і вважав себе комуністом. В 1995 році на знак особливих заслуг перед комуністичним рухом України  він став першим лауреатом премії імені В. І. Леніна, заснованої Центральним Комітетом  Компартії України в цьому ж  таки році.

*****

ЛІДОВ Петро Олександрович

Він не знав своїх батьків. Зростав і виховувався в дитячому будинку для дітей-сиріт. Його усиновила сім’я відомого вченого-хіміка професора  Лідова, вона ж дала йому своє прізвище. На жаль. щастя тривало недовго. Лідова підхопили буревії громадянської війни, він загинув за загадкових обставин.  Петро осиротів вдруге.

Після визволення міста від денікінських полчищ турботу про долю хлопця взяли н себе  харківські комсомольці. Невдовзі і сам вступив до комсомолу. Якось наважився запропонувати губернській газеті замітку-враження про політ літака на одній із міських околиць. Дописа надрукували.  .Юнак тоді ще не відав, що любов до літературного слова стане його  покликанням на все життя.

Змужнілий, збагачений досвідом армійського воєнкора, повернувся до Харкова. В губкомі партії шукали відповідального   секретаря для конотопської окружної газети. Архіви зберегли це фото: Лідов  разом з друзями по професії. Проте й тут не затримався: його запросили  до однієї  із московських  заводських багатотиражок. Наступна сходинка росту: запрошення до газети «Правда», на посаду власного кореспондента по Білоруській РСР. З початком воєнних дій у гущі дій. Це йому належать рядки з одного з його перших повідомлень: «Бессмертной славой покрыли себя бойцы-чекисты, выученики Феликса Дзержинского. Они дрались врукопашную, и только через их мертвые тела мог враг продвинуться на пядь вперед…».

Петрові Лидову допомогли проникнути до окупованого фашистами Мінська. Надрукував  репортаж про те, как радянські люди ставляться до нав’язаного їм  «нового порядку». Німецька влада лютувала, читаючи його публікацію «В окупованому Мінську».

Зима 1942 року. Радянські війська, розгромивши армії вермахта під  Москвою, продовжують гнати ворога на захід. Зупинившись на нічліг у переповненій хаті, Лідов мимоволі вслухался в розповідь старого селянина, як у їхньому  селі Петрищево по-звірчомх катувала,  а потім стратили юну партизанку: «ЇЇ  вішають, а вона говорить, говорить, підбадьорює селян».

Крізь  глибокі замети разом із фотокореспондентом Струнниковим добрались до села. Докладно опитали очевидців загибелі героїні,що  назвала себе  Танею. 18 січня  в «Правде» з’явився нарис «Таня». Незабаром  в Петрищево  прибула комісія из представників ЦК ВЛКСМ, ММК комсомолу та органів місцевої влади. Вони провели ексгумацію тіла загиблої й  опізнання в присутності  членів сім’ї . Нею виявилась  Зоя Космодем’янська, боець МОСБОН, це вона загинула мученицькою смертю під час виконання спеціального задания. «Правда» и «Комсомольская правда надрукували на своїх сторінках новий нарис Лідова «Ким була Таня». Наступного дня вийшов в світ Указ Президії Верховної Ради  СРСР про присвоении Зої Космодем’янській звання Героя Радянського  Союзу (посмертно). Так завдяки  наполегливому  пошуку фронтового  журналіста  її ім’я стало відоме всій країні , воно стало  символом мужності  і безмежно відваги й стійкості . Тисячі льотчиков, танкістов, піхотинців підіймались  в атаку с закликом «Помстимося за Зою!».

Посля війни Лідов збирався видати книгу  про життя і подвиг уславленої героїни. Та не судилося. Він  разом з колегами Струнниковым и Кузнецовым загинув під час  виконання  чергового редакційного завдання внаслідок  жорстокого нічного німецького бомбардування . Це трапилось  влітку   1944 року. Посмертно мужній  журналіст  нагороджений  орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Похований у парку Слави в місті Полтава.

*****

НЕХОДА Іван Іванович

Родом він був із бідної багатодітної сім’ї. Рано  лишився без батька В дитинстві  прочав пастушити у багатіїв. Вступити до піонерів, потім і до комсомолу. Хтозна, якби склалася його подальша доля, коли б над їхнім селом Олексіївкою  Краснокутського  району на Харківщині не взяли культурне шефство працівники «Укрінбанку». Вони  взяли хлопця з собою до міста, порадили йому продовжити навчання в вечірній школі.   Захоплювався віршуванням ще з дитячих років.

Незабаром у Харкові почала видаватися дитяча газета «На зміну». Івана запросили  туди кореспондентом. На  цей час припадає його товаришування і дружба з Валентином Бичком, майбутнім дитячим поетом і письменником. Поетичні спроби Івана Неходи, що появилися в дитячій та молодіжній періодиці,  схвально оцінив Павло Тичина. Незабаром побачила світ його перша поетична збірка.

В роки Великої Вітчизняної війни призваний на військову службу. Працює військовим кореспондентом. Не полишає захоплення поезією, яка мала «бути віршом і знаменом, вести  на святий  і праведний бій». Привертають  його книги воєнних літ «Я іду на бій», «Південний фронт», «Сталіна солдати», «Дорога в свято». «Сонце травня». Працював на радіостанції «Радянська Україна», яка транслювала свої передачі для населення тимчасово окупованої ворогом території.

Загалом  творча спадщина Івана Неходи налічує більше 40 поетичних збірок. Нагороджений орденами Вітчизняної війни, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки.

*****

МАЛИШКО Андрій Самійлович

На околиці селища Обухів жила сім’я жила бідака Самійла Малишка. Батько, не маючи змоги з допомогою скупого наділу в дві десятини прогодувати  сім’ю в 14 ротів. спробував було призвичаїти Андрія до потомственного ремесла – чоботарської справи, коли зненацька в сина зануртувала гаряча половецька кров: «А я сказав - не буду взуттярем». Взяв через плечі пошиту  батьком взувачку та й пішки разом з матінкою до Києва в  пошуках кращої долі. Вступив  до медичного училища. Викладали тут досвідчені лікарі-практики, але  Андрієва душа лежала до  ліричної поезії, до пісенної творчості. Цю схильність помітив у юнакові  помітив Максим Рильський. який саме викладав в інституті педагогічної освіти, куди подав документи Малишко.

Вчителювання на Житомирщині, служба в Червоній армії не лише загартувала фізично й духовно. а й  озброїли його спостережливістю? умінням вирізнювати головне в натхненних будівничих буднях соціалістичного творення, а ще гарячим  гарячим прагненням постійно шліфувати свій поетичний дар. Його  запрошують  до газет «Радянське село» і «Комсомолець України». Далі ще крутіша посада – відповідальний редактор журналу  «Молодий більшовик». Бере участь у визвольному поході Червоної Армії в Західну Україну. Можливо, тоді народяться в нього ці рядки, які назавжди визначать його долю і покликання?

Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,

І якщо згадати мертвих. то я зажурюсь по них,

І якщо живих згадати  , - нехай  заніміє плач,

Бо друзі ідуть полками і я серед них сурмач.

З  перших днів війни військовий кореспондент Андрій Малишко  серед тих, хто грає зорю. підіймаючи в атаку своїм гарячим і полум’яним словом. В  його грудях, немов жевріє незагоєний  біль за долю своїх уярмлених  земляків. Цю свою тугу він виливає в  поемі  «Україно моя»:

Буду дихати, падати, рости, воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорогою рівною є.

Я візьму твого смутку і горя важкого половину

У розтерзане, горде, нескорене серце моє.

А це вже рядки з його бойової, мов клич перед боєм, наступальної публіцистики: «Фашистські звірі бенкетують і знущаються з наших людей в розвалених містах і селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх не можна перестріляти, перевішати, бо куль не вистачить ні в яких автоматах, бо немає таких арсеналів із зброєю, немає такого вогню в світі, щоб спалив і знищив твій народ, Україно Радянська!

Тут, на берегах Волги, серед уламків барж і пароплаві він назавжди пов’язує своє життя з ленінською партією комуністів. Тут, серед захисників Сталінграда. його  тяжко поранено. Тривале лікування. Але Андрій Малишко знову в строю. Бо мають дійти до матерів і батьків, що знемагають під фашистським ярмом, його запалюючі  слова:

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться тату.

Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає – бє!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

Погодьмося, наскільки пророче звучать ці рядки для новітніх яничарів, що шматують на клапті нашу Україну,  що з кожним днем роблять життя трудящого люду дедалі нестерпнішим і безвихідним.

Характеризуючи творчість Малишка, не можна оминути поему «Прометей», герой якої російський солдат-розвідник жертвує своїм життям заради порятунку жителів села від безжалісних карателів. Поема мовби нагадує, що дружбу, єдність і спорідненість двох великих народів, рясно скроплену спільною кров’ю і втратами, . не в змозі затьмарити  й розірвати нацисти будь-якої масті.

А ще ж Андрій Малишко полишив по собі більше 100 чудових пісень, незаслужено забутих нині зусиллями  любителів жалюгідної попси. Залишається до всього додати, що Вітчизна гідно відзначила його звитяжні й  літературні заслуги: дві Сталінських премії, Державна премія СРСР, Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка, два ордени Леніна,  орден Червоного Прапора, ордени Червоної Зірки і «Знак Пошани».

*****

ПЕРВОМАЙСЬКИЙ Леонід

(Гуревич Ілля Шльомович) 

Трудову діяльність розпочав рано, на Карлівському цукрозаводі Плтавської  області. Комсомол, де став завідувати районною хатою-читальнею. Почав торувати шлях в журналістику, одночасно поєднуючи нове захоплення з літературною діяльністю. Згодом відповідальний секретар редакції газети «Червона Лубенщина». Невдовзі переїздить до Харкова, де встиг видати шість книжок своїх оповідань і повістей.

У війну військовий кореспондент радіо Південно-Західного фронту і газети «Правда». В ті грізні часи запам’яталися його вірші «Партквиток» і «На баржі» на Волзькій переправі. І заключні рядки першого з них:

Не зломить нас шлях несамовитий!

Ми поклялись боротись до кінця

Над партквитком, що, кулею пробитий,

В бою лежав на серці у бійця!     

Серед повоєнних прозових творів найбільше вирізняється його роман «Дикий мед», присвяченим подвигам радянських людей на фронтах Великої Вітчизняної війни. Плідно займався перекладацькою роботою, автор оригінальних перекладів  творів М. Лермонтова, В. Маяковського, Ф. Війона, Ш. Петефі, Ю. Фучіка Г. Гейне та інших,  літератури слов’янських народів.   

Упорядкував і  підготував до друку Володимир Сіряченко


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях