ДО 75-ЛІТТЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ З УКРАЇНОЮ. ЖОВТЕНЬ - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ

ДО 75-ЛІТТЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ ЗАКАРПАТТЯ З УКРАЇНОЮ. ЖОВТЕНЬ - ЛИСТОПАД 44-ГО: ВІД ВИЗВОЛЕННЯ — ДО ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ


У народному серці Закарпатської України ніколи не

згасала віра. Тисячу років не згасала віра у

возз’єднання цього маленького народного потоку

з великим українським морем, з великим океаном Русі.

Микола Бажан

Осіння пора: вересень-листопад 1939-го і жовтень-листопад 1944-го з повним правом можна возвеличувати як весну відродження двох поневолюваних віками гілок українського народу — українців Східної Галичини і Західної Волині та Карпатської України.

Вирішальним фактором тих вікопомних подій 80- і 75-літньої давнини стала Робітничо-Селянська Червона Армія. У вересні 39-го, коли спалахнуло полум‘я Другої світової війни, вона здійснила визвольний похід, щоб взяти під захист трудяще населення Західної України. Протягом вересня-жовтня 44-го на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни Червона Армія штурмом здолала Бескиди, Бещади та Горгани й поклала кінець багатовіковому періодові іноземного поневолення Закарпаття.

Тим самим пригнобленим народам Західної України і Карпатської України були надані реальні можливості здійснити споконвічні мрії про возз‘єднання зі своїми єдинокровними братами на Сході.

Щодо перебігу возз‘єднавчих подій, започаткованих 80 років тому, ми вже здійснили документально-публіцистичну розповідь.

Сьогодні мовою документів та історичних фактів повідаємо про жовтнево-листопадові дні 1944 року, коли Червона Армія, визволивши від угорсько-фашистських полчищ український народ, котрий мешкав за Карпатами, вперше за багатовікову історію краю відкрила шлях до втілення у життя заповітної волі й щирого прагнення його трударів: жити в єдиній українській родині, пригорнутися до рідної неньки — Радянської України. Це був переломний момент, котрий практично за одну мить від визволення привів до возз‘єднання, дав змогу здійснити історичний крок: з Карпатської України до Радянського Закарпаття.

Зішлемося на оцінку тих доленосних подій, яка прозвучала 27 жовтня 1945 року на урочистому засіданні Народної Ради, Центрального Комітету КПЗУ, народних і партійних комітетів міста Ужгорода і округи разом з громадськістю і військовими організаціями з нагоди першої річниці визволення Закарпатської України від німецько-угорських загарбників. «Рік тому , — наголошувалося у звернені учасників зібрання до керівника Уряду Радянської України і секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова, — непереможна Червона Армія під керівництвом Генералісимуса Радянського Союзу товариша Сталіна визволила наш багатостраждальний народ з-під іноземного гноблення. З того великого дня ми перестали бути рабами іноземних поневолювачів, ми стали повновласними господарями землі своєї і своєї долі: зійшло велике сонце правди і свободи над землею Закарпаття. А через деякий час здійснилась ще одна віковічна мрія — ми назавжди возз’єднались з своїми братами українцями і росіянами у єдину братерську сім’ю радянських народів… Серця наші наповнилися небувалою радістю. На нашій землі настав великий і жаданий день».

Визволення Карпатської України було здійснено в результаті Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції, що тривала майже два місяці (з 8 вересня до 28 жовтня 1944 року) та її складової — Карпатсько -Ужгородської фронтової наступальної операції військ 4-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника І.Ю. Петрова. Бойові дії по визволенню нинішньої Закарпатської області розпочала 9 вересня 1-ша гвардійська армія під командуванням генерал-полковника А.А. Гречка, 11 вересня пішов у наступ 17-й гвардійський корпус (генерал-майор А.Й. Гастилович), а 18 вересня —18-та армія (командувач — генерал-лейтенант Є.П. Журавльов).

На боці ворога була суттєва перевага — важкодоступна гірськолісиста місцевість, укріплена потужними інженерними спорудами (так званою «Лінією Арпада»), яку звели протягом 1940-1943 років протяжністю до 400 кілометрів з 30 вузлами оборони й ешелонованою вглиб на 100-120 кілометрів. За свідченням командувача 18-ої армії генерала Є.П. Журавльова (тут і надалі цитуємо мовою оригіналу): «Карпатско-Ужгородская наступательная операция была сопряжена с преодолением больших трудностей… Реки с обрывистыми берегами, долины, ущелья, крутые подъемы и спуски перевалов. Пробиваться по горным дорогам приходилось с непрерывными боями… Горная местность создавала противнику благоприятные условия для обороны … противотанковые заграждения, завалы, замаскированные орудия, минометы, доты, минные поля, засады … Линию обороны вдоль головного хребта, где имелось особенно много фортификационных сооружений и огневых точек, гитлеровцы назвали оборонительной «линией Арпада».

У своїх спогадах «Через Карпаты» генерал аналізує й труднощі, які були в підрозділах армії: «Усложнялось выполнение боевой задачи ещё и тем, что в отдельных батальонах и ротах не хватало людей. В соединения и части поступило пополнение из районов, только что освобождённых от гитлеровцев. Уроженцы западных областей Украины, познав гитлеровский «новый порядок», ненавидели фашизм и сражались самоотверженно… Мы пополняли людьми полки и роты и одновременно обучали бойцов практическим действиям в горах».

Звернемось до спогадів ще одного активного учасника боїв у Карпатах — начальника політвідділу цієї ж 18-ої армії полковника Л.І. Брежнєва. «С жестокими боями, освобождая села и города, прошли мы по землям … областей Украины и подступили к Карпатам, — згадував у 1978 році в книзі «Малая земля» тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС і Голова Президії Верховної Ради СРСР. — Тут, используя естественные преграды, фашисты построили мощную линию обороны "Арпада". Но не было уже преград, которых не могла бы преодолеть Советская Армия. Используя опыт боев в горах Кавказа, мы форсировали карпатские перевалы, взломали, казалось бы, неприступную линию вражеской обороны».

26 вересня Червона Армія вступила на територію краю і завершила його визволення 28 жовтня 1944 року. Москва тричі салютувала визволителям Закарпаття: 18 жовтня 20 артилерійських залпів пролунали на честь оволодіння Східними Карпатами, 26 жовтня — здобуття Мукачева, а 27 жовтня — взяття Ужгорода. Командир 1-го чехословацького корпусу Л.Свобода направив командуючому 4-им Українським фронтом І.Ю. Петрову привітання у зв‘язку із звільненням: «столичного города Подкарпатской Украины — Ужгорода и всей Подкарпатской Украины от германских и венгерских оккупантов».

За доблесть і військову майстерність 59 частин і з‘єднань 4-го Українського фронту отримали почесні найменування «Карпатські», «Мукачівські», «Ужгородські», 63 військових формування були удостоєні бойових орденів. Нагороди Батьківщини одержали тисячі червоноармійців, а 30 офіцерів і солдатів за мужність і відвагу, виявлені під час Східно-Карпатської операції, стали Героями Радянського Союзу.

В ході бойових дій Карпатсько -Ужгородської операції поклали голови 10 060 визволителів, 1806 пропали безвісти, 41 387 отримали поранення. Для увічнення пам‘яті полеглих 22 липня 1945 року в Ужгороді на історичному кладовищі «Кальварія» відкрили Пагорб Слави, де в 217 братських і одиночних могилах переховали останки 924 воїнів-визволителів. До 25-річчя Перемоги 8 травня 1970 року на околиці Ужгорода, на кордоні між Словаччиною і Україною відкрили Монумент Слави «Україна — визволителям».

Монумент "Україна - визволителям", м. Ужгород

Вершину найбільшого пагорба вінчає велична бронзова 11-метрова фігура радянського воїна-визволителя зі зброєю та прапором у руках. Величезна кам'яна плита повідомляє: «Тут були завершені бої радянських військ за визволення Української РСР від німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни».

Правда, щодо дати остаточного визволення території України, у тому числі й Закарпаття, то досі тривають дискусії. За даними (на наш погляд, не безпідставними) окремих закарпатських дослідників, бойові дії у межах краю тривали ще протягом місяця. При цьому посилаються, зокрема, на «Совинформбюро», яке 23 листопада 1944 року повідомляло: «Город и железнодорожный узел Чоп, переходивший из рук в руки, вновь занят нашими войсками». Деякі населенні пункти було визволено ще пізніше — 25-28 листопада.

Посильний внесок у боротьбу за визволення зробили також розвідувальні групи та партизани. Керівником однієї з перших груп, десантованої ще в січні 1942 року для координації діяльності підпільних комуністичних організацій і виконання розвідувальних завдань був Олекса Борканюк — секретар Закарпатського крайового комітету Компартії Чехословаччини (водночас член ВКП(б) з 1929 року), депутат Національних зборів (парламенту) Чехословаччини від Підкарпатської Русі. Страчений 3 жовтня 1942 року в Будапешті. У вересні 1945 року його прах перевезено до Рахова.

З травня по жовтень 1944 року на територію Закарпаття були десантовані 262 досвідчених партизани. Ці організаційні групи, які складалися із 15-20 осіб, мали, як правило, в своєму розпорядженні декількох українців. Зокрема, протягом вересня-жовтня 1944 року організаційна група під командуванням Героя Радянського Союзу О. В. Тканка об‘єднала навколо себе сотні місцевих жителів і перетворилася на велике з‘єднання в складі 10 загонів та окремого батальйону загальною чисельністю 883 особи.

Влітку і на початку осені 1944 року на території краю, крім з’єднання О. В. Тканка, активно діяли партизани під командуванням В.П. Русина, І.П. Прищепи, Д. Уста, Ф. Патакі. За даними звітів партизанських командирів і штабів, народні месники на Закарпатті налічували понад 1 700 чоловік, їм допомагало понад тисячу підпільників і членів партизанського резерву — представників 21 національності. Партизани провели 130 бойових операцій, здійснювали диверсії, вели агітаційну роботу, співпрацювали з комуністами у створенні нелегальних народних комітетів. «Активність партизанів, — згадував В.П. Русин у спогадах «На крутих перевалах», — диверсії на залізниці й автомобільних шляхах, підтримка загону з боку місцевого населення — усе це дедалі більше непокоїло фашистське командування».

Трудящі Закарпаття усвідомлювали, що з приходом червонозоряних бійців відкрито шлях до здійснення їхньої заповітної мрії про соціальне і національне визволення та возз’єднання зі своїми східними братами. Тому цілком закономірними були ті невдавані щирість, всенародний ентузіазм і самовіддана допомога, котрі виявили та подали закарпатці своїм визволителям, зустрічаючи їх щиро і радо: хлібом-сіллю, палкими, міцними обіймами, квітами, з червоними прапорами і багряними бантами на грудях, церковними дзвонами, стихійними мітингами. «Вони раділи визволенню краю, як діти радіють матері після довгої розлуки»,— наголошував 21 червня 1995 року А.М. Шекета — учасник першого з‘їзду Народних комітетів Закарпатської України у виступі на засіданні Верховної Ради України, присвяченому 50-річчю возз‘єднання Закарпаття з Україною.

На підтвердження цієї тези залучимо свідчення й інших учасників тієї незабутньої днини в історії краю.

Іван Сідей — ветеран української журналістики: «Як безпосередній свідок тих і подальших подій свідчу: закарпатці зустрічали радянських воїнів-визволителів як рідних і найдорожчих братів. Сам факт визволення краяни пов‘язували з остаточним вирішенням своєї долі».

З листа М.С. Хрущова до ЦК ВКП(б) Й.В. Сталіну в листопаді 1944 року: «В последних числах октября и первых числах ноября, будучи в западных областях УССР, я решил заехать к тт. Петрову и Мехлису (командуючий і член Військової Ради 4-го Українського фронту — А.М.) с тем, чтобы по дороге, не называя себя, поговорить с крестьянами и интеллигенцией в Закарпатской Украине и их отношении к Советскому Союзу... После бесед с … местными жителями я убедился, что рабочие, крестьяне и интеллигенция Закарпатской Украины очень хорошо встречали Красную Армию и единодушно желают присоединиться к Советскому Союзу».

Свідчить ще один майбутній лідер СРСР — Л.І. Брежнєв. У вже згадуваних спогадах «Малая земля» він наголошує: «Атмосфера свободы побудила к политической активности всё население Закарпатской Украины. Оно встречало нас как братьев-освободителей».

Пропонуємо читачам рядки з повідомлень Радянського Інформбюро, донесень, доповідних записок та інших документів командирів і політпрацівників діючої армії.

З оперативного зведення «Советского Информбюро» за 18 жовтня 1944 року: «Население Чехословакии (мається на увазі Закарпаття — А.М.) с большой радостью и исключительно приветливо встречает наши войска. Жители заявляют, что уже давно ждали прихода Красной Армии. Проходящим нашим бойцам крестьяне выносят вёдра с молоком, фрукты и вино. Жители сел и городов заявляют… народ никогда не забудет, что бойцы Красной Армии освободили его от немецко-фашистского рабства. «Красная Армия, — говорят они, — вернула нам свободу, радость и счастье».

А 29 жовтня «Советское Информбюро» повідомляло: «Население освобождённых Красной Армией городов и населённых пунктов Чехословакии оказывает нашим бойцам и офицерам восторженные встречи. Жители Мукачево у входа в город построили арку и украсили её флагами Чехословацкой республики и Советского Союза. Горожане радостно приветствовали советских бойцов, обнимали их как самых дорогих и долгожданных людей».

З донесення політвідділу стрілецької дивізії 18-ї армії: «... Встреча с населением Закарпатской Украины бойцов и командиров Красной Армии и отношение к ним исключительно благожелательные и тёплые. В момент входа наших подразделений в населённые пункты улицы сразу оживают, население собирается большими группами, обступает бойцов и командиров, радостно выражает свое удовлетворение приходом своих... На улицы выходят мужчины, женщины и дети, одетые в самотканную одежду … Все пытаются услышать живое слово бойцов и командиров… Население заявляет, что с терпением ждали прихода армии…».

Із доповідної записки начальника 7-го відділу політуправління 4-го Українського фронту про політичні настрої населення Закарпатської України з 1 по 20 листопада 1944 року: «… Население в основной своей массе относится к Красной Армии и Советскому Союзу не только как к своим освободителям, но и как единокровным братьям и выражает свою готовность и горячее стремление влиться в единую семью народов Советского Союза. Основная масса населения относится ко всем мероприятиям, проводимым политорганами Красной Армии, с величайшей любовью и уважением. Население охотно посещает собрания, доклады, кино, концерты, читает газеты, активно и дружно выходит на работу помогать Красной Армии».

Водночас у доповідній об‘єктивно зазначалося: «Однако, наряду с положительным отношением населения к Красной Армии, имели место и отрицательные факты даже явно враждебного отношения. Враждебно относится к Красной Армии мадьярское население, сыны и братья, отцы семейств которого во многих случаях воюют на стороне нашего врага или изъяты как находившиеся ранее на службе немецко-венгерских захватчиков. Среди городского населения имеется много ещё противников Советского Союза — бывшие члены различных реакционных партий или сочувствующие и помогающие им. Эти отдельные элементы распускают всякие реакционные слухи, подрывая авторитет Красной Армии, и иногда пытаются открыто противодействовать народному движению по пути наитеснейшего объединения с Советским Союзом».

Закарпатці також усіма доступними засобами сприяли переможному поступу Червоної Армії: проводили воїнів глухими гірськими стежками у тил ворога, брали участь у ремонті мостів, залізничних і шосейних шляхів, по-братньому піклувались про поранених бійців.

Знову звернемось до політдонесень. Начальник політвідділу 351-ї стрілецької дивізії 10 жовтня 1944 року доповідав: «В местах расположения наших подразделений все население готово оказывать любую помощь Красной Армии. Бойцов угощают молоком, хлебом, фруктами. Во время боя в с. Конора со стороны местного населения было проявлено мужество в оказании помощи раненым бойцам. Так, жители Галянич Василий, Кризина Михаил под огнём противника бросились навстречу раненым бойцам, целовали их и оказывали помощь. На благодарность раненых они ответили: «Это ведь наш долг. Мы помогаем нашим братьям-славянам».

В донесенні начальника політвідділу 151-ї стрілецької дивізії від 24 жовтня читаємо: «В с. Загорб наши бойцы встретили группу мужчин, которые заявили, что являются членами Коммунистической партии Чехословакии… Они помогли нам похоронить трупы бойцов и офицеров, погибших в бою. Они организовали местных жителей и построили два моста, исправили дороги. Старший по селу Мужек организовал сбор сена для наших лошадей и молока для раненых наших бойцов и офицеров… 22 октября в селении Волосянка был проведён митинг. На митинг собралось более 150 местных жителей.… решили дать Красной Армии 10 тонн мяса, давать молоко для раненых и работать по ремонту дорог и восстановлению мостов. На следующий день было собрано 80 литров молока и многие жители вышли на восстановление моста».

Командування 4-го Українського фронту надало населенню визволеного краю суттєву матеріальну допомогу: з фондів фронту протягом 1944-45 років було виділено (безкоштовно або за значно зниженими цінами) 433 тисячі пудів зерна, 9 тисяч пудів солі, 500 тисяч літрів гасу, 450 коней та 20 автомашин. Військові частини та з’єднання обладнали 150 медичних пунктів, які обслужили 64 215 чоловік.

19 листопада 1944 року економічне бюро 4-го Українського фронту оголосило: «На основании указаний Верховного Главнокомандующего Маршала Советского Союза товарища Сталина об оказании помощи населению освобождённых от оккупантов районов командование 4-го Украинского фронта постановило: выделить из своих запасов 250.000 пудов хлебного зерна для выдачи нуждающемуся населению городов и горных районов Закарпатской Украины».У цьому ж оголошенні вказувалася адреса, куди місцеві народні комітети мали протягом 20-30 жовтня звернутися за одержанням зерна.

«Весть о том, что командование фронта в порядке братской помощи выделило населению 250.000 пудов хлеба и что каждой семье добровольца выдается сто килограммов пшеницы, воспринята населением с величайшей радостью,— інформував уже цитований вище начальник 7-го відділу політуправління фронту. — Многие, получая эту помощь, плачут от радости и не находят слов, чтобы выразить чувства той признательности и благодарности, которое возбуждено этим благодарным поступком Советского государства и командования фронта».

Був, так би мовити, і зворотний рух. Закарпатці, в свою чергу чим могли ділилися з червонозоряними воїнами. Зокрема, газета «Закарпатська правда» 5 грудня 1944 року повідомляла: «Прагнучи допомогти рідній Червоній Армії якнайскоріше розгромити і добити німецько-мадярських загарбників, населення с. Клячанова… виділило для Червоної Армії 3 000 кг м’яса та 7 000 кг картоплі і овочів. «Хай наша турбота про червоноармійців, — кажуть селяни, — допоможе нашим визволителям скоріше одержати остаточну перемогу над ворогом».

У цьому ж числі газета інформувала, що селяни села Лохова «всіма силами стараються допомогти своїй визволительниці — Червоній Армії, для якої вже зібрано і відправлено багато зерна, овочів, худоби тощо».

Розповідь про щиру зустріч закарпатцями своїх визволителів, про взаємини між населенням краю і Червоною Армією завершимо проникливими рядками класика української літератури, вченого-академіка, знаного громадського і державного діяча Миколи Бажана. У статті «Наша споконвічна земля», що вийшла друком в газеті «Радянська Україна» 4 липня 1945 року, він, на той час — заступник голови уряду УРСР (Ради Народних Комісарів), писав: «Коли воїни Червоної Армії стали на вершинах Карпат і … ламаючи ворожі рубежі, розколюючи доти, відкидаючи заслони, громлячи дивізії німецьких і угорських фашистів, у важких боях і переходах пішли крутими дорогами вниз, на луки й поля долини Тісси, — радісні люди вибігали їм назустріч …, говорили їм ласкаві і захоплені слова, такі знайомі, такі рідні і зрозумілі. І від цього все навколо стало знайомим і рідним. Кожен червоноармієць зрозумів, що не на чужу землю він ступив і людей не інших країн він тут зустрів, а що це свої, рідні люди, своя, рідна мова, свій, рідний народ. Дуже вбогий народ, дуже змучений, по-звірячому пограбований і зневажений фашистськими розбійниками. Але від цього ще дорожчий, ще більше потребуючий братньої ласки, теплоти, любові. І від усього свого щедрого серця воїн Червоної Армії дав їм цей дар любові і братерства. Ридали старики, вперше, можливо, за все своє довге життя відчувши ласку і повагу від людей, які, на їх дідівське розуміння, повинні бути панами, а виявились друзями і братами. Дівчата несли на білих рушниках чорний хліб, сіру сіль і просили воїнів скуштувати їх скромного частування. Юнаки просили зброї і, коли їм дозволяли, ішли добровільцями в лавах Червоної Армії бити ненависних німців».

Примітна деталь. Оскільки формально Закарпаття знаходилося у складі Чехословаччини, мобілізація до лав Червоної Армії тут не проводилася. Закарпатці добровільно йшли на фронт. Зацитуємо два листи із багатьох тисяч заяв про добровільний вступ до Червоної Армії. «Я маю 7 дітей. Але дома сидіти не час, — писав житель с. Грабова М.П. Луча. — Я йду до Червоної Армії. Я йду туди, щоб воювати проти наших ворогів, щоб назавжди народ наш став вільним. Я йду воювати за щастя народу». Колишній партизан із села Чинадієва В.Ю. Томашевський заявив: «Тепер я йду в ряди Червоної Армії. Піду на фронт, щоб мстити фашистським катам за горе, пережите нашим народом. Я чесно воюватиму за честь і свободу Закарпатської України».

Офіцери штабу та політуправління 4-го Українського фронту проводили пропагандистсько-агітаційні заходи та створили 25 пересувних приймальних пунктів для оформлення добровольців у ряди Червоної Армії. Цей прийом добровольців, в основному громадян 1920-1926 років народження, проводився з початку листопада 1944 року до березня 1945 року. «На всій території Підкарпатської України (такою назвою послуговувалися представники Чехословацької республіки (ЧСР) — А.М.віддано розпорядження про набір добровольців до Радянської армії…, — доповідали 9 листопада 1944 року із Закарпаття начальнику військової місії ЧСР в Москві.— Добровольців досить багато, тому що ведеться широка, цілеспрямована агітаційна кампанія за вступ до армії СРСР». Про масовий вступ добровольців в ряди армії-визволительки свідчить оперативне зведення штабу військ НКВС по охороні тилу 4-го Українського фронту від 14 листопада 1944 року: «Молодежь русской и украинской национальности Закарпатской Украины с огромным подъёмом и воодушевлением идёт добровольно в ряды Красной Армии, за несколько дней записалось и принято в КА свыше 5.000 добровольцев».

Принагідно зазначимо, що в одному із документів, котрі стосуються добровольців, знаходимо надзвичайно цікавий епізод щодо їхнього національного складу. «По национальному составу записавшиеся и отправленные в полк добровольцы характеризуются: русских — 668 человек, украинцев — 6, евреев — 16», — доповідав 13 грудня 1944 року уповноважений по вербуванню добровольців в Червону Армію в м. Мукачево підполковник Ставчанський начальнику політичного управління 4-го Українського фронту генерал-лейтенанту Проніну. І далі підполковник зауважив: «Следует отметить, что многие украинцы считают себя русскими, в то время как разговаривают на украинском языке, совершенно не зная русского».

Не стояла осторонь добровільного залучення закарпатців до збройної боротьби з ворогом і Народна Рада Закарпатської України (НРЗУ). 7 грудня 1944 року, повідомляючи командуючому фронтом генералу армії Петрову про вихід Закарпатської України зі складу Чехословацької республіки, Народна Рада наголосила: «НРЗУ допомагає своїй визволительниці — непереможній Червоній Армії — всемірною підтримкою, всіма видами матеріального забезпечення і посилкою синів нашого народу добровольцями в ряди Червоної Армії для прискорення остаточного розгрому німецько - мадярських загарбників». А через десять днів «Закарпатська правда» опублікувала відозву Народної Ради до трудящих Закарпатської України вступати добровольцями до лав Червоної Армії. В ній, зокрема, говорилося: «Наш народ повинен внести і внесе на вівтар перемоги свою лепту воєнних зусиль, військової мужності і ратних подвигів в ім’я свободи і щастя своєї батьківщини. Наша непохитна воля возз’єднатися з Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини знайшла свій вираз у масовому добровільному вступі до Червоної Армії. Керовані почуттям глибокої подяки за своє визволення від німецько-мадярської неволі і бажаючи кров’ю скріпити свою єдність з єдинокровними нам українським і руським народами, тисячі кращих синів Закарпатської України уже добровільно вступили до лав Червоної Армії і борються за свободу і національне відродження свого народу».

Звернувшись із закликом: «Всі, хто здібний носити зброю, добровільно вступайте до лав нашої визволительки — Червоної Армії !». Народна Рада зобов‘язала окружні і сільські комітети «всіляко допомагати сім’ям патріотів, що добровільно вступають до лав доблесної Червоної Армії». НРЗУ висловила впевненість, що її заклик знайде широкий відгук: «Батьки і матері нехай благословляють своїх синів на ратні подвиги в ім’я свободи і щастя нашої гаряче любимої Батьківщини — Закарпатської України, в ім’я її возз’єднання з Радянською Україною».

І батьки благословляли. Для прикладу наведемо слова селянина - бідняка Й. Бідака з села Нижнього Коропця. Виряджаючи своїх синів до Червоної Армії, він сказав: «Я щасливий, що мої діти не зазнаватимуть тих мук і страждань, які пережили їх батько і мати. З великою радістю два моїх сини добровільно пішли в Червону Армію. Я з дружиною благословив їх на святе діло…».

Того ж дня, 17 грудня 1944 року, в Мукачево відбувся перший з‘їзд Спілок молоді Закарпатської України. На його адресу надійшов лист від добровольців-закарпатців, котрі вже громили ворога. Послання закінчувалося словами: «Всі як один ідіть до лав нашої визволительки — Червоної Армії… Ставайте в ряди воїнів Радянського Союзу, які в боях з німецько-угорськими загарбниками покрили себе невмирущою славою. Дружбу і непорушну єдність з народами Радянського Союзу ми ще більш зміцнимо, зцементуємо нашою кров’ю на полях битв з німецько-угорськими загарбниками».

Виражаючи безмежну вдячність армії-визволительці, сповнені щирого бажання прискорити день Перемоги, тисячі закарпатців добровільно влилися в ряди Червоної Армії і взяли активну участь в боях проти ненависного ворога. Щодо кількості добровольців-червоноармійців, то в публікаціях наводяться різні цифри: від 20 до близько 40 тисяч. Майже п‘ять тисяч із них поклали голови на фронті.

Одночасно із вступом добровольців до Червоної Армії чехословацька адміністрація проводила в п‘яти виділених районах мобілізацію військовозобов‘язаних громадян Закарпаття до 1-го Чехословацького армійського корпусу під командуванням Людвіка Свободи. До цього корпусу було мобілізовано 150 офіцерів та 6 720 воїнів.(Довідково: чисельність цього корпусу, який входив до складу радянської 38-ї армії під командуванням генерала К.С. Москаленка, становила 17 тисяч бійців, серед них — 7,1 тисячі (42 відсотки) закарпатців).

Тут вартує надати історичну довідку. Як уже відзначалося, юридично Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь з 1919 року знаходилось у складі Чехословаччини. Хоча фактично край з березня 1939 до кінця жовтня 1944 року був окупований фашистською Угорщиною, яка вважала його своєю складовою частиною. СРСР, як і більшість держав світу, цієї окупації не визнали.

8 травня 1944 року в Лондоні (там знаходився уряд окупованої Німеччиною ЧСР) було укладено Угоду про відносини між радянським Головнокомандуючим і чехословацькою адміністрацією після вступу радянських військ на територію Чехословаччини. Стаття 1 цієї Угоди встановлювала: «После вступления в результате военных операций советских (союзнических) войск на территорию Чехословакии верховная власть и ответственность во всех делах, относящихся к ведению войны, будет находиться в зоне военных операций на время, необходимое для осуществления этих операций, в руках главнокомандующего советскими (союзническими) войсками». Наступна стаття передбачала, що на звільнених чехословацьких землях буде призначений урядовий делегат для відновлення чехословацької влади та адміністрації і допомоги командуванню Червоної Армії вирішувати справи воєнного часу.

Для чехословацької адміністрації, яку очолив міністр Ф.Нємец, були виділені Хустський (там знаходився штаб цієї адміністрації),Тячівський, Рахівський, Севлюшський (Виноградівський), Волівський (Міжгірський) округи.

Безумовно, населення Закарпаття в масі своїй не бажало повертатись до старої Чехословаччини, а щиро прагнуло до воз’єднання з матір’ю — Україною. Тому 5 грудня 1944 року Голова і члени НРЗУ направили до Лондона президентові Чехословацької республіки повідомлення, в якому зазначалося: «За дорученням першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України маємо честь довести до Вашого відома прийнятий одноголосно 26 листопада 1944 р. делегатами всіх народних комітетів міст, округів і сіл Закарпатської України Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною і вихід Закарпатської України зі складу Чехословацької республіки». У зв’язку з цим 9 грудня Народна Рада видала Декрет про припинення мобілізації в чехословацьку армію та підтримку вербовки добровольців в Червону Армію.

Після багаторазових консультацій з керівництвом ЧСР (Е.Бенеш) та СРСР (В. Молотов), щоб не ускладнювати ситуацію, адміністрація Ф. Нємеца на початку січня 1945 року залишила Закарпаття і виїхала до Словаччини. Варті уваги його думки після переговорів у Москві. В телеграмі від 29 грудня 1944 року президентові і уряду Чехословацької республіки уповноважений чехословацького уряду на визволеній території ЧСР Ф.Нємец, виходячи з досвіду, набутого на Закарпатті, висловив наступні зауваги: «Движение на Подкарпатской Украине за отрыв от республики и присоединение к Советскому Союзу в нынешней его фазе нужно считать движением народным и стихийным… Исключено, чтобы чехословацкие административные органы могли действовать на Карпатской Украине против воли местного населения. В данном положении это означало бы господствовать путём насилия против народа… Я предостерегаю от того, чтобы наши круги изображали это движение не как результат народного движения и национального самосознания на Карпатской Украине, которые постепенно развились после освобождения страны».

Визнаючи, що «право решения вопроса государственной принадлежности украинского народа дано его историческим развитием», що карпатський народ це прагнення «осуществит… без нашего согласия или даже вопреки нашей воле», Ф. Нємец підкреслив: «Я считаю совершенно необходимым, чтобы, учитывая престиж государства … принимая во внимание постановление собрания местных комитетов Карпатской Украины от 26 ноября 1944 г., правительство решило удовлетворить эти требования и просить Советский Союз о переговорах по этому вопросу».

За військову доблесть, мужність і відвагу у боях з фашистськими загарбниками від 15 до 19 тисяч закарпатців (як і щодо кількості добровольців тут також існує розбіжність даних) були нагороджені бойовими відзнаками СРСР.

Високо оцінено героїзм легендарного сина Карпат, згадуваного уже Олекси Борканюка. В 1965 році він посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Сином двох народів — радянського і чехословацького, — називають Героя Радянського Союзу і народного героя Чехословаччини, українця Степана Вайду, командира танкового батальйону 1-го Чехословацького корпусу, відзначеного рядом бойових орденів ЧСР. Він родом із села Дулово Тячівського району, похований на центральній площі чеської Острави.

Прагнення до возз‘єднання закарпатських українців зі своїми братами по той бік Карпат, що не вщухало віками, восени 1944 року завирувало з новою силою. «Ми віками носили у своїх волелюбних серцях надію — возз’єднання з рідним братом, з народом любимої матері — України. Ми звертаємось до тебе, люба мати Україно! Прийми нас у свої теплі, материнські обійми. Приголуб нас, своїх дітей, що віками страждали в неволі і рабстві, що сотнями років душею тягнулися до тебе, як до сонця» — читаємо в газетних рядках «Закарпатської правди» від 18 листопада 1944 року.

«Ось чому закарпатці так схвально сприйняли визволення краю Червоною Армією, — справедливо наголошував у доповіді на урочистостях, присвячених 50-річчю возз‘єднання Закарпаття з Україною, в червні 1995 року керівник Закарпатської області С.І. Устич. — Ось чому близько 40 тисяч з них брали безпосередню активну участь у боротьбі з фашизмом. Бо все це робило реальною ідею возз‘єднання з матір‘ю-Україною, прискорювало цей процес».

Далі буде

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях