ДО 75-ЛІТТЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ З УКРАЇНОЮ. ЖОВТЕНЬ - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ (Закінчення)

ДО 75-ЛІТТЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ З УКРАЇНОЮ. ЖОВТЕНЬ - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ (Закінчення)


Втілення в життя возз‘єднавчої ідеї потребувало організаційного начала. Зрозуміло, що саме закарпатським комуністам випало взяти на себе відповідальність за визначення майбутнього свого краю, за долю народу, за керівництво національно-державним життям, за докорінні соціально-економічні перетворення. Але до того перед членами різних Компартій (переважно — ВКП(б) і КПЧ), що врятувалися від фашистських репресій і виходили з підпілля, звільнялися з тюрем і концтаборів, поверталися на рідну землю з еміграції в СРСР, були в партизанських загонах і з‘єднаннях, що діяли на Закарпатті, та скеровувалися сюди з Радянської України, — постало завдання гуртування своїх лав і об‘єднання в єдину організацію.

Перший крок на цьому шляху було зроблено комуністами Мукачева. Що й не дивно, адже саме тут знаходилося політуправління 4-го Українського фронту. 31 жовтня 1944 року вони провели перші легальні збори і заснували міську партійну організацію, яку очолив І.І. Туряниця. 12 листопада близько 200 комуністів від 21 сільської і міської партійних організацій зібрались на першу конференцію Мукачівського округу. Було сформовано окружний партком в складі 30 членів. Наступного дня тут же, в Мукачево, відбулася нарада представників комуністичних організацій семи округів — Мукачівського, Ужгородського, Свалявського, Іршавського, Виноградівського, Хустського і Тячівського. Учасники наради розглянули два питання: визволення Закарпатської України Червоною Армією і політичне становище в краї; підготовка першої конференції Комуністичної партії Закарпатської України.

Результатом роботи наради стало створення очолюваного І.І. Туряницею організаційного комітету, якому доручалося підготувати і скликати першу партійну конференцію комуністів Закарпаття, розробити проект рішення про завдання партії в даний період та організаційну структуру Комуністичної партії Закарпатської України.

Незабаром всі партійні осередки було поінформовано про дату конференції і порядок виборів делегатів (один — від 12 членів партії). Делегати в більшості округів були обрані на окружних партійних зборах. Правда, за свідченням архівних документів, частина делегатів у зв‘язку з відсутністю організаційно оформлених парторганізацій не обиралися, а були викликані за вказівкою І.І. Туряниці з наданням їм права вирішального голосу.

Перша конференція комуністичних організацій Закарпатської України відбулася 19 листопада 1944 року в Мукачево у приміщенні драмтеатру.

Згідно із звітом мандатної комісії, на конференції були присутні 294 делегати (50 % — селяни, 35 % — робітники, 15 %— представники трудової інтелегенції) та 124 запрошені — від партизанських формувань, Червоної Армії, ЦК КП(б)У. «З усіх кутків краю зібралися комуністи, які пройшли через тортури фашистських катівень, фронти війни, — згадував про атмосферу на конференції делегат М. Пелехач. — Ми обнімалися, цілувалися. Ми були вільні! Вільним був наш край, його трудовий люд! І ми могли тепер, завдяки визволенню героїчною Червоною Армією нашого краю, вільно й відверто вирішувати його дальшу долю».

Реалії життя продиктували дещо нелогічний порядок денний конференції. Питання організаційного оформлення партії та її першочергові завдання поступилися головному, найактуальнішому питанню моменту: про возз‘єднання Закарпатської України з Радянською Україною. В одноголосно прийнятій з цього приводу резолюції наголошувалося: «З глибини душі вистражданого народу вирвалось вікове прагнення до возз’єднання Закарпатської України зі своїм старшим братом — народом Радянської України… Ми є складовою частиною великого українського народу. Перша партійна конференція Комуністичної партії Закарпатської України, висловлюючи волю і національне прагнення свого народу, вимагає усунути історичну несправедливість і возз’єднати Карпатську Україну з Радянською Україною».

Доречно наголосити, що саме на цьому форумі закарпатських комуністів вперше офіційно постало питання про возз‘єднання Закарпатської України з Українською РСР.

Виклад програми діяльності створюваної партії на найближчий період в соціальному, національному і культурному питаннях знайшли своє відображення у доповіді І.І. Туряниці «Про чергові завдання Комуністичної партії Закарпатської України» і в резолюції з цього питання. «Нові умови життя висунули перед нашою партією ряд невідкладних завдань, на виконанні яких ми повинні зосередити всю нашу увагу і енергію,— заявив доповідач. — Насамперед, партія повинна за допомогою широких народних мас цілком очистити наш рідний край від німецько-мадярських фашистських шкідників, очолити масовий рух народу за приєднання до Радянської України».

Далі І.І. Туряниці назвав ще шість завдань партії: подати допомогу селянам Верховини, де фашистські розбійники спалили їх хати; провести конфіскацію земель, скасувати та припинити стягування податків і зборів, встановлених фашистами; націоналізувати всі банки, великі підприємства і забезпечити людей роботою і платнею по їх здібностях і праці; найближчим часом забезпечити безплатне навчання в школах рідною мовою, охопити всіх дітей школою, приступити до організації першого університету; відродити зруйновані фашистами міста і села, промислові підприємства, транспорт, сільське господарство, культурні заклади. «Шосте завдання нашої партії , — наголосив доповідач, — полягає в тому, щоб забезпечити партійний провід і належну підготовку до скликання всенародних зборів, які призначені на 26 листопада, та обрання Народної Ради Закарпатської України. Необхідно забезпечити, щоб на народні збори були обрані дійсно кращі представники народу».

Окрім цих завдань партії на найближчий період, резолюція конференції звернула увагу ще на такі завдання: якнайшвидша відбудова підприємств лісової і деревообробної промисловості; всемірний розвиток кустарних промислів і кооперативних артілей; надання допомоги хлібом незабезпеченим селянам гірських районів і міському населенню; встановлення на підприємствах восьмигодинного робочого дня, поліпшення житлових умов робітників; організація нормального і безперебійного постачання населенню продовольства; відкриття медичних закладів і забезпечення безплатного лікування трудящих; організація українського народного театру і суттєве збільшення кількості культосвітніх установ, відкривши до них широкий доступ всьому населенню.

Дослідники закарпатської історії справедливо вказують, що ці рішення отримали велику підтримку трудящих і піднесли авторитет серед них єдиної в краї політичної партії. Навіть вважаючи дещо дискусійним питання про право  нечисленної на той час партії комуністів говорити від імені всіх закарпатців, вони визнають, що рішення Комуністичної партії Закарпатської України в питаннях возз‘єднання краю з Радянською Україною та організації нового життя збігалися з позицією більшості населення , підтвердженням чого стали подальші події.

Були поставлені і суто партійні завдання організаційного зміцнення, найважливішим серед яких конференція визнала добір, розстановку і виховання кадрів партійного активу, «здатних очолити боротьбу КПЗУ за здійснення вікових надій і прагнень трудящих Закарпатської України». Закликавши комуністів «напружити всі сили для активного і наполегливого проведення в життя лінії партії», конференція зобов‘язала партійні організації «якнайширше розгорнути партійну роботу на підприємствах, в установах, в селах, всіляко домагатися росту партійних рядів за рахунок передових робітників, партизанів, селян-бідняків, середняків та кращої частини народної інтелігенції».

Чітко окресливши конкретні і реальні шляхи соціального та національного розвитку краю, делегати конференції особливо наголосили, «що головним питанням подальшого життя народу Закарпатської України, питанням життя і смерті є питання про возз’єднання Закарпатської України в одну сім’ю з народом Радянської України, бо без такого возз’єднання, як вчить історія, неминучі злидні, поневолення і цілковита загибель закарпатського українського народу».

Ці ж ідеї, співзвучні з думками і прагненнями широких мас трудящих краю, червоною ниткою проходили у листах до Й.В. Сталіна, Центрального Комітету ВКП(б) та до керівника України М.С. Хрущова. Зокрема, в листі Сталіну висловлювалась вдячність закарпатського народу за визволення його від німецько-угорського рабства і говорилося про одну мрію, про одне бажання «навеки слиться с нашими братьями из Советской Украины»: «Только Вы, Иосиф Виссарионович, только украинский и русские народы могут понять наши чувства и наши стремления… Верните нас в лоно нашей матери-родины – Украинской державы. Народ наш вечно будет благодарен Вам за эту помощь». А в посланні М.С. Хрущову мовилося: «Вітаючи Вас, ми, делегати Першої конференції Комуністичної партії Закарпатської України, щасливі повідомити Вас про те, що бажання об’єднатися з великим українським народом володіє всіма закарпатськими українцями, від малого і до великого».

Конференція проголосила, що всі комуністичні організації об’єднуються в єдину організацію, яка одержала назву — Комуністична партія Закарпатської України (КПЗУ). Для керівництва роботою партії конференція обрала Центральний Комітет, до якого ввійшло 23 комуністи. Пізніше до ЦК кооптували представника Києва А. Андрійка (А.Т. Чеканюка). 27 листопада 1944 року відбулося перше засідання ЦК КПЗУ, на якому були присутні 14 членів ЦК. Першим секретарем обрали І.І. Туряницю, другим секретарем — Д.М. Тарахонича, секретарями — С. Л. Вайса та І.Д. Леднея.

На діяльності КПЗУ, на думку вчених, безсумнівно позначився її завидний авторитет в масах, здобутий за всю попередню історію, специфіка її роботи в минулому. Серед партій, що існували в Підкарпатській Україні, комуністи були найпопулярнішими. Зокрема, у парламентських виборах 1935 року вони дістали 79 400 голосів (25,6 %) і мали двох з дев’яти депутатів від краю та одного сенатора. Це допомагало партійним організаціям мобілізовувати людей на здійснення поставлених завдань.

Звернемося до оцінки діяльності Комуністичної партії Закарпатської України професором І.І. Миговичем, який свого часу був другим секретарем Закарпатського обкому Компартії України (КПРС) і очолював комуністів краю, коли КПУ відновила свою діяльність після незаконної заборони в 1991 році. «Насамперед слід підкреслити, що діяльність КПЗУ— це унікальний етап у нелегкій історії закарпатських комуністів, — наголошував він на науковій конференції, присвяченій 50-річчю Перемоги над фашизмом та 50-річчю возз‘єднання Закарпаття з Україною. — Знесилені підпіллям, репресіями окупантів, віддавши кращих своїх представників на чолі з мужнім Олексою Борканюком борні проти фашизму, комуністи не зрадили, витримали, вистояли і продовжили свою подвижницьку справу».

І далі він узагальнює: «Організаційно оформлена буквально за лічені дні, у тогочасних екстремальних умовах КПЗУ виявилась єдиною дійсно народною партією, реальною політичною силою, що взяла на себе владу і пов’язану з нею величезну відповідальність за долю краю. Комуністи Закарпаття успішно реалізовували сприятливі можливості для творчої праці, повноцінної участі в суспільно-політичному житті, що вперше відкрилися перед ними … після визволення Закарпаття Червоною Армією».

Водночас прискореними темпами створювались органи самоорганізації населення. Вони почали виникати ще під час угорської окупації в зонах дії партизанських загонів, а масового характеру набрали з приходом радянських військ. Маючи спочатку різні найменування — народні ради (Рахів, Іршава), міські управи (Ужгород, Мукачево), згодом уніфікувалися як народні комітети. Одним з перших 19 жовтня 1944 року на загальних зборах селян було обрано Рахівський сільський Народний комітет, а 22 жовтня представники сільських Народних комітетів округу сформували Рахівський окружний Народний комітет. 26 жовтня створюється Мукачівська тимчасова міська управа. 29 жовтня розпочали свою роботу Тячівський і Хустський окружні Народні комітети. 12 листопада на зборах представників всіх верств населення міста Мукачево було обрано Народний комітет у складі 43 чоловік, в той же день приступив до роботи Ужгородський міський Народний комітет, до складу якого увійшли 55 чоловік, серед яких — юристи, священик, слюсар, інженер, торговець, артист, художник, професор гімназії, вчитель, торговець та ін.

Протягом жовтня-листопада 1944 року народні комітети, які взяли на себе функції державного управління, були обрані в усіх містах і селах Закарпаття. Їх діяльність пронизували турбота про людей і піклування щодо налагодження їхнього життя. Тому народні комітети дістали широку підтримку народних мас.

«Створені і створювані народом міські та сільські Народні комітети, які є єдиними законними органами влади, — наголошувалося в резолюції Першої конференції КПЗУ про чергові завдання партійних організацій, — всю свою діяльність підпорядковують завданню остаточного розгрому німецько-мадярських імперіалістів і розв‘язанню основного завдання по об’єднанню з Радянською Україною».

А ці прагнення жити в одній державі з українськими братами по той бік Карпат були домінуючими у суспільній свідомості населення визволеного Закарпаття. Звернемося до архівного документа — листа Микити Хрущова Сталіну (про нього ми вже вели мову вище). Доповідаючи про зустріч наприкінці жовтня — на початку листопада 1944 року з І.І. Туряницею і командуванням фронту, М.С. Хрущов зазначає: «Тов. Турьяница (так у тексті — А.М.) мне рассказал, что в городах и особенно в сёлах настроение населения очень хорошое, везде большое стремление жить вместе с русским и украинским народами. Об этом мне также рассказывали тт. Петров, Мехлис и другие командиры 4-го Украинского фронта.

Тов. Турьяница в беседе со мной очень настаивал, чтобы мы разрешили поднимать народ Закарпатской Украины на присоединение к Советскому Союзу и Советской Украине. Он уверял меня, что для этого больших усилий не потребуется, так как население очень стремится к Советскому Союзу и во многих местах на собраниях такие предложения возникают стихийно. Нужно только оформить эти желания в виде резолюций и петиций».

Далі М.С. Хрущов інформував: «В городах Ужгород, Мукачево, Свалява и ряде других населенных пунктов в октябрьские дни с большим подъёмом прошли митинги, на которых выступало много рабочих,крестьян и интеллигенции с предложениями о присоединении к Советскому Союзу. Эти предложения везде встречались с большим восторгом. На митингах были единодушно приняты резолюции и письма на Ваше имя и другие документы с просьбой присоединить земли Закарпатской Украины к Советской Украине».

За свідченнями доповіді «Борьба народа Закарпатской Украины за воссоединение с Советской Украиной» начальника політуправління 4-го Українського фронту генерал-лейтенанта М.М. Проніна начальнику Головного політичного управління Червоної Армії О.С. Щербакову: «Первое публичное выступление о воссоединении произошло в мукачевском театре 3 ноября 1944 года после концерта, данного московскими артистами. Молодой учитель Мозер благодарил за выступление и выразил от имени всех присутствовавших вековое стремление закарпатоукраинского народа воссоединиться в единую семью с украинским народом по ту сторону Карпат… Вслед за этим резолюции о воссоединении стали приниматься на всех митингах и собраниях, посвещенных ХХVII-й годовщине Великой Октябрьской социалистической революции».

Після створення Комуністичної партії Закарпаття рух за возз‘єднання значно поглибився. Ініціатором скликання з‘їзду Народних комітетів Закарпатської України для обговорення питання про возз’єднання з Радянською Україною і обрання центральної народної влади 8 листопада 1944 року виступив Народний комітет Ужгорода (міська управа). Ужгородці звернулися з листом до органів народної влади міста Мукачева і Хустського округу з пропозицією створити організаційний комітет по скликанню з‘їзду.

В день роботи Першої конференції КПЗУ, 19 листопада 1944 року, в Мукачево представниками всіх окружних та міських Народних комітетів була створена організаційна комісія, яка прийняла рішення: «Віднині за тиждень, 26 листопада, провести Перший з‘їзд Народних комітетів Закарпатської України». Один делегат мав представляти тисячу жителів краю.

Знову прокотилася нова хвиля народних зборів і мітингів, які проходили в досить урочистій формі. На них трудящі обирали делегатів з’їзду з одностайною вимогою забезпечити возз‘єднання Закарпаття з Радянською Батьківщиною. Так, 23 листопада 1944 року трудящі села Пилипця Волівського округу прийняли таке рішення (цитуємо із збереженням орфографії) : «Сільська Народна Рада … посилає Івана Бобинця до міста Мукачева як делегата з села Пилипця відносно голосування про прилучення визволеної території Закарпатської України до Союзу Совітських Соціалістичних Республік».

В переддень з‘їзду на масовому мітингу в Ужгороді делегати одержали наказ: «Провести в рішення з’їзду нашу волю, виявлену на цьому мітингу, в резолюціях, на багаточисленних зборах підприємств і установ та Петиції Сталіну про возз’єднання Закарпатської України з нашою Батьківщиною — Радянською Україною».

Подія, котра стала поворотною в історії краю і раз і назавжди визначила його подальшу долю, відбулася сімдесят п‘ять літ тому — 26 листопада 1944 року. В мукачівському кінотеатрі, який згодом став іменуватися символічно-гордо — «Перемога» о 14-й годині розпочав свою роботу Перший з‘їзд Народних комітетів Закарпатської України під гаслом «Хай живе возз‘єднання Закарпатської України з Радянською Україною». З усіх округів і міст Ужгорода та Мукачева зібралися 663 делегати. «Пригадую, з якою неприхованою гордістю і радістю зустрічали мукачівські активісти делегатів з’їзду, що прибували в наше місто з різних куточків Закарпаття, — розповідав через 45 років делегат з’їзду, перший секретар Мукачівського окружкому КПЗУ Ю.Ф. Млавець. — Добиралися делегати хто як міг: пішки, на підводах, велосипедах, попутних військових автомобілях. Мукачівці приймали їх гостинно, з усією сердечністю, охоче давали їм притулок, ділилися харчами».

За повідомленням «Закарпатської правди» про роботу з‘їзду, народні обранці села Ясиня «п‘ять днів пішки і на підводах добирались… з свого села, розташованого в горах біля самого кордону, щоб у цей історичний день приєднати свій голос до голосу всього Закарпаття».

За свідченнями, що містяться у виданій НРЗУ в 1944 році брошурі про Перший з‘їзд Народних комітетів, «тут були представники від усіх прошарків населення: робітників — 178, селян — 258, інтелігенції: службовці, священики, лікарі, інженери — 172, торговці, ремісники й інші — 55». За спеціальністю вчителів було 64, православних священиків — 11, греко-католицьких — три. Ґрунтовний аналіз складу делегатів і гостей з‘їзду зробив його учасник, професор М.В. Троян у книзі «Того дня зійшло сонце возз‘єднання». Так, у роботі цього історичного форуму брали участь: п’ять делегатів Хустського з‘їзду 21 січня 1919 року, на якому вперше було схвалене рішення про приєднання до України; учасники: пролетарської революції в Угорщині і на Закарпатті в 1919 році, громадянської війни в Росії у 1918-1920 рр., Великої Вітчизняної війни, підпільної і партизанської боротьби на Закарпатті; активні борці за возз‘єднання краю з Радянською Україною. Більше третини делегатів (243) — комуністи.

Щодо національного складу учасників з‘їзду цифри називаються різні: українці — 622; 541, росіяни — 107; 5, угорці — 26; 12; 8, євреї — 4; 3; 2, словаки — 3; 2, німці, румуни — по два і один циган. Делегатів-жінок, за одними даними, було — 15, за іншими — 13.

На основі наведених даних М. В. Троян робить висновок: «… делегати з‘їзду були справжніми обранцями народу і гідно представляли усе трудове багатонаціональне населення Закарпаття».

У роботі з‘їзду взяли участь, за різними даними, від 116 до 126 гостей: сім командирів й учасників партизанських формувань, окремі представники різних прошарків населення, співробітники НКВС, офіцери політуправління 4-го Українського фронту на чолі з його начальником — генерал-лейтенантом М.М. Проніним. Серед представників Червоної Армії — начальник 7-го відділу фронтового політуправління С.І. Тюльпанов — згодом професор Ленінградського державного університету, начальник політвідділу 17-го гвардійського стрілецького корпусу М.С. Дьомін — Герой Радянського Союзу, начальник політвідділу 18-ї армії Л.І. Брежнєв (2 листопада 1944 року став генералом), який будучи керівником СРСР напише: «Присутствуя … на съезде я видел с каким огромным энтузиазмом было принято историческое решение о воссоединении Закарпатья с родным народом».

З‘їзд відкрив голова Народного комітету Мукачева професор (директор місцевої гімназії) М.І. Драгула. У своєму вступному слові він сказав:

«Сьогодні ми зібралися на великий історичний з‘їзд, щоб твердо вирішити свою долю і своє майбутнє… Цей день, цей момент має для нас більше історичне значення, ніж багатьом з нас в цю хвилину здається. В цей важливий і радісний день сльози радості будуть у кожного з нас на очах, бо ми сьогодні вирішуємо нашу долю, про що наші предки тисячоліттям могли лише мріяти».

Промовець коротко переповів про поневолення народу, коли «наші прадіди, діди і батьки витрачали свої сили на чужих» і «ми працювали на чужих, а вони з нашої праці багатіли», та наголосив: «Зараз, коли Червона Армія вигнала з нашої землі наших віковічних ворогів мадяр і німців і ми є вільні вирішувати свою долю, ми поступили б злочинно, якби не виконали тисячолітню мрію народу і не звернулися зараз з проханням до великого нашого вождя Йосифа Віссаріоновича Сталіна, щоб він прийняв нас у велику сім’ю і приєднав нас до Радянської України». Ці слова делегати зустріли стоячи вигуками — «Просимо! Просимо!» і супроводили бурхливими, довготривалими оплесками.

Виголосивши здравиці на честь Закарпатської України, доблесної Червоної Армії, Сталіна, побажавши «Першому історичному з‘їздові великих успіхів», М.І. Драгула оголосив його відкритим. «Не передати словами того радісного збудження, яке панувало серед посланців трудящих краю, тої по-справжньому урочистої атмосфери, яка витала в залі, — свідчить учасниця того представницького форуму Н. Жупан-Химинець. — Усеньке життя в моїй душі звучать слова голови Мукачівського Народного комітету Миколи Драгули, який відкривав історичний з‘їзд, бо вони й сьогодні актуальні, як ніколи: «За тисячу років ми навчилися не дозволяти сіяти між нами розлад, навчилися боротись і протистояти кожному, хто буде розбивати нашу єдність, бо лише так можна закласти фундамент нашого майбутнього. Якщо буде серед нас єдність, буде і згода, а де згода там і щастя…».

Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України обговорив і прийняв рішення з чотирьох питань: визволення Закарпатської України від німецько-мадярських окупантів (доповідач П.П. Сова); возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною (доповідач І.І. Туряниця); наділення селян, робітників і службовців землею та лісом (доповідач І.І. Туряниця); вибори Народної ради Закарпатської України.

У доповіді голови Народного комітету Ужгорода П.П. Сови з першого питання переконливо було розкрито антинародну асиміляторську політику різних іноземних режимів. «Відірваний від свого національного тіла, закарпатсько-український народ, по цей бік Карпат, в Дунайському басейні, опинився серед ворожих йому народів, сильніших і більш численних, чим він, у яких було одне тільки бажання: поживитися його малосильним тілом, — наголосив доповідач. — Йому довелося протягом цілого тисячоліття вести нерівний бій за своє національне, і можна сказати навіть просто — за фізичне існування… З цього безнадійного становища закарпатсько-український народ своїми силами не міг визволитись і звертав свій зір на Схід з надією, що звідти прийде допомога».

І така допомога прийшла. Визволення принесла доблесна Червона Армія, «війська 4-го Українського фронту блискавичним ударом зламали ворога, зайняли сильно укріплений Карпатський хребет, здолали його і в кінці жовтня, протягом кількох днів, визволили від фашистських загарбників всю Закарпатську Україну. Цей подвиг буде навіки записано не тільки в анали найвеличніших перемог і військових успіхів, але він стане наріжним каменем нової історії нашого закарпатського народу… Наші рідні Карпати густо политі дорогою руською кров’ю. Ця кров злилась з кров’ю наших партизан, наших народних мучеників і подвижників і навіки нас з’єднала з нашими руськими і українськими братами по той бік Карпат».

Закінчуючи свою доповідь, П.П. Сова сказав: «Разом з визволенням Червона Армія вернула нам право на самовизначення. Ми хочемо цим правом розумно скористуватися, бо ми стоїмо на історичному розпутті і всякий неправильний крок може оказатися для нашого народу роковим. Ми зійшлися, щоб винести рішення про долю нашої Батьківщини і нашого народу. Ми повинні вдохновитись і проникнутись заповітами наших батьків і прабатьків, які вказували нам путь на Схід до наших єдинокровних братів, де на крутому березі величного Дніпра красується розкішний Київ — мати руських городів… Ми повинні повернутися після тисячорічної розлуки в лоно нашої матері України. Ми повинні вернутися до свого батьківського дому».

Символічним було рішення з першого питання. Після доповіді П.П. Сови з’їзд прийняв привітання Сталіну, яке зачитав делегат з Мукачева священик І.М. Кополович. Напевно, тому воно адресувалося в московський Кремль не керівникові держави, а Верховному Головнокомандуючому, Маршалу Радянського Союзу. «Ми щасливі, як обранці народу — делегати Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України, вітати Вас в цей історичний для закарпатського українського народу день і передати велике прохання нашого народу, — мовилося в цьому вітанні. — …Просимо Вас допомогти нашому народові повернутися в лоно нашої матері — Радянської України. Ми клянемося всенародно, що прикладемо всі свої сили, щоб допомогти Червоній Армії скоріше знищити ненависних нам і всьому людству німецько-мадярських загарбників, і бути вірними синами українського народу».

З доповіддю «Про возз‘єднання Закарпатської України з Радянською Україною» виступив керівник КПЗУ, член Народного комітету міста Мукачево І.І. Туряниця. Його промова була нетривалою , але об’ємною за фактами, які підтверджували, що «століттями перебуваючи у відриві від своєї матері-вітчизни України, з убогих верховинських хат весь цей час чути було стогін вмираючих дітей і голодних дорослих».

Наприкінці доповіді І.І. Туряниця запропонував возз‘єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю — Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини; просити Верховну Раду УРСР і Верховну Раду СРСР включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Присутні схвалили його слова бурхливими оваціями, вигуками: «Так буде!», «Хай живе Червона Армія!», «До рідної матері!».

Документи, матеріали і дослідження, що є в нашому розпорядженні (на жаль, стенограми чи протоколу з‘їзду й досі в архівах не виявлено), не містять доповіді з третього питання. Напевно, її і не було.

В обговоренні доповідей, за нашими підрахунками, виступило 14 делегатів.

Переповімо слова, що звучали з вуст делегатів від щирого серця.

Вчитель з Берегова Ф.Ф. Повхан: «Одностайна воля нашого народу возз’єднатися з Радянською Україною сьогодні буде здійснена нашим історичним з‘їздом. Віднині починається світанок для нашого народу після довгої, темної ночі неволі».

Робітник-комуніст з Хуста О.І. Тимко: « Ми сьогодні своїми руками творимо щастя своє і наступних поколінь. Сьогодні ми говоримо: віднині наша Закарпатська Україна возз‘єднується з своєю Батьківщиною — Радянською Україною, і тому сьогоднішній день увійде у віки. Воля! Що може бути радісніше і цінніше за неї! Цю волю нам дала Червона Армія Радянського Союзу».

Вчитель В.І. Бабич з Великого Бичкова: «Ми зіллємося з нашою матір’ю — Україною і ніщо нас більше не розлучить, бо не можна відірвати дитини від матері, а мати ніколи не покине своєї дитини, яку любить і яку врятувала, не шкодуючи свого життя».

Голова Іршавського Народного комітету комуніст В.І. Фущич: «Сьогодні настав щасливий день прийняття нашим з‘їздом історичного рішення про возз’єднання з Радянською Україною. Давайте ж славити цей день, славити героїчну Червону Армію, яка нас визволила».

Згадуваний уже М.В. Троян свідчить: «Усі виступаючі на з‘їзді вимагали якнайскорішого возз‘єднання з Радянською Україною. На їх очах, їх руками писалася найзнаменніша, найважливіша сторінка історії багатостраждального краю. Про що віками мріяли їх діди і батьки, за що самовіддано боролися, — збулося.

Незабутнім на все життя залишився момент, коли Д.М. Тарахонич, комуніст з Волового, зачитав учасникам з’їзду проект Маніфесту».

Цей надзвичайної ваги історичний документ розпочинався словами: «Настав радісний історичний день для Закарпатської України. За допомогою героїчної Червоної Армії скинуто німецько-мадярське іго. Покладено кінець багатовіковому пануванню мадяр і всіх чужоземців на споконвічних українських землях Закарпатської України».

В документі цілком справедливо проголошувалося: «Вся історія Закарпатської України говорить, що наш народ позбавлений національної незалежності, перебуваючи віками в рабстві, загине, коли залишиться в межах чужої держави. Або возз’єднання з Радянською Україною і національне відродження, або гніт, безправ’я і поступове вимирання народу Закарпатської України».

Маніфест закінчувався історичною постановою: «Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиціях і постановах робітників, селян, інтелігенції і духівництва всіх міст і сіл Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, перший з’їзд Народних комітетів всієї Закарпатської України постановляє:

1. Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини.

2. Просити Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки і Верховну Раду Союзу Радянських Соціалістичних Республік включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

3. Обрати Народну Раду Закарпатської України як єдину центральну владу, діючу по волі народу на території Закарпатської України.

4. Уповноважити і зобов’язати Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення з’їзду про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною».

У статті «Воля народу» від 28 листопада 1944 року «Закарпатська правда» інформувала: «Зал одностайно схвалює Маніфест бурхливими оплесками. Делегати довго стоять і аплодують. Вигуки «Слава!», «Ура!» виражають загальне захоплення присутніх. Делегати, піднявши високо над головою мандати, голосують за своє перше історичне рішення. Голосують всі, як один. Маніфест прийнято одноголосно. Урочиста процедура підписання Маніфесту. Делегації добивались права першими підписатися під історичним документом. Кому віддати перевагу: делегації великих міст Ужгорода, Мукачева чи інших міст? Але серця делегатів схиляються на користь гірського Рахівського району. Вони першими обняли героїв Карпат, першими зазнали радість визволення, як з гордістю говорилось на з’їзді».

Маніфест був урочисто підписаний усіма делегатами та учасниками з‘їзду.

Ще раз звернемося до спогадів учасниці з‘їзду Н. Жупан-Химинець. Розповідаючи про те, що «закарпатці плекали свою надію на возз’єднання з братами по той бік Карпат з сивої давнини», що «об’єднання українських земель проголошувалося, але чисто теоретично», вона наголошувала: «І тільки після визволення України 28 жовтня 1944 року питання про возз’єднання стало безпосередньо практичною справою, бо з’явилася реальна можливість остаточно здійснити цю злуку. У період підготовки до виборів Народних комітетів повсюдно, в містах і селах, лунали заклики до возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Відтак, на зборах і мітингах у населених пунктах краю приймалися конкретні рішення з питання про возз’єднання і рішення ті передавали як наказ делегатам, уповноваженим на Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. Ось звідки в залі з’їзду була така рішучість про неодмінне возз’єднання з Україною! Тому й Маніфест про возз‘єднання Закарпатської України з своєю матір‘ю — Україною делегати прийняли й підписали одноголосно».

Після короткої перерви делегати заслухали доповідь мандатної комісії. Далі було прийнято постанову «Про наділ селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом».

З метою ліквідації земельного голоду і надання допомоги сільському і міському населенню землею та лісом, з‘їзд постановив:

«1. Конфіскувати всі землі і помісця, що належали мадярським і німецьким поміщикам і ворогам народу, які втікли разом з німецько-мадярськими загарбниками.

2. Народній Раді Закарпатської України виробити практичні заходи і передати безплатно через місцеві Народні комітети конфісковані землі в особисту власність безземельних і малоземельних селян. Наділити також земельними ділянками під власні городи робітників і службовців міст, встановивши розміри цих ділянок.

3. Народній Раді Закарпатської України виділити безплатно в розпорядження міських і сільських Народних комітетів лісні ділянки для задоволення дровами повсякденних потреб населення і надання йому допомоги будівельними матеріалами».

З‘їзд обрав вищий орган державної влади Закарпатської України — Народну Раду. Учасники з’їзду наводять таку деталь. Коли за дорученням президії було зачитано список у складі 16 кандидатів, делегат з села Ізи Хустського округу Ф.А. Сабов запропонував включити до цього списку ще викладача Хустської гімназії П.В. Лінтура, який під час фашистської окупації був репресований і звільнений з роботи. З’їзд підтримав цю пропозицію. Народну Раду Закарпатської України було сформовано у складі 17 осіб.

Вона одночасно виконувала функції і законодавчої, і виконавчої влади. Народна Рада 27 листопада 1944 року сформувала уряд Закарпатської України у складі президії та 11 уповноважених, які очолили такі відділи: внутрішніх справ і безпеки, комунального господарства, фінансових справ, землеробства, лісового господарства, промислу і торгівлі, судочинства, освіти, комунікацій, охорони здоров’я і соціальної опіки.

Головою обрано першого секретаря ЦК КПЗУ І.І. Туряницю, першим заступником — юриста П.П. Сову, заступником — професора П.В. Лінтура.

Спочатку «дочасним місцем осідку» НРЗУ її декретом чис.1 від 27 листопада 1944 року було проголошено місто Мукачево. А з 5 грудня вона розмістилася в Ужгороді. 27 листопада НРЗУ видала декрет про заснування «Вісника Народної Ради Закарпатської України», на сторінках якого обнародувалися всі рішення Народної Ради.

До складу НРЗУ ввійшли представники різних політичних орієнтацій і професій. Серед членів цього вищого органу влади було п‘ятеро комуністів, четверо їхніх симпатиків і восьмеро безпартійних; п‘ять юристів, два професори, три службовці, інженер, селянин, лікар, священик, ще в одного не вказаний рід занять.

Перший з’їзд Народних комітетів ухвалив також постанову про продовження повноважень делегатів з’їзду на весь період між першим і другим з’їздами та день 26 листопада вважати національним святом закарпатоукраїнського народу.

З’їзд надіслав вітальну телеграму Голові Президії Верховної Ради Української РСР М.С. Гречусі та Голові Ради Народних Комісарів УРСР М.С. Хрущову. У телеграмі зазначалося: «Від імені народу, який послав нас на перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, ми урочисто заявляємо: настав довгожданий історичний час покінчити з віковою несправедливістю і навічно возз’єднатися зі своєю рідною Радянською Україною … Ми хочемо жити, працювати і боротися в ім’я процвітання нашої жаданої і палко коханої Батьківщини — Радянської України. Прийміть нас, вірних українських синів і дочок, в свою сім’ю!».

Центральний Комітет КПЗУ 27 листопада 1944 року обговорив підсумки роботи Першого з‘їзду Народних комітетів і розробив заходи щодо проведення в життя Маніфесту та інших постанов, прийнятих на ньому, доведення цих важливих історичних документів до найширших мас населення. Повсюдно відбувалися багатолюдні мітинги, збори і маніфестації, які перетворювалися у велике свято і на яких трудящі щиро підтримували дорогі їхньому серцю рішення з‘їзду і своїми підписами під Маніфестом юридично скріплювали свою волю до возз‘єднання. На 1 січня 1945 року під Маніфестом підписалося понад 250 тисяч чоловік — майже все доросле населення краю. Збір підписів під Маніфестом —характерна особливість возз‘єднавчого процесу, своєрідний, оригінальний за задумом всенародний плебісцит. Такого історія ще не відала!

Це промовиста відповідь тим, хто пропонував провести референдум або шукає які-небудь аргументи і лазівки, які могли б підтвердити тезу про «неправомочність» возз‘єднання Закарпатської України з Українською РСР.

Водночас треба зауважити, що, незважаючи на політичну кон‘юнктуру, коли при висвітленні радянської минувшини переважають чорні фарби, більшість дослідників не можуть йти проти істини і визнають: рух закарпатців за возз’єднання був справді масовим і набув всенародного характеру.

Показовим є те, що перший з‘їзд закарпатських українців Америки і Канади (1972р.), де були присутні колишні члени уряду і сойму Карпатської України, яких важко запідозрити в симпатіях до СРСР, прийняв таку резолюцію: «У процесі історичного розвитку українського народу, в якому національна територія України була розділена й довгими віками окупована сусідніми державами, приєднання Карпатської України до України вважаємо доконаним фактом... Тому всякі претензії на територію Карпатської України чехословацькими та мадярськими колами відхиляємо як правово та історично безпідставні».

Зробимо певні висновки.

Закономірно постає питання про правовий статус цієї території після Першого з‘їзду Народних комітетів Закарпатської України.

У нас не викликає сумнівів справедливість твердження вчених, що Народну Раду та її органи — комітети на місцях у період з 1944 до 1946 років можна вважати справжньою першою народною владою. Ці тимчасові революційні органи (Декрет НРЗУ від 9 лютого 1945 року встановлював термін повноважень членів усіх Народних комітетів до проведення возз‘єднання Закарпатської України з Радянською Україною) фактично здійснювали державно-політичну владу на Закарпатті. Вони зробили багато корисного для населення краю і тому визнавалися ним.

Ми солідарні з висновками дослідників, які вважають, що з‘їзд проголосив утворення на території Закарпаття нового адміністративно-політичного утворення, державно-територіального формування під назвою Закарпатська Україна, що Маніфест з‘їзду можна оцінювати як документ конституційного характеру. Хоча конкретного, чіткого рішення про такий статус (з формальної точки зору) на з’їзді не було прийнято. Ця своєрідна держава мала свій найвищий законодавчий і виконавчий орган — Народну Раду Закарпатської України; свою столицю — місто Ужгород; свою правлячу партію — Комуністичну партію Закарпатської України. Мала й інші елементи державності: громадянство, гімн, прапор, законодавство, судово-прокурорську систему, власність тощо. Зокрема, згідно з Декретом від 12 січня 1945 року «Народна Рада Закарпатської України приймає Гімн Радянського Союзу як Гімн Закарпатської України», а «держаним прапором Закарпатської України… є прапор, який складається з червоного полотнища з зображенням на верхнім його куті, при деревці, золотого серпа і молота та над ним червоної зі золотистою крайкою, п’ятикінцевої зірки, з проведенням золотистою барвою написом: «Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною».

Якщо вести мову про ключові аспекти цієї найвизначнішої події в історії краю, то, на наш погляд, вони об‘єктивно відображені в доповіді партійного і державного керівника Закарпатської України І.І. Туряниці на ІІ пленумі ЦК КПЗУ, який відбувся 25 березня 1945 року. В доповіді «Про підсумки проведеної роботи та чергові завдання партійних організацій Закарпатської України» він виділив три етапи: «Перший етап — це етап організаційної й пропагандистської роботи, скерований на висловлення народом свого прагнення, своєї волі жити в одній сім‘ї з народом Радянської України і Радянського Союзу. Цей етап характеризувався тим, що діяльність наших комуністів зводилася до того, щоб згуртуватися, зорганізуватися у єдиний центр для роботи серед народу, для допомоги народові здійснити свої прагнення...».

До другого етапу І.І. Туряниця відніс підготовку та скликання з‘їзду Народних комітетів Закарпатської України: «Цей історичний з’їзд у своєму Маніфесті висловив волю народу до возз’єднання з Радянською Україною, обрав вищий орган влади — Народну Раду… Наша партія стала провідною державною партією… Влада перейшла до рук народу».

Відтоді, на переконання доповідача, «починається третій етап — етап боротьби за здійснення Маніфесту та рішень І-го з’їзду Народних комітетів».

Виділивши ці три етапи в історії Закарпатської України і Комуністичної партії Закарпатської України, які були нерозривно взаємопов’язані між собою, керівник краю наголосив: «Комуністична партія взяла на себе відповідальність за керівництво державою, відповідальність за долю народу. Народ довірив нам своє державне, політичне, господарче і культурне життя. Це ставить тепер незрівнянно більші вимоги до кожного комуніста. Ми тепер не тільки агітатори і пропагандисти, але й організатори, державні керівники. Тому кожен комуніст повинен ставитися з суворою вимогливістю до себе, до своєї праці».

Враховуючи рішення Першого з‘їзду Народних комітетів і волевиявлення широких верств закарпатського населення, уряди СРСР і Чехословаччини розпочали переговори. 29 червня 1945 року в Москві заступник Голови Ради Народних Комісарів, Нарком закордонних справ СРСР В.М. Молотов і Голова Ради Міністрів Чехословацькоі Республіки Зд. Фірлінгер і статс-секретар Міністерства закордонних справ В. Клементіс у присутності Голови Ради Народних Комісарів СРСР Й.В. Сталіна підписали Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою про возз‘єднання Закарпаття з Радянською Україною.

22 листопада 1945 року договір був ратифікований Національними Зборами ЧСР, а 27 листопада — Президією Верховної Ради СРСР.

22 січня 1946 року в складі УРСР з’явилася нова область —Закарпатська з обласним центром Ужгородом.

Так закінчилася боротьба закарпатців за злуку зі своїми братами на Сході, так було завершено возз’єднання українських земель в єдиній Українській радянській державі.

В єдиній радянській сім’ї за роки соціалістичного творення колись відсталий край зазнав докорінних соціально-економічних змін. Назвемо лише одну цифру: промислове виробництво тут у 1988 році порівняно з 1946 роком зросло більш ніж у 80 разів! На жаль, нині разом з усією незалежною Україною Закарпаття переживає далеко не кращі часи.

Але це вже тема іншої розмови.

Завершуючи документальну розповідь про історичні події жовтня-листопада 44-го за горами Карпатами, зішлемося на очільників Української держави. Президент України Л.Д. Кучма, виступаючи на урочистих зборах, присвячених 50-річчю возз‘єднання Закарпаття з Україною, дав таку оцінку тим доленосним подіям, від яких нас уже відділяє 75 літ. «Логічним завершенням довгої й тривалої боротьби за право жити в єдиній сім’ї, єдиним народом стало рішення Першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України від 26 листопада 1944 року про возз’єднання краю з Україною, — констатував він.— І сьогодні, у такий урочистий момент я висловлюю слова вдячності усієї України народним представникам, які прийняли це мудре рішення. Ми низько вклоняємося 614 делегатам та 49 живим учасникам того доленосного для Закарпаття і України з’їзду. Ви не помилилися, ви діяли вірно — за покликом розуму, серця і душі на єднання. Ви утвердили історичну справедливість, про яку мріяло багато поколінь нашого народу. І будь-які спроби сьогодні посіяти зерна сумніву щодо правильності цього історичного вибору рівнозначні намаганням шукати плями на сонці.

Невдоволені політичні амбіції групки людей не можуть заступити волі народу».

Закінчення.

Початок читайте ТУТ

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях