ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ. 26-28 ЖОВТНЯ 39-го: “ВИСЛОВЛЮЮЧИ ВОЛЮ ЗВІЛЬНЕНОГО НАРОДУ...”

ДО 80-РІЧЧЯ ВОЗЗ‘ЄДНАННЯ. 26-28 ЖОВТНЯ 39-го: “ВИСЛОВЛЮЮЧИ ВОЛЮ ЗВІЛЬНЕНОГО НАРОДУ...”


«Настало 26 жовтня, вікопомний день відкриття Народних Зборів Західної України. З того часу минуло майже п‘ятдесят років, але я і тепер пам’ятаю майже всі подробиці, пов’язані з проведенням цієї історичної події.

… Вщерть заповнено депутами і гостями не лише зал, балкони, бокові місця, а й усі проходи Львівського театру опери та балету. На площі перед театром, на вулицях десятки тисяч львів’ян, які чекають по радіо звістки про відкриття форуму.

… У всіх урочисто-схвильований настрій, гордість в очах за високу довіру вирішувати питання історичної державної ваги, майбутнє своїх нащадків. В залі лунають гасла на честь Червоної Армії, радянського народу».

Цими словами Петра Тронька — відомого громадсько-політичного діяча та історика, депутата Українських Народних Зборів, колишнього секретаря Сумського обкому ЛКСМУ, який восени 1939 року в 24-річному віці очолив комсомолію Станіславщини, — написаними 16 серпня 1989 року, розпочнемо чергову історичну розвідку про одну з найважливіших віх возз‘єднання Західної України з Радянською Україною в складі Союзу РСР.

На основі стенографічного звіту Народних Зборів, який, на щастя, маємо в своєму розпорядженні і який, на жаль, в силу передовсім заполітизованих обставин ні радянська влада , ні наступні можновладці, незважаючи на хизування ура-патріотизмом, так і не спромоглися опублікувати, в деталях повідаємо про хід цього історичного дійства.

Народні Збори (вживаються дві назви: Українські Народні Збори і Народні Збори Західної України) розпочали свою роботу в четвер, 26 жовтня 1939 року о 3-ій годині дня у Львові в приміщенні Великого міського театру (тепер Львівський національний академічний театр опери і балету ім. Івана Франка). Серед гостей були перший і другий секретарі ЦК КП(б)У М.С.Хрущов та М.О.Бурмистенко, командуючий Українським фронтом С.К.Тимошенко і начальник штабу фронту М.Ф. Ватутін, Голова Президії Верховної Ради УРСР М.С.Гречуха.

Від імені Ради Старійшин, що складалася з представників повітів і областей всієї Західної України, депутат, вчитель П.І. Франко (син великого письменника) запропонував доручити відкриття зборів найстарішому депутатові — професору Львівського університету К.Й.Студинському.

(Історична довідка. Франко Петро Іванович (28.06.1890 — не раніше 28.061941) — син Івана Франка, педагог, письменник, науковець-хімік. Сотник Українських Січових Стрільців, військовий льотчик Української Галицької Армії (УГА). В часи Західно-Української Народної Республіки виступив організатором Летунського полку (авіаційної частини) УГА. Протягом 1931—1936 рр. працював старшим науковим співробітником у науково-дослідному інституті прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно у сфері переробки молока. Після повернення в 1936 році до Галичини, вчителював у гімназіях Львова та Яворова. В 1939-1941 рр. — декан товарознавчого факультету Українського інституту радянської торгівлі у Львові. В березні 1940 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання.

Студинський Кирило Йосипович (4.10.1868 - не раніше 28.06.1941) — відомий вчений, філолог-славіст, автор понад 500 наукових праць, письменник, громадський і політичний діяч. В 1900-1918 рр.— професор Львівського університету імені Цісаря Франца І ( в 1918 році короткий час був його ректором). Протягом десяти років (1923-1932) очолював Наукове товариство їм. Т.Шевченка (НТШ). Це, за визначенням М.Грушевського, котрий свого часу (1897-1913рр.) також був очільником НТШ, — «…наш західно-український науковий осередок — наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західно-Українська Академія Наук …". В 1924 році за рекомендацією А.Кримського обраний дійсним членом (академіком) Всеукраїнської академії наук (ВУАН — з 1936 року АН УРСР), очолив комісію з питань мови та літератури. Проте в жовтні 1933 року Президія ВУАН вивела його та ще трьох галицьких науковців, яких, до речі, свого часу рекомендував в академіки саме К.Студинський, з числа членів Всеукраїнської академії наук як «ворогів трудящих мас», які нібито «продалися польським поміщикам". Але ж саме польська влада після заволодіння Галичини активно переслідувала вченого і громадського діяча. Знову зішлемося на слова Михайла Грушевського, який при обранні К.Студинського академіком ВУАН особливо наголошував на його громадянській мужності : «Коли з початком 1919 р. польські власті зажадали від него присяги на вірність Польщі… — він відказався від зложення присяги, за що його двічі ув'язнено та інтерновано в Паранові і Домб'ю під Краковом, де просидів півроку, відобрано платню і счеркнено з професорських каталогів».

Восени 1939 року К.Студинський знову став професором Львівського університету (від 8 січня 1940 року імені Івана Франка), його проректором і деканом філологічного факультету, був відновлений в складі дійсних членів (академіків) АН УРСР. Восени 1940 року обраний до Верховноі Ради Союзу РСР першого скликання.

Наприкінці червня 1941 року К.Студинський разом з П.Франком були евакуйовані зі Львова. І на цьому їх слід обірвався. До цього часу невідомо , де і як вони закінчили свій життєвий шлях. За різними версіями: поїзд, в якому вони знаходилися, потрапив 28 червня під німецькі бомби під Тернополем; є очевидці, які твердять, що наприкінці червня — на початку липня 1941 року бачилися зі Студинським в Києві і він розповів, що їх вивезли зі Львова і мають доставити до Уфи; були заарештовані за особистою вказівкою М.Хрущова та розстріляні у липні 1941 року).

Перші ж фрази сімдесятиоднорічного професора: «Ми зібрались сюди, в стародавнє українське місто Львів, як повноважні представники звільненого народу Західної України» поглинули бурхливі оплески, вигуки «ура!», «слава!». Нагадавши головні накази виборців: щоб на території всієї Західної України була встановлена Радянська влада, Західна Україна повинна бути включена до складу Союзу РСР, землі мають бути конфісковані й передані в користування трудовому селянству, банки й велика промисловість — націоналізована, К.Й.Студинський завершив свою коротку промову словами: «Я думаю, що ми, обранці народу, виправдаємо довір‘я своїх виборців і на цих історичних народних зборах ухвалимо такі рішення, яких чекає від нас народ, що виявив до нас своє високе довір‘я. Дозвольте, товариші і товаришки депутати, ці перші історичні Народні Збори вважати за відкриті».

Після цього він надав слово депутатові, робітниці зі Львова М.С.Кіх.

За її пропозицією було обрано керівні органи Зборів: 43 члени Президії, 11 членів Мандатної Комісії і 7 членів Секретаріату.

(Історична довідка. Кіх Марія Семенівна (4.10.1914 - 9.09.1979)— учасниця революційної борьби на західноукраїнських землях. З 14 років працювала в приватних кравецьких майстернях у Львові. В 21 рік вступила до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Після встановлення Радянської влади — другий секретар Львівського міськкому комсомолу. З 1943 року радистка партизанського загону Д.Медведєва. В повоєнний час завідувала відділом по роботі серед жінок Львівського обкому КП(б)У, працювала заступник голови виконкому Львівської обласної Ради депутатів трудящих, директором Літературно-меморіального музею Івана Франка. Депутат Верховної Ради УРСР семи скликань (1947-1971 рр.). Була заступником Голови Верховної Ради Української РСР. Почесний громадянин міста Львова.

Була дружиною ще однієї відомої постаті західноукраїнського регіону — М.Г.Максимовича. Він — активний учасник комсомольського і комуністичного руху, в‘язень Берези Картузької (найвідоміший концтабір для супротивників польського режиму). З вересня 1953 року і до кінця життя (1981р.) — керівник провідних вузів Львова: перші десять літ — директор політехніки, яку закінчив у 1941 році, потім — ректор університету. Депутат Верховної Ради УРСР 8-10 скликань (1971-1981 рр.).

Президія Народних Зборів

За пропозицією депутата О.І.Кармазіна — робітника Львівської броварні Народні Збори під довго не стихаючі оплески і гучні привітання обрали почесну президію в складі Сталіна, Молотова, Ворошилова, Мікояна, Андреєва, Жданова, Хрущова, Шверника, а також командуючого Українським фронтом Тимошенка. Почесним головою Українських Народних Зборів обрали Сталіна.

Народні Збори одностайно затвердили запропонований Радою Старійшин такий порядок денний:

1) Про державну владу в Західній Україні.

2) Про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

3) Про конфіскацію поміщицьких земель.

4) Про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

Депутати тепло і радісно зустріли представників робітників, селян та інтелігенції Західної України, які прийшли вітати Українські Народні Збори. Від робітників міста Львова Народні Збори вітали Михайло Голов‘як та Станіслав Сушак (виступав польською мовою), від селян — Карпенський (ініціали в стенограмі відсутні — А.М.)з села Хворостів Луцької області, від інтелігенції — Петро Франко.

Після короткої (15-хвилинної) перерви депутати заслухали доповідь доктора медицини, професора М.І.Панчишина про форму державної влади на території Західної України.

( Історична довідка. Панчишин Мар‘ян Іванович (6.09.1882 - 8.10.1943) — український лікар і громадський діяч, піонер охорони здоров‘я в Західній Україні. Був доцентом кафедри анатоміі Львівського університету, в 1924-1925 роках очолював Львівський (таємний) український університет (ТУУ) — український нелегальний вищий навчальний заклад, заснований у липні 1921 року, існував до 1925 року. Опісля зосередився на приватній лікарській практиці. В 1924 році М.Панчишина обрали головою лікарської комісії НТШ.

Після визволення Галичини був серед тих кількох українських інтелігентів, яких Радянська влада оточила особливою опікою.

М. Панчишин активно сприяв возз’єднанню Західної України в єдиній соціалістичній сім‘ї радянських народів, й особисто відвідував Сталіна в Кремлі.

Від жовтня 1939 року М.Панчишин очолював відділ охорони здоров'я Львівської області, від грудня того ж року — завідував терапевтичною клінікою медичного інституту. В 1940 році став депутатом Верховної Ради СРСР. На початку Великої Вітчизняної війни його призначили керівником медичного інституту та доручили організувати евакуацію інституту в Росію. Однак Панчишин, вкотре пристосовуючись до нових політичних умов, замість організації евакуації вузу сховався у пивницях клініки медінституту, де дочекався приходу фашистських загарбників.

Після проголошення 30 червня 1941 року у Львові «Акту про відновлення Української Держави», в пункті третього якого наголошувалося, що вона «буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі…», М.Панчишин стає першим заступником голови і міністром здоров'я Українського Державного Правління — уряду, який очолив Ярослав Стецько. Пізніше німецька адміністрація Львова призначила Панчишина керівником клініки медінституту).

Депутати з величезною увагою прослухали яскраву, насичену фактами і цифрами доповідь М.І.Панчишина. Доповідач розпочав зі слів: «Я пропоную прийняти ухвалу про те, яку форму державної влади треба нами встановити на території Західної України. Щоб прийняти таку ухвалу від імені всіх наших виборців, що поклали на нас своє високе довір’я, нам треба спочатку встановити, чого ми бажаємо, чого ми хочем та який режим найкраще забезпечить правний порядок, розвиток і прогрес Західної України, яка форма політичного устрою найкраще відповідатиме інтересам нашої трудящих.

Що хоче народ Західної України, товариші депутати?

Передвиборча кампанія, що широко розгорнулася по наших містах і селах, на фабриках і у школах, яка активізували всі шари, всі кола трудящих, дала нам повну, ясну і чітку відповідь на наші запитання».

І далі М.І.Панчишин в деталях розібрав вимоги й побажання західноукраїнського народу і зробив з них відповідні висновки.

«Якщо ми з нами захочемо виправдати народне довір’я, — наголошував доповідач при завершенні промови, — нам треба прийняти всі закони і встановити такі форми державної влади, в яких би ці закони діяли з найбільшою користю для нас. Якщо ми будемо будівниками нового щасливого життя народів Західної України, ми повинні затвердити на її території Радянську владу… Я закликаю вас виконати волю народу і одностайно голосувати за встановлення у нас Радянської влади». Реакцією народних обранців на цей заклик, за свідченням стенограми були: « довго не стихаюча овація, вигуки «ура», всі встають. Вигуки «Хай живе Радянська влада на Західній Україні!», «Хай живе товариш Сталін!, «ура», «слава», «хай живе».

В обговоренні доповіді взяли участь, за нашими підрахунками, 16 депутатів. Дослівний запис засідань Народних Зборів, кадри кінохроніки, що збереглися, демонструють, що кожен виступ супроводжувався неодноразовими оваціями і схвальними вигуками.

У виступах йшлося про біди й болі за часів іноземного поневолення, настійно звучала вимога проголосити Радянську владу у Західній Україні. «Найбільше запам’яталося мені, як виступала У.Єфимчук-Дячук з Волині, — ділилася через півстоліття своїми спогадами про Народні Збори їх учасниця М.О.Перепелиця, —...Ми всі плакали по тих її словах».

Ось що сказала наймичка із села Стадники Луцької області Уляна Єфимчук-Дячук: «Моя старенька мати, котру я покинула на смертельному ложі, сказала мені перед виїздом: «Їдь, доню, і виголошуй голосно волю народу, волю тих, що були під гнітом, і голосно кричи, щоб мені вмерти на вольній землі, щоб клята нога буржуйська не ступала на моїй могилі».

27 жовтня 1939 року Українські Народні Збори одноголосно ухвалили Декларацію про державну владу. Її проект зачитав робітник-гірник із Дрогобича І.Ю.Кравчук. «Висловлюючи одностайну волю звільненого народу Західної України, ідучи за прикладом народів Радянського Союзу, — зазначалося в декларації, — Українські Народні Збори проголошують встановлення Радянської влади на всій території Західної України. Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в лиці Рад депутатів трудящих.

Українські Народні Збори заявляють про неподоланну волю народу Західної України захищати і відстоювати владу Рад від усіляких замахів, звідки б вони не виходили.

Українські Народні Збори висловлюють упевненість, що встановлення Радянської влади, керованої Комуністичною партією більшовиків, приведе до розвитку робітничих сил, народного добробуту і культури народу Західної України».

Після прийняття Декларації надходить пропозиція надіслати вітальну телеграму від імені Народних Зборів Сталіну, текст якої оголосила депутат М.Й.Ступницька, вчителька з міста Калуша. Зацитуємо деякі рядки цього вітального послання: « Ніколи наш народ, народ Західної України, не знав таких святкових радісних днів, як ті, що ми їх переживаємо тепер. З темної страшної ночі визиску і рабства ми ступили в світлий сонячний день. Наші серця зігріті подихом волі й щастя…

Було дві України, та не з народної волі. Єдине тіло українського народу було розтяте і штучно переділене неприроднім, несправедливим кордоном.

Тепер не стадо цього кордону. Злучилися брати. По цей і по той бік Збруча — єдина земля, єдиний народ, єдина вільна Радянська Україна…

Трудящий українець, руський, поляк, єврей, які живуть на Західній Україні, віднині брати між собою і брати всіх радянських народів».

Того ж дня депутати розглянули друге питання порядку денного — про входження Західної України до складу УРСР. У доповіді професора К.Й.Студинського, яка вислуховувалася з великою увагою і неодноразово переривалася оплесками, було дано всебічну характеристику економічного стану краю та соціального й національного гніту трудящих західноукраїнських земель «під кормигою польських панів», «не кидаючи словами на вітер», звернута увага «на деякі ділянки розвитку і досягнень Радянського Союзу і його невідлучної частини — Радянської України», наголошено, що «народ на терені сучасної Західної України уважає себе єдинокровним, єдиним народом, приналежним до Київської України», що «землі наші завжди вважалися землями українськими», що «настав кінець насильному роз'єднанню цілого українського народу», що «тільки в сім'ї братніх народів народ Західної України буде мати можливість розвиватися і будувати своє нове щасливе життя».

На завершення доповіді професор проникливо мовив (цитуємо за стенограмою, зберігаючи її стиль): «Я слідкував пильно за мітингами, зборами, засіданнями і сам брав участь у них, а вони відбувалися перед виборами і перед сьогоднішніми зборами. Я чув побажання усіх верств населення Західної України — робітників, службовців, селян і трудової інтелігенції, а вони були одностайні в своїх прагненнях влитися в братню сім’їю народів з Радянського Союзу (Бурхлива овація, вигуки «Слава». Всі встають). Тому я певен,що Українські Народні Збори (вигуки з місця: «Хай живе Радянська Україна», оплески) вдовольнять волю народу, коли будуть просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (Бурхливі, тривалі оплески, що переходять в овацію, всі встають, вигуки «Ура», «Хай живе Радянський Союз», «Слава»)…

Я певен, що прохання народу Західної України Верховна Рада Союзу задоволить. Це буде щаслива і найдорожча дата у житті нашого народу ( бурхлива овація, вигуки «ура», «Хай живе», «Слава», «Хай живе товариш Сталін)».

Дебати по доповіді, котрі проходили в атмосфері великого піднесення і схвильованої радості і в яких, за нашими підрахунками, загалом взяли участь 14 депутатів (враховуючи привітання від молоді і жінок), розпочав відомий артист І.Д.Рубчак. Найстаріший актор трупи імені Котляревського, сценічний стаж якого становив 46 років, схвильовано промовляв: «Ціле моє довге життя я мусів дивитися, як мій народ стогнав у неволі національній і соціальній. Здавалося мені, що вмерти доведеться, не побачивши сонця волі. Та сталося чудо. Справжнє чудо з-за Збруча... і в наше віконце засвітило сонце. І тепер ми сміло можемо сісти у наших хатах і сказати собі, за словом нашого великого генія Тараса Шевченка, що «в своїй хаті своя правда і сила, і воля».

Наслідком наших зборів мусить бути постанова: Західна Україна від сьогоднішнього дня є складовою частиною Української Радянської Соціалістичної Республіки».

Враження від цієї промови знаходимо у спогадах уже згадуваного у попередній розповіді депутата Олександра Гринька: «Затамувавши подих, я — один з наймолодших депутатів, слухав промовців. Ці обранці народу були люди різні віком, різних професій, різного життєвого досвіду. А думи і бажання їх єдині. Мені, уже тоді закоханому в театр, особливо запам’ятався пристрасний виступ депутата, популярного артиста галицьких мандрівних театрів Івана Рубчака».

Після виступу депутата К.І.Томашевича з Луцького повіту, який влучно підмітив: «Трудящі Західної України досі не мали своєї Батьківщини, а тепер ми її будемо мати. Ось чому трудящі Західної України одностайно вимагають від нас, обранців їхніх, голосувати за приєднання західноукраїнських земель до Великого Радянського Союзу», Народні Збори вітали делегації молоді та жінок міста Львова.

Вітальне слово-виступ з обговореного питання від юного покоління мовила 25-літня Марія Кіх. Вона запевнила: «Нас згуртовує одне прагнення — влитися у велику сім‘ю народів Радянського Союзу» і запевнила, що «молодь виявляє своє гаряче бажання, щоб наші землі, землі Західної України, були навіки з’єднані з землями квітучої Радянської України».

Їй же від імені жіноцтва Львова вторила депутат Бутра (ініціали та рід занять в стенограмі відсутні — А.М.).

Всіх схвилювала проста і яскрава промова селянки Г.Г.Гоголь, депутата від Рогатинського повіту. Літня жінка в національному українському вбранні перші свої слова мовила «про наших бійців Червоної Армії, які полягли на полі за волю Західної України». За пропозицією Ганни Гоголь зал вшанував вставанням їхню пам‘ять.

По завершенню дебатів коротке заключне слово мав доповідач професор К.Й.Студинський. Він натхненно промовив: «Ви, громадяни старші, що вклали свою працю в будівництво нашого життя, ви — молоді депутати і депутатки, що працюєте для своєї рідної землі, до вас я кличу в цю хвилину: хочемо щастя в Західній Україні! Хочемо слави Радянській Україні! Хочемо, щоб Союз вільних народів соціалістичних республік охороняв нас і наше щастя!

В цій турботі про долю нашої землі я підтримую ті пропозиції, які я сьогодні ранком поставив і з котрими ви всі однодушно згодилися:

Бажаємо прилучення Західної України до Радянської України!

Бажаємо включення Західної України до Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

Слава з‘єднаній Радянській Україні!».

Процес прийняття Декларації про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки переповімо за щоденником Народних Зборів про вечірнє засідання 27 жовтня. Цитуємо за номером 31 газети «Вільна Україна» від 28 жовтня 1939 року: «Головуючий тов. Кармазін надає слово депутатові тов.Олексюку. Він зачитує проект декларації в питанні про приєднання Західної України до УРСР. Схвильована аудиторія раз у раз перериває читання історичного документа вигуками захоплення. Звуки дзвінка головуючого заглушуються оплесками і радісними вигуками депутатів і гостей. Нарешті проект декларації зачитано. Головуючий просить приготувати мандати для голосування, але мандати вже приготовлені і високо підняті вгору. Червоний пунктир депутатських мандатів прокреслив увесь театральний зал.

Депутати Народних Зборів голосують за возз‘єднання з Українською РСР

Головуючий запитує: хто проти? З залу лунають вигуки:

— таких немає.

— І не буде…

Наслідки голосування ясні... Декларація про приєднання Західної України до УРСР прийнята одноголосно. Загальна радість, що охопила всіх, хто був в цю історичну мить в великому львівському театрі, невимовна. Депутати і гості бурхливо виявляли почуття, що сповнили їх серця. Були тут і братерські обійми і сльози радості. Народне серце розкрилося. Почуття захоплення виливалися вільно і непримушено. Стіни театру стрясалися від вітальних кличів, що гриміли в залі. Сталін! Це ім’я повторювалося без краю, воно було на устах у всіх. Овація тривала 25 хвилин. Вона закінчилась співом Інтернаціоналу».

А ось як описував цей історичний момент через 47 років потому заслужений артист УРСР О.Б.Гринько: « Як депутатові Народних Зборів Західної України 1939 року від Лановецької виборчої округи (нинішньої Тернопольської області) мені пощастило бачити, чути і пережити неймовірної сили вибух людської радості і щастя, який пролунав після прийняття Народними Зборами декларації про воз’єднання.

Це були не просто бурхливі оплески, це був ураган, шквал овацій, який урочисто утверджував віковічне бажання народу до воз’єднання. Здавалось, що стіни театру не витримують тих хвиль людської радості».

Українські Народні Збори, виражаючи непохитну волю та прагнення народу Західної України, ухвалили: «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим злучити український народ в єдиній державі, покласти край віковому розєднанню українського народу

Народні Збори висловлюють тверду впевненість, що Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік задоволить цю просьбу народу Західної України, щоб він в єдиній і дружній сім’ї народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, під керівництвом Комуністичної партії більшовиків йшов шляхом до нового і щасливого життя».

Наприкінці вечірнього засідання 27 жовтня з доповіддю про конфіскацію поміщицьких земель виступив депутат із села Синєвидне Нижнє Станіславської області Ю.М.Шкалубина. Він розпочав її словами: «Величаві історичні дні переживаємо ми. Величаві історичні події позначають ту нову еру в житті народів Західної України , яка почалася з незабутнього дня 17 вересня 1939 року… Вперше в нашій країні зібрались представники народу, обрані на вільних демократичних зборах… на високу раду — Українські Народні Збори. Вони думають і говорять тільки те, про що думає і говорить сам народ. Як щирі сини свого народу вони виявляють і стверджують його волю. Вони покликані розв‘язати найважливіші, найжиттєвіші для народів Західної України справи. Народ вірив і знав, що його сини, обрані депутатами до Українських Народних Зборів, вірно йому послужать і вирішать ці справи так, як того хоче весь народ».

Детально проаналізувавши, «хто ж досі користувався нашою рідною землею, хто ж досі сидів, як хазяїн на зрощеній мужицьким потом і кров‘ю землі», коли «селяни все більше і більше гнулися під страшним тягарем податків, який ставав подалі все тяжчим і тяжчим» та розповівши, як «Радянська держава повсякчасно турбується про те, щоб полегшити, зробити радісною і невиснажливою працю землероба, щоб примусити землю родити краще і більше», Ю.М.Шкалубина подав пропозицію «проголосити конфіскацію на території Західної України земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців зі всім їхнім живим та мертвим інвентарем і садибними будівлями … та розподіл їх поміж селян без викупу через селянські комітети».

Третього дня роботи, 28 жовтня, Народні Збори вирішували питання про конфіскацію поміщицьких земель (в дебатах взяли участь 7 депутатів) та націоналізацію банків і великої промисловості (доповідач — робітник залізничних майстерень м. Львова В.Г.Садовий, виступило 6 депутатів).

Висловлюючи думки присутніх, усього народу, депутати - промовці закликали передати землю селянам, а банки і велику промисловість — державі. «Народ наказав мені, як депутатові,— говорив посланець від Рудківського повіту Львівщини І.Ф.Богонос, — заявити на цих зборах, що селяни вимагають всю землю катів-поміщиків, монастирів віддати в руки тим, хто потом і кров'ю зрошував її, кому вона по праву належить. Я певен, що Народні Збори вислухають наші вимоги і затвердять те, чого домагався народ віками, за що він багаторічну боротьбу проводив, — затвердять, як справедливе здійснення волі народу — передати всі землі поміщиків, церков, монастирів у користування селян».

Львівський робітник, депутат В.Г.Садовий у доповіді «Про націоналізацію банків і великої промисловості» наголошував: «Звільнений народ Західної України, обираючи нас депутатами Українських Народних Зборів, доручив нам обговорити і правильно, в інтересах народу, вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості».

Доповідач розповів про те, як по-хижацьки експлуатували польські капіталісти природні багатства Західної України, а кредитні товариства здирали по три шкури з незаможних людей, про масове безробіття, про те, що праця робітника Західної України оплачувалася в два-три, а часом і в чотири рази менше, ніж праця робітника Варшави. На цьому фоні навів переконливі цифри розвитку економіки Радянської України.

На завершення доповіді В.Г.Садовий заявив: «Вношу на обговорення Українських Народних Зборів пропозицію націоналізувати банки, всі великі фабрики, заводи, рудники і залізниці й зробити їх всенародним добром, тобто державною власністю.

Така воля нашого народу. Віднині на нашій звільненій землі не повинно бути і не буде місця поневолювачам — фабрикантам, банкірам і заводчикам. Націоналізація банків і великої промисловості виб‘є у контрреволюційної буржуазії і її прихвоснів їх матеріальну базу і створить матеріальну основу для побудови нового суспільства, в якому не буде експлуататорів і експлуатованих, суспільства, в якому праця є справою честі, доблесті і геройства».

Українські Народні Збори вважали єдино можливим вирішити питання про землю так, як його вирішили народи Радянського Союзу, проголосивши землю всенародним добром. В одноголосно затвердженій Декларації про конфіскацію поміщицьких земель зазначалося: «В цілковитій відповідності до одностайної волі й прагнень трудящих Західної України, захищаючи їхні кревні та життєві інтереси, слідуючи за прикладом народів Радянського Союзу, Українські Народні Збори проголошують на території Західної України конфіскацію земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців зі всім їхнім живим та мертвим інвентарем і садибними будівлями».

Народні Збори затвердили проведене селянськими комітетами відбирання поміщицьких земель без викупу та передачу їх у користування трудового селянства. Питання про землю осадників ухвалили передати на вирішення селянських комітетів.

Українські Народні Збори закликали трудове селянство, селянські комітети до збереження від пограбування і розтягання колишніх поміщицьких маєтків, будов та інвентарю, що віднині стали священною недоторканною власністю народу. Тільки селянські комітети, наголошувалось у Декларації, мають право і повинні розподіляти поміщицьку землю та порядкувати майном, яке належало поміщикам.

28 жовтня також одноголосно приймається Декларація про націоналізацію банків та великої промисловості Західної України. «З метою подавленя експлуататорів і знищення всякої експлуатації людини людиною, виявляючи одностайну волю всього народу Західної України, ідучи за прикладом Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні, — говорилося в ній. — Віднині всі цінності банків, усі великі фабрики, заводи, усі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю.

Українські Народні Збори, проголошуючи націоналізацію банків та великої промисловості Західної України, закликають трудящих до залізної революційної дисципліни, до пильної охорони всенародного добра — державної власності, закликають зміцнювати нашу перемогу, кувати наше щастя».

Ці Декларації Народних Зборів мали цікаву міжнародну історію. В 1940 році до керівництва Союзу РСР звернулися дипломатичні місії деяких країн (Бельгії, Німеччини, Франції) з претензіями, пов‘язаними з конфіскацією земель і націоналізацією банків та великої промисловості.

Це стало предметом розгляду 27 лютого 1940 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). У прийнятих рішеннях зазначалося, що затверджені відповідними рішеннями Народних Зборів Західної України і Західної Білорусії заходи з конфіскації земель, націоналізації банків і великої промисловості були проведені ще до включення останніх до складу СРСР, ото ж здійснені не центральними чи місцевими органами державної влади і державного управління Союзу РСР, а органами влади, створеними суверенними народами Західної України і Західної Білорусії, тому немає жодних підстав для висунення претензій до Радянського Союзу та його органів.

28 жовтня депутатів Народних Зборів привітала делегація від трудящих УРСР. 3 промовою до депутатів звернувся режисер Олександр Довженко. Від імені делегації частин Червоної Армії, яка також вітала Народні Збори, виступив бригадний комісар, начальник політичного управління шостої армії К.Герасименко.

Від імені Українських Народних Зборів були надіслані вітальні телеграми Голові Ради Народних Комісарів СРСР В.М.Молотову, Народному Комісару оборони СРСР, першому Маршалові Радянського Союзу К.Є.Ворошилову, Раді Народних Косісарів Української РСР і Народним Зборам Західної Білорусії.

Наприкінці роботи Українських Народних Зборів до їх порядку денного було додатково включено ще одне питання — про обрання Повноважної Комісії.

На відміну від прийняття чотирьох Декларацій, які схвалювалися одностайно і без зауваг, розгляд додаткового питання — Про Повноважну Комісію — викликав широкі дебати. Спочатку вносилася пропозиція про обрання її в складі 45 осіб, але із зали почали лунати вигуки, що треба від кожного повіту, були претензії щодо конкретних кандидатур. У хід рогляду питання мусив втрутитися М.С.Хрущов, який запропонував оголосити перерву, щоб депутати зібралися по областях і визначили своїх представників, адже бажаючих було чимало.

Після перерви Народні Збори закінчили свою роботу одноголосним обранням Повноважної Комісії в складі 66 осіб для доповіді урядам СРСР і УРСР про рішення Українських Народних Зборів. До складу комісії ввійшли: В.О.Барвінський, Г.Г.Гоголь, Г.В.Гаврищук, У.В.Єфимчук-Дячук, О.С.Кузьминська, М.І.Панчишин, М.О Перепелиця, І.Ю.Кравчук, В.Г.Садовий, К.Й.Студинський, М.С.Кіх, М.І.Лозанський, В.І.Забавко, К.А.Стойко, М.Й.Олексюк, П.І.Франко, Ю.М.Шкалубина та ін. Серед членів Повноважної Комісії —23 колишні політичні в'язні.

По завершенню Народних Зборів для їх депутатів та гостей було дано великий концерт за участю артистів Москви і Києва. У Львові відбувся спеціальний парад військ Червоної Армії.

На моє тверде переконання, історичні рішення Народних Зборів, які мали конституційне значення, відбивали споконвічні мрії і прагнення широких трудящих мас, розв'язали основні питання суспільного і державного будівництва Західної України.

Вони були справді доленосними для західноукраїнських трудівників, для збирання воєдино українських земель, а не актом поневолення, як це твердять нинішні політикани і можновладці.

На завершення розмови про Українські Народні Збори, як і попередню розповідь щодо виборів їх депутатів (див. номер за 22 жовтня), дозволимо собі знову зіслатися на свідчення активного учасника тих знаменних подій Івана Сивохіпа:«Я також був серед тих, кого робітники й селяни обрали своїми повноважними представниками. То були хвилюючі, незабутні дні. Дні справжнього щастя. Як і всі, хто тоді засідав в оперному театрі, я за велінням розуму й серця проголосував за декларацію, в якій говорилося: «Виявляючи одностайну волю звільненого народу Західної України, йдучи за прикладом народів Радянського Союзу, Народні Збори проголошують встановлення Радянської влади по всій Західній Україні...».

Істоиричну розвідку щодо розгляду долі Західної України на сесії Верховної Ради Союзу РСР ми здійснимо 1 листопада.

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях