Підняття престижності вчительської праці – питання державної ваги


З відомих причин сьогодні стало якось не популярно й не престижно посилатися на В.І.Леніна. На мою думку, краще Леніна з приводу ролі учителя в суспільстві так влучно ніхто і не сказав. Говорячи про вчителя Володимир Ілліч наголошував: ”...Ми не робимо головного. Ми не піклуємося або далеко не достатньо піклуємося про те, щоб поставити народного вчителя на ту висоту, без якої і мови бути не може ні про яку культуру: ні про пролетарську, ні навіть про буржуазну. Народний вчитель повинен у нас бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв і не стоїть і не може стояти в буржуазному суспільстві. Це – істина, що не вимагає доказу. До цього стану справ ми повинні йти систематичною, неухильною, наполегливою працею і над його духовним піднесенням, і над його всебічною підготовкою до його дійсно високого звання, головне, головне і головне – над підняттям його матеріального положення».
За радянських часів слово Вчитель звучало, ну якщо не горда, то при наймі, високо. Ця професія була престижною, вчителями хотіли ставати сотні тисяч випускників, поступити до педагогічних вищих навчальних закладів було престижно, і в той же час складно з причини високих вступних конкурсів. Той, хто приходив до храму знань працював до пенсії. Рідко можна було зустріти вчителя, який кардинально змінював свою спеціальність. В державі було десятки, сотні тисяч вчительських династій. Дійсно, заробітна платня вчителя не відносилась до високооплачуваних професій, але ж вона була пристойною.
Держава дбала не лише про матеріальне забезпечення вчителя, але й про те, щоб високе звання вчителя було в пошані. Для цього застосовувалися не лише матеріальні чинники, але й морально заохочувальні заходи. Так ще в далекому післявоєнному 1948 році було запроваджено нагородження вчителів орденами і медалями СРСР за вислугу років та сумлінну працю: 10 років – медаллю “За трудову відмінність”, 15 років – медаллю “За трудову доблесть”, 20 років – орденом “Знак Пошани”, 25 років – орденом Трудового Червоного Прапора, 30 років – орденом Леніна. У 1977 році Указом Президії Верховної Ради СРСР було встановлено почесне звання “Народний вчитель СРСР”. Я не схильна ідеалізувати соціальне становище педагога за радянських часів. Але заради об`єктивності змушена нагадати нашу нещодавню історію.
За останніх 15 років навіть і ці здобутки було втрачено. Дозволю собі привести слова зі звернення вчителя історії, яке надійшло до мене як Голови Комітету. “А що робиться, щоб підняти престиж вчительської професії? -, пише автор звернення. Коли востаннє був створений художній фільм, присвячений вчителеві? Де наші кращі вчителі – гордість вітчизняної шкільної педагогіки? Так, існують конкурси «Вчитель року». Але скажіть, хто згадує вчителів в повсякденному житті, в сум'ятті справ? Тільки успішний педагог може виховати успішного учня. Про це не пишіться в офіційних документах про пріоритетні напрями освіти, але так воно є. І справа не тільки у фінансуванні. Справа в престижі педагогічної професії. Необхідно державі, суспільству лише підтримати школу, як це стане відчутно і суттєво. Якщо цього не відбудеться, то ніякі мільярдні вливання в сферу освіти вже не допоможуть. Та і чи дійдуть вони, як ті випускники педагогічних вузів, до школи?”.
Дійсно, за якихось 15-20 років більшість з тих здобутків, що мала вітчизняна освіта це вчора, на превеликий жаль, були знищені, до того ж, знищені штучно і цілеспрямовано.
Сьогоднішні потуги якось повернути високий статус вчителя, наставника, вихователя поки що не дозволяють зупинити процес професійної деградації освітньої галузі. Не дивлячись на те, що за останні один-два роки ситуація з забезпеченням педагогічними кадрами системи освіти України дещо покращилась, невирішених проблем залишається ще дуже багато. Це дефіцит та плинність педагогічних кадрів, їх фізичне старіння. Статистика свідчить, що сьогодні в системі освіти працює 13 відсотків педагогів-пенсіонерів і понад 30 відсотків передпенсійного віку Більшість педагогічних працівників, які виходять на пенсію за віком, у зв`язку із мізерною пенсією продовжують працювати. Це в свою чергу унеможливлює працевлаштування молодих спеціалістів.
Свого часу на різних рівнях було прийнято чимало добре виписаних концептуальних документів: Національна доктрина розвитку освіти, Державна програма “Вчитель”, Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”; на законодавчому рівні закріплено пріоритетність освіти в Україні та соціальні гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам. Але ж, по великому рахунку декларації про пріоритетність освіти в Україні не підтверджуються реальними діями державних органів влади.
Починаючи з 1996 року і до цього часу не виконується стаття 61 Закону України “Про освіту” щодо державного забезпечення бюджетних асигнувань на освіту в розмірі не менше 10 відсотків національного доходу. Формула фінансування навчальних закладів на одного учня, призвела до занепаду матеріально-технічної бази навчальних закладів, невиконання освітніх програм, які задекларовані.
Одним з найболючіших питань залишається оплата праці педагогічних працівників. Не дивлячись на те, що за останні роки заробітна плата підвищувалася декілька разів (у 2002 році середня заробітна плата вчителів становила – 267 грн., 2003 – 392 грн., 2004 р. – 508 грн., 2005 – 763 грн., станом на 01.07.2006 р. – 852 грн.) вона залишається поки що недосяжною в частині встановлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості, як це встановлено статтею 57 Закону України “Про освіту”. До кінця 2006 року Уряд планує підвищити середню заробітну плату до 930 грн на місяць, у вищій школі –1 700 грн. Хоча чи буде це підвищення відчутним в умовах перманентного підвищення цін на основні продукти харчування, комунальні послуги тощо?
До сьогоднішнього часу відсутня належна диференціація в оплаті праці педагогічних працівників в залежності від кваліфікаційних категорій та педагогічних звань, мізерними залишаються доплати за завідування кабінетами, майстернями, пришкільними ділянками, за класне керівництво тощо.
Щодо повернення заборгованості педагогічним працівникам за статтею 57 Закону України “Про освіту” (попередні роки), то й тут не все гаразд. Не в усіх областях виконується Закон України “Про реструктуризацію заборгованості з виплат передбачених статтею 57 Закону України ”Про освіту” педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів” щодо своєчасності виплат, не врегульованості виплат різниці між рішенням судів та нарахуваннями бухгалтерій, відсутності механізмів компенсації та індексації даної заборгованості.
Гострою проблемою для педагогічних працівників залишається проблема забезпечення житлом. На сьогодні понад 21,5 тисяч педагогів перебувають на квартирному обліку ( з них близько 6,2 тисячі – в сільській місцевості). У той же час у першому півріччі 2006 року педагогічним працівникам виділено лише 251 квартиру. Зрозуміло, що рівень доходів працівників галузі не дає можливості придбати житло. Звичайно, що без підтримки держави тут не обійтись. Тому, лише на державному рівні можливо запровадити дієву державну програму забезпечення житлом педагогічних працівників.
На моє переконання, нашим моральним обов`язком повинно стати піднесення суспільної ролі і соціального статусу вчителя. В Україні шанобливе становлення до вчителя, викладача, вихователя, наставника є доброю традицією. Наш земляк, видатний педагог К.Д.Ушинський казав: “Учитель – це життєдайний промінь сонця для молодої душі, який нічим замінити не можливо”. Погодьтеся, ці слова і сьогодні дуже точно передають наше уявлення про людей почесної, гуманної і одночасно нелегкої професії.
Саме тому, підняття престижності вчительської праці сьогодні набуло суспільного значення, стало питанням державної ваги. Розуміючи це, члени Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти при підтримці Уряду внесли на розгляд Верховної Ради законопроекти щодо запровадження 30 щорічних премій Верховної Ради України працівникам загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних та позашкільних навчальних закладів у розмірі 20 тисяч грн. та встановлення почесного звання “Народний вчитель України”, запровадження Державної премії України в галузі освіти за номінаціями: загальна середня освіта; дошкільна освіта і позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; наукові досягнення в галузі освіти. За почесне звання “Народний вчитель України” встановлюється надбавка в розмірі 40 відсотків до посадового окладу (ставки заробітної плати), розмір Державної премії становить 100 тисяч грн. на кожну з зазначених номінацій. Постанова Верховної Ради України вже підписана Головою Верховної Ради, схвалений проект закону про зміни у Закон України “Про державні нагороди України” знаходиться на підпису у Президента України. Сподіваємось, що від буде підписаний без будь-яких зауважень.
Комітет готує до прийняття в остаточній редакції Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань освіти (щодо створення належних умов для навчання дітей)”. У законопроекті знайшли своє відображення й питання посилення соціального захисту педагогічних працівників. Зокрема, передбачається внести зміни до статті 57 Закону України “Про освіту” щодо уточнення розміру щорічної грошової винагороди педагогічним працівникам за сумлінну працю і зразкове виконання службових обов`язків, а також захистити цю статтю від практики призупинення її дії іншими законодавчими актами, запропоновано пенсії педагогічним працівникам призначати у розмірі 80 відсотків заробітної плати педагогічного працівника тощо.
Зрозуміло, що це зовсім не велика матеріальна підтримка педагогів, але моральна підтримка неоціненна. Вчитель повинен знати, що держава розуміє суспільне значення праці педагога, вона цінує його труд, хай не сьогодні, але зовсім скоро адекватно оцінить його внесок у розвиток держави і суспільства. Тоді й можна сподіватись, що держава отримає такого народного вчителя, про якого мріяв Л.М.Толстой: “Якщо вчитель має тільки любов до справи, він буде добрим учителем. Якщо вчитель відчуває тільки любов до учня, як батько, мати, він буде кращим за того вчителя, який прочитав усі книжки, але не відчуває любові ні до справи, ні до учня. Якщо учитель поєднує в собі любов до справи і до учня, він – досконалий учитель”.

Голова Комітету Верховної Ради України
з питань науки і освітиК.С.Самойлик.

(Стаття опублікована в газеті

“Освіта України” №73 (766) від

29 вересня 2006 року


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях