- КПУ - http://www.kpu.ua -

Мова, язык, language, або Ще раз про мову

Опубликовано 16.01.2021

Ещё в конце 2013 года никчемные политики, ссылаясь на, как будто бы, социологические исследования, среди жизненных приоритетов граждан Украины ставили «мову» на 23-е место, но уже через погода оказалось, что «язык» чуть ли не на первом плане.

Існує вислів «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». Попри усі обіцянки Президента та більшості депутатів зі «слуг народу», що давалися у передвиборчих програмах, з 16 січня починає діяти Закон України про обслуговування споживачів, покупців, клієнтів на території України виключно українською мовою. За невиконання цього Закону передбачені значні штрафи, призначені контролюючі особи, яких в народі вже назвали «шпрехен-фюрерами», оприлюднено телефони, за якими можна поскаржитися на його невиконання.

Мова – це наша мати. Будь яка мова, мов мати. Переїжджаючи в інше місто чи іншу країну ми не шукаємо іншу матір.

Вона в нас одна й назавжди. У світі зрада матері – одна з найбільших зрад й це розуміють практично всі люди в світі.

Чому ж на сьогодні в Україні більшу половину населення змушують зректися своєї російської, польської, румунської, болгарської, грецької матерів?

Скажіть, будь ласка, за останні 30 років хоч одна сім’я ставила питання про те, щоб дитина з іншомовним навчанням у школі заперечувала необхідність вивчати українську мову?

Впевнений, що ні. Навіть після досить доречного закону Ківалова – Колісниченка про мови, в Україні лишилося близько 700 «російський» шкіл, в той час коли «українських» нараховується більше 30 тисяч. Так яка мова потребує захисту?

Ще в минулому столітті внаслідок різкого збільшення контактів між людьми була досить популярною ідея створення єдиної міжнародної мови, так званого есперанто: «esperanto – надеющийся, искусственный международный язык, корни слов которого заимствованы из наиболее распространённых европейских языков, изложенный буквами латинского алфавита» (Новейший словарь иностранных слов и выражений, Минск, Современный литератор, 2003).

Нічого з цього не вийшло. Світ опановує англійська, хоч в усіх країнах, де поважають своїх громадян, існує двомовність, тримовність, багатомовність.

Вороги української мови все більше наголошують на тому, що українська мова найдальша від «русского языка», а ближча до інших слов’янських та європейських мов («В нас навіть Святий Миколай, як в Австрії та Бельгії, а не Дєда Мраз, як в Хорватії чи Туреччині, Деда Мраз, як у Сербії, Дід Мороз, як було в СРСР, а зараз у Росії).

Згадую нещодавню досить кумедну сценку в буфеті одного з найпрестижніших в Україні київського закладу вищої освіти. Солідний викладач замовляє їжу: «Мені, будь ласка, каву, канапочку, тістечко», «Хорошо», – відповідає буфетниця: «С Вас 140 грн». «Сколько, сколько?!», – з жахом вигукує викладач російською.

Ще наприкінці 80-х років я пропонував на рівних правах вивчати в українських школах ще й російську мову, в російських – українську, та в обох – іноземну (переважно англійську), але за бажанням батьків – й інші мови (іспанську, французьку, німецьку тощо).

Тоді б й про це питання вже забули б, через 2-3 покоління всі люди вважали б себе українцями (як, наприклад, італійці, бельгійці, які спілкуються французькою, й деякі інші народи), та й Крим з Донбасом залишилися б в Україні.

Не можна наступати на права людини. Справа в тому, що де-факто федеративній Україні була де-юре нав’язана унітарність, що все-одно виявиться у майбутньому. Це підтверджено не тільки подіями на Майдані-2013-14 років в Україні, а й подіями у Грузії (1991-2008 рр.), в Молдові, та Азербайджані (тривають і досі) тощо. Країна де-факто унітарна, де-юре може стати й федеративною, але не навпаки.

Тут потрібно зауважити, що одні країни історично мали окрему набагато більшу за площею державу (Вірменія, Польща, Угорщина) і там йдеться про повернення територій, які в той чи інший період історії були в складі цих держав (кривавий конфлікт у Нагорному Карабасі, який з тією чи іншою інтенсивністю триває з 1987 року й кінця краю якого не видно; конфлікт у Закарпатті, що, на жаль, все більше і більше розгорається тощо), інші ж, взагалі до останнього часу державності не мали.

Дійсно, наприкінці 40-х років минулого століття після завершення Другої світової війни примусово «помінялися» населенням Україна та Польща, а деякі інші країни взагалі виселили назавжди людей певної національності із земель, на яких вони живуть споконвіку.

Саме це хотіло зробити керівництво Грузії відносно осетин, що проживають у Південній Осетії, саме це зробив би Азербайджан з вірменським населенням Нагорного Карабаху, якби не втрутилися міжнародні сили, зокрема Росія.

Сьогодні вже зовсім по-іншому сприймається й змова в Біловезькій Пущі, що у грудні місяці активно обговорювалася в мас-медіа.

В цілому людині байдуже, країна конфедеративна, федеративна чи унітарна: аби не позбавляли її тих чи інших прав.

Чому, наприклад, народ Донбасу хоче особливий статус? Бо переважна більшість населення хоче не тільки залишити назви вулиць іменами справжніх, а не надуманих героїв; мати відповідні пам’ятники тощо; а й навчати дітей у школах рідною для них мовою.

За радянських часів, особливо під час постійного перепису населення, людині задавали 3 питання – про громадянство, національність, рідну мова. Часто дві, а то й три відповіді були різними. Це було природно й нікого не турбувало. І, природно, ніхто не утискав, як дехто зараз каже, людину за відповідь: «Українець. Рідна мова – українська».

Коли приймали ті чи інші пункти Конституції, люди дуже не переймалися: записано ж «…розвивати російську та інші мови…».

Хто ж тоді думав, що в подальшому фактично заборонять користування іншими мовами й цькуватимуть вчених зі світовим ім’ям, яких із задоволенням слухають студенти за те, що ті викладають російською? В цей самий час розширюють викладання англійською, яку ще багато хто із студентів не розуміє.

Усім окрім «національно свідомих» зрозуміло, що в Україні існує три категорії людей: українськомовні українці, російськомовні українці, громадяни з українським паспортом, які за походженням українцями себе не вважають (росіяни, білоруси, вірмени, угорці, поляки, греки, болгари – усього більше 100 національностей). Якщо такі громадяни співають на камеру гімн іншої держави (як нещодавно угорці в Закарпатті), значить у країні, громадянами якої вони є, утискаються їх права. Права всіх цих людей держава має поважати, отже її мовна політика має бути інтернаціональною, а не націоналістичною.

Хіба не здобували славу Україні росіянин М. Амосов чи угорець Й. Сабо?

Або міністр внутрішніх справ вірменин А. Аваков, який українською двох слів зв’язати не може, відразу ж переходить на російську?

Це можна, хоч Арсен і вчив українську в харківській школі, а наприклад, екс-прем’єр-міністр М. Азаров, узагалі української не чув до 40 років, але 95-й квартал протягом останнього десятиріччя неодмінно цькує його за «незнання української мови».

Невже за такої кількості соціологічних служб й фірм в країні, жодній не спало на думку провести відповідні дослідження?

Хай вже й у смартфоні, як любить майстер спорту з боротьби з коронавірусом президент України Володимир Зеленський.

Замість цього – черговий маразм про обслуговування клієнтів виключно українською мовою, окрім окремих прохань. Невже ніхто не розуміє, що тепер громадяни України, яким раніше було байдуже, наполягатимуть на обслуговуванні російською, білоруською, молдавською тощо мовами.

А те, що влада дозволила студентам-іноземцям вивчати російську мову лише у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, інакше, ніж блюзнірством, ніяк не назвеш.

Куди йдемо? Порівняємо для прикладу дві колишні сировинні та сільськогосподарські середньоазійські республіки Радянського Союзу: Казахстан і Туркменію.

Перша – економічно процвітає, інтенсивно проводить щеплення антикоронавірусною вакциною (виробляє її за переданими з Росії технологіями, як пропонувалося й Україні), намагається провести Олімпійські ігри тощо.

Друга – все більше  уособлюється, обмежує фінансові зовнішньо-внутрішні операції, змушує молодь шукати щастя за кордоном, хоч у 80-х роках минулого століття була квітучою республікою (бував, бачив).

Сучасна адміністративна реформа, організація об’єднаних територіальних громад (ОТГ), створили найсприятливіші умови для розвитку української, російської та інших мов.

Мовна політика в країні має бути такою, щоб будь-якій людині (покупцеві чи продавцеві, учневі чи вчителю, лікарю чи пацієнту тощо) було б зручніше. Наприклад, якщо існує група людей певної національності, що проживає в межах однієї ОТГ, та в якій щорічно не менше 15 дітей іде до школи, то за їхнім бажанням держава повинна надати їм можливість вчитися рідною мовою.

Безумовно, не ставиться під сумнів, що державна мова в цій школі, як окремий предмет, має вивчатися обов’язково.

Так який шлях більше підходить Україні?

Олександр Тєлєтов,

професор, доктор економічних наук. Суми – Київ


Материал размещен на КПУ: http://www.kpu.ua

Link: http://www.kpu.ua/ru/98036/mova_jazyk_language_abo_sche_raz_pro_movu

© КПУ
При перепечатке информации ссылка на www.kpu.ua обязательна