БЕЗ ПРАВА НА ЗАБУТТЯ. 8 липня минає 120 років з дня народження українського радянського письменника Ю.К.Смолича

БЕЗ ПРАВА НА ЗАБУТТЯ. 8 липня минає 120 років з дня народження українського радянського письменника Ю.К.Смолича


Завітав до розташованої в нашому  мікрорайоні бібліотеки з наміром відтворити у пам’яті ранні твори добре знаного українського радянського письменника, літературознавця, театрального критика і публіциста. На моє прохання молода бібліотекарка скрушно розвела руками: «На жаль, Юрій Смолич в наших фондах не значиться». І, вибачливо посміхнувшись, додала: «Нових надходжень, знаєте, давно вже не одержуємо».  

Пригадую свої дитячі роки, як ми з ровесниками жваво обмінювалися  враженнями про  повісті Петра Панча «Син Таращанського полку» і «Голубі ешелони», Андрія Головка «Пилипко» і «Бур’ян», трилогію Володимира Бєляєва «Стара фортеця», Олекси Десняка «Десну перейшли батальйони», пригодницько-фантастичні твори Юрія Смолича, Миколи Трублаїні та Вадима Собка, Юрія Яновського «Вершники» і «Київські оповідання», Юрія Збанацького «Таємниці Соколиного бору». Захоплювалися подвигами юних героїв.  Радянська держава, не зважаючи на скруту перших повоєнних творів, не шкодувала коштів і матеріальних ресурсів на видання і перевидання українською мовою нових художніх творів  для дітей і юнацтва  

Тепер глашатаї сучасного дикунства на кшталт черваків, кириленків, бородянських, княжицьких, ткаченків та інших ревно втілюють  в життя практику вилучення з бібліотечних фондів літератури радянського етапу історії не лише російських, а й українських   авторів. Робиться під покровом кампаній по списанню видань, які за віком буцімто набули ветхого вигляду.

А ми з вами, всупереч силкуванням сучасних геростратів залишати по собі  лише пустку, ближче познайомимось з життям і творчістю одного із синів буремного ХХ віку та його  літописця Юрія Корнійовича Смолича.

Народився він квітучої липневої пори в місті Умані, а якщо бути точнішим, то поряд з квітучою Софіївкою – цією казковою перлиною українського паркового мистецтва. В сім’ї скромного  вчителя провінційної гімназії. Першу свою літературну спробу в дні Лютневої буржуазної революції шістнадцятирічний гімназист Юра Смолич оприлюднив у Вістях Жмеринського виконавчого комітету, де він звернувся із закликом «до гімназистів організовуватись і  віддати себе служінню революції». Мине небагато часу і він усвідомить, що саме Революції Жовтня він має віддати свої сили і здібності.

А ось що писав про нього Павло Загребельний: «У нього був монетний профіль. Коли б не окуляри. На жаль, ці окуляри псували йому не тільки профіль, а й усе життя. Бо коли ти змушений дивитися на світ крізь циліндричні скельця мінус дванадцять діоптрій, то без скелець ти стаєш безпораднішим за немовля і тебе звуть не воїном, а «білобілетником». Справді, Юрію Смоличу не довелося бути на барикадах і на фронтах, він не був учасником, а тільки свідком, та це надто поверхове судження, коли йдеться про письменника, про митця, що відтворив у мислях та образах боротьбу і звершення народу».   

Свої перші твори, роман-памфлет «Сорок вісім годин» та повість  «По ту сторону серця», початкуючий письменник присвятив подіям громадянської війни в Україні, свідком яких довелося стати. Вже в них він викрив згубну    ідеологію і практику українського буржуазного націоналізму, котрий завжди готовий  віддатися будь-яким заморським дядькам заради щедрих подачок та власних амбіцій. Вони немовби стануть відправною точкою до монументальної дилогії  «Мир хатам, війна палацам» та «Реве та стогне Дніпр широкий». 

…Невелике провінційне місто з його великою залізничною станцією, від якого навсібіч розбіглися сталеві магістралі. На  схід, на захід, на південь та на північ царської Росії. А в ньому кількох гімназистів, здавалося, на все життя поєднало не лише навчання, а й  спільні інтереси та уподобання. Їх було одинадцять – рівно стільки, скільки й  вимагалось для  футбольної команди. Вони були однодумцями, любили один одного, спорт для них був для них над усе.  Думали, жили, як один організм. І мріяли разом.

Дві війни – перша світова і громадянська, стільки ж революцій змінили їх уявлення про навколишній світ, перевернули звичне життя в місті, змушували  мало не кожного вчорашнього гімназиста замислюватися: «З  ким  ти нині? З тими, хто волів би залишити все, як було?  Чи податися до тих, хто спокушував принадами самостійної неньки-України? Чи все ж таки з робітничим та залізничним людом,  з нужденним селянством-бідняцтвом?»

Місто з його залізничними воротами на схід опинилося в оточенні фронтів. Кайзерівська окупація. Гетьманщина. Петлюрівщина. Спустошливу біду привезли з собою тисячі вчорашніх військовополонених та репатріантів, хворих на тиф, дизентерію та інші інфекційні хвороби. Вони рвалися додому, але поїзди не ходили, наростав вал  епідемій, здатний поглинути все довкола. Небайдужа молодь, гімназисти, майбутні члени міського осередку комсомолу  рятували хворих, лікували тих , кому ще можна було допомогти, розміщували їх в тифозних бараках. Описати все це здатна була лише людина, яка була свідком і учасником тих подій. Юний Юрій Смолич  у складі одного із загонів Червоного Хреста виніс на собі весь тягар тієї суворої пори.

Але повернемося до подальших  доль одинадцяти однокласників, членів єдиної футбольної команди, які стали героями його трилогії «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні».  Не всі зберегли вірність юнацькій дружбі, дехто подався до чужих таборів і прапорів. Але більшість знайшла себе в підпільній  боротьбі, стала до лав учасників збройного повстання проти петлюрівської чуми. Повстанці не вистояли перед численно переважаючим ворогом. Вони пішли в довколишні ліси, де й  сформували  збройний батальйон під назвою «Комсомольський». Кінчалася трилогія  життєстверджуючими рядками: «Комсомольський батальйон ішов через ліси, степи і доли – і після кожного селища він мав бути більшим ще на одного. Батальйон прямував на північ, на з’єднання з Червоною Армією. На шляхи світитимуть йому і сонце, і місяць, і зорі».  

З висоти  майже півстолітньої відстані , підсумовуючи своєрідний перший етап творчого шляху письменника, Павло Загребельний відзначить: «…на літературній карті України давно і твердо постав материк прози, що зветься Юрій Смолич».  Додамо: багатоманітної художньої література Радянської України. 

Передвоєнні роки були для Смолича сповнені  бурхливими подіями, втім, як і для всієї української літератури. Зростали тиражі творів популярних поетів і письменників, засновувалися нові періодичні видання. З 1938 року очолив Харківську обласну організацію Спілки письменників Україну - найчисленнішу і найавторитетнішу в республіці.

З перших місяців війни на неї випав чи не найбільший обсяг навантаження і клопотів. Юрій Корнійович хотів би бути разом з Миколою Бажаном, Олександром Довженком та Андрієм Малишком, воювати своїм запальним словом на шпальтах фронтових газет. Але кляті очі… Довелося займатися зовсім іншим – віднаходити хоча б тимчасовий притулок для письменництва, що  прибуло з західних областей, з Києва та й із тих союзних республік, котрі першими потрапили на вістря хижої ворожої навали. Брати участь у будівництві оборонних рубежів,  займатися евакуацією письменників та їх сімей.

Із далекої Алма-Ати долинала пристрасна публіцистики Юрія Смолича: «Можливо, саме в грізні дні війни кожний з нас найточніше пізнав, що таке патріотизм. Бути з своєю країною, з своїм народом нероздільно – не тільки в радощах та добробуті, а й в горі та біді…».  Він друкується в українських періодичних  виданнях, в тім числі і в тих, що виходять для населення тимчасово окупованих територій. Виступає по радіо. Працює над більш ґрунтовними художніми творами. Виходять друком його романи «Вони не пройшли»,   «Ми разом були в бою».

По війні творче життя письменника було пов’язане з Києвом. Працює кореспондентом газети «Известия» по Українській РСР. Водночас береться за роман «Світанок над морем».  Дослідники творчості  Смолича могли б, звичайно, дорікнути йому, що хронологія розвитку відображених подій у його основних творах мала б виглядати так: трилогія «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні», дилогія «Мир хатам, війна палацам» і «Реве та стогне Дніпр широкий», а вже потім «Світанок над морем». Але в письменника була своя логіка пошуку і дій.

…Грудень 1918 року. Молода Радянська Росія опинилися в кільці  іноземних інтервентів – від України до Мурманська і Архангельська до Уралу з Сибіром та Далеким Сходом і кінчаючи Баку та Чорноморським узбережжям. В Одесі висаджується французький експедиційний корпус з наміром окупувати всю Південну Україну.

В цей драматичний час  за дорученням В.І.Леніна до міста  прибуває професійний революціонер Іван Федорович Смирнов (партійне прізвище Ласточкін) з дорученням створити підпільний ревком, котрий  взяв би в свої руки  керівництво нелегальною боротьбою. Невдовзі йому на допомогу   Москва відрядила  група більшовиків, котрі тривалий час жили у Франції, бездоганно володіли французькою мовою. Жанна Лябурб, член  ВЧК Георгій Лафар (в романі набув ім’я Жак), Олекса Вапельник, Абрам Штілінкер, Максим Вінницький, Вітек Дубинський та інші. Вони  й стали ядром   Іноземної колегії підпільного ревкому, розгорнули агітаційно-пропагандистську роботу серед прибулих солдатів та матросів. Завдання стояло небезпечне, але цілком реальне: пробудити сумніви в  непроханих гостей в доцільності своєї каральної місії,  сприяти розкладенню  французького військового контингенту,  формуванню в ньому революційних настроїв.

Із сторінок роману постали  перед нами образи мужніх, гартованих в класових боях учасників битви та визволення  Одеси від іноземних загарбників та їхніх посіпак - голови ревкому Івана Смирнова-Ласточкіна, майбутнього воєначальника червоних кіннотників Григорія Котовського, братів Столярових, сотень і тисяч повстанців, яких повела  за собою партія більшовиків. Французька та денікінська контррозвідки схопили Смирнова-Ласточкіна, всіх членів іноземної колегії і після звірячих катувань стратили їх.  Але перемогла велика справа, за яку вони боролися і загинули. Під впливом наростаючих  революційних настроїв  70-тисячний, озброєний до зубів,   окупаційний корпус змушений був геть забратись із Одеси. Вся повнота  влади перейшла до обласної Ради робітничих та солдатських депутатів. Невдовзі на військових кораблях і в полках,  в морі і в портах інтервентів спалахнуть десятки повстань і заворушень. Нищівною поразкою обернулася спроба  Антанти  розчавити першу в світі пролетарську революції. Спершу в Одесі, а потім всюди, де  ступала нога чужинців.

Роман «Світанок над морем» - це хвилююча і життєстверджуюча оповідь не лише про цю, справді героїчну сторінку історії громадянської війни, а й роман-дослідження про витоки  небаченої мужності, незламності стійкості, масового пожертвування особистим заради великої ідеї, котра оволоділа трудящими масами в штормовому 1919 році.

Естафету батьків із рук батьків  з перших днів Великої Вітчизняної війни прийняли захисники і визволителі Одеси, партизани, підпільники й чекісти і з честю пронесли її, додавши до старої нову славу. І коли в 2014-м році  місто над морем спробував оповити   бандерівсько-нацистський  морок, вони ще раз нагадали усім, що  нікому і ніколи не вдасться поставити їх на коліна. Одеса нікого не забула, героїв і мучеників, так само як і «катів власного народу» (це слова поета Василя Симоненка). І сувора відплата стане неминучою.

Робота над епічною дилогією «Мир без хатам, війна палацам» і «Реве та стогне Дніпр широкий» у Смолича зайняла майже десять років. В центрі її 1917 рік.  Вікопомний рік , котрий завершився переможними  залпами Жовтневої революції в Петрограді і переконав  людство, що віднині стрілки «планетарного годинника» пішли за новим часом – за календарем соціалістичної доби. І як би не бажалось  українській буржуазно-націоналістичній спільноті втілити в життя свій «побудований на піску»  проект побудови власної держави, він приречений був на поразку. Пізніше В.І. Ленін з цього приводу зазначить: «…При  єдиній дії пролетарів  великоросійських та  українських вільна Україна можлива, без такої єдності не може бути йти й мови». 

Смолич не приховує своїх щирих і теплих почуттів до своїх героїв -  керівників київських більшовиків Андрія Іванова, Леоніда Пятакова, Юрія Коцюбинського, Олександра Горовиця, котрі зрозуміли настрої  і прагнення  київського пролетаріату, вловили його небажання змінити фасад царського самодержавства на зовні привабливе пансько-куркульське обличчя українського самостійництва. В критичні, швидше драматичні для Січневого повстання дні із гущавини трудящих мас виростали майбутні командири і полководці Віталій Примаков, Василь Боженко, Андрій Полупанов.

Їм протистояли поводирі Центральної ради Грушевський, Винниченко і Петлюра. Якщо перші двоє ще вагалися, зовні демонструючи відданість ідеям соціал-демократії, то потім вони врешті-решт брутально кинули їх під ковані гайдамацькі та кайзерівсько-австрійські чоботи. Але справжнім уособленням всього лихого і потворного, що принесла з собою  Центральна Рада, став Симон Петлюра. Почавши свій кривавий шлях із підступного роззброєння революційно настроєних військових частин, він не зверне з нього, аж до  розпродажу по шматках українських земель. Це він віддасть своїм опричникам наказ  обезглавити керівництво Київського комітету партії більшовиків. Захопити вдалося лише Леоніда Пятакова. Після бузувірських тортур нелюди кинули його в одну із дніпровських ополонок.

Петлюрівський терор наростав. І ніхто не знав, хто стане його наступною жертвою. Сучасні історики, не кажучи вже про лжеісториків, вважають помилкою Січневе збройне повстання, ядром якого був  завод  «Арсенал».

На противагу їм Юрій Смолич писав: «Але тоді то не була помилка. То було велике і величезне історичне діяння. Одчайдушність? Нехай. Але то була мужність борців революції. Сліпий ентузіазм? Ні. То була незламна непримиренність революціонерів. Не схилимось ворогові – ні! Не покладемо зброї за робітничу справу. Тут -  в «Арсеналі», там – у цілому Києві, по всій Україні…».   

Арсенальці змушені були припинили опір лише тоді, коли скінчилися всі набої, коли не стало ані крихти харчів. Петлюрівці ввірвалися на заводську територію, рубали шаблями та кололи багнетами всіх, хто, ще подавав ознаки життя. Серед них було немало поранених. Гвалтували сестер-жалібниць, а потім і їх забивали. Найбільше лютували й звірствували душогуби з куреня Євгена Коновальця.  800 трупів виявили кияни за мурами «Арсеналу». А загальна кількість загиблих учасників Січневого повстання перевищила 3000 чоловік.

Через три дні червоні козаки Віталія Примакова, війська під командуванням Юрія Коцюбинського, частини колишнього 2-го гвардійського корпусу з трьох напрямків одночасно штурмом взяли Київ. Місто зустрічало своїх визволителів тугою, сльозами, гірким плачем,  риданням і похоронами героїв.

Похорони жертв петлюрівського терору в січні 1918 року

Знову звернемось до заключних сторінок дилогії: «Пам’ятників цьому дню у Києві три: постріляні, пощерблені  мури «Арсеналу»; гарматка «гочкіс» на п’єдесталі напроти – з неї арсенальці випустили свій останній набій; могила на кручі над Дніпром, - «щоб видно, було чути, як реве ревучий». 

Пам’ятники героям-арсенальцям Січневого повстання -

гармата «гочкіс» на постаменті біля заводу «Арсенал»,

меморіал у Маріїнському парку

Останні роки свого багатогранного творчого життя Юрій Смолич присвятив циклу публікацій  «Розповідь про неспокій». Перед нами постали  неперевершені майстри слова, зачинателі української радянської літератури Павло Тичина, Максим Рильський, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Головко, Олександр Корнійчук, гідні продовжувачі їх благородних діянь і традицій Олександр Довженко, Ярослав Галан, Ванда Василевська, Петро Козланюк, Андрій Малишко, Олександр Копиленко, Павло Усенко.  

Письменники Петро Панч, Максим Рильський, Юрій  і Олена Смоличі

Не  приховує своїх   симпатій свого чутливого, «добром зігрітого серця» до  всіх, з ким зводила його доля на життєвих стежках-дорогах. Письменник Костянтин Паустовський, десантник з Малої землі, Герой Радянського Союзу Сергій Борзенко, колишній в’язень німецького концтабору Ігор Муратов,  що згодом став автором улюблених творів української дітвори, академік-мовознавець із світовим ім’ям Олександр Білецький, народний художник СРСР Анатолій Петрицький,  актор, режисер і водночас директор Харківського українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, лауреат двох Сталінських премій Мар’ян Крушельницький… Крізь пласти десятиліть і нашарування часу не може не викликати подив   ерудиція та широкий світогляд  автора «Розповідей про неспокій». Вони  склали  два томи його восьмитомного зібрання творів, що вийшло друком в 80-і роки минулого століття.

Безмежний виднокрай громадської та суспільно-політичної роботи, великих і малих клопотів зобов’язував його працювати з властивими йому  енергією й наполегливістю. Пристрасний учасник українського руху прихильників миру. Голова, а потім і президент Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном «Україна». Голова правління, а потім секретар Спілки письменників України. Кандидат у члени Центрального Комітету Компартії України. Депутат Верховної Ради Української РСР 8 і 9 скликань. За самовіддану  працю шана і честь Вітчизни: ордени Леніна, два Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». В 1970 році Смоличу Юрію Корнійовичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Зупинилося його серце 26 серпня 1976 року на 77 році життя.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ. Марно сподіватися, що сяк-так зшита за бандерівсько-неонацистськими лекалами Україна, цинічно декомунізована літературно-громадська думка наважаться прохопитись бодай хоч одним добрим словом про ровесника ХХ віку, одного із фундаторів героїчної художньої прози - «материка по імені Юрій Смолич». Швидше навпаки. Нащадки зарізяк Петлюри й Євгена Коновальця ніколи не подарують йому мужнього і чесного слова, яким він довіку  пригвоздив їх до стовпа зради і ганьби. Зате видобули буцімто з архівів СБУ копію «доносу» Смолича в НКВС на Олександра Довженка і розмістили його в інтернеті. 

Запопадливі «дослідники», чи то пак нишпорки, звичайно, обійшли своєю увагою тих письменників, що мали немалий досвід співробітництва із радянськими спецслужбами, а після серпня 1991-го мерщій вирядилися в демократичні одежі. Оприлюднено далеко не всі документи й свідчення про галичанську «духовну еліту», котра, штовхаючи один одного, наввипередки плазувала перед біснуватим Адольфом та його гауляйтерами, випрошуючи у них бодай крихту самостійності, навіть ціною сотень тисяч життів своїх співвітчизників. Не даремно їх політичний поводир Бандера просторікував: «Наша влада  має бути страшною».

А тепер щодо самого «доносу». Коли порівняти цей документ з «Літературним портретом» Смолича про  Олександра Довженка, то вони майже не відрізняються один від одного. Та ж сама широчінь думки й пошуку, за якими бачиться часом надто неспокійна і емоційна Довженкова вдача. З ними він ділився не в велелюдній аудиторії, а з близькою по духу і поглядам людиною. Такою особою для нього був Юрій Смолич. І в  обох випадках автор кінофільму «Арсенал» гнівно засуджував  буржуазний націоналізм як огидне й потворне явище. Довженко, безперечно, мав рацію, що не всі в 1939 році в Західній Україні раділи визвольному походу Червоної Армії. Зауважимо насамкінець, що «донос» датований кінцем 30-х років і якихось негативних наслідків для його подальшого творчого життя не спричинив. З 1932 року кінорежисер-новатор користувався у Сталіна неабиякою довірою і підтримкою. Переконливим свідченням цьому стали його численні відзнаки - ордени Леніна (1935 р.), Червоного Прапора і Трудового Червоного Прапора, дві Сталінських премії.

Володимир Сіряченко,

історик-публіцист


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях