“Солдат діяв, як генерал”. До 75–ї річниці визволення Радянської України від німецько-фашистських загарбників


Так оцінював військове вміння радянських бійців при виконанні бойових завдань двічі Герой Радянського Союзу, маршал Семен Тимошенко. «І в цьому ряду, – згадував він, – колишній луганський шахтар, старший обслуги протитанкових рушниць 7-го гвардійського винищувально-протитанкового дивізіону 7-го гвардійського кавалерійського корпусу Герой Радянського Союзу гвардії рядовий Олексій Агафонов. Саме такі, як він, і творили Велику Перемогу».

Світанок на Дніпрі

Гвардії рядовим обслуги протитанкових рушниць Олексію Агафонову і Василю Рижову не спалось. Який сон може бути у траншеї, коли перевалило за північ і бойова група, до складу якої вони входили, мала першою форсувати Дніпро?

– Чекати команди – найгірше, – шепотів Олексій. – Навіть річка непокоїться. Чуєш, як хвилі б’ються об берег?

– Ти про неї, наче про живу істоту, кажеш, – мовив Рижов.

– А вона і є жива істота, – відповів Агафонов. – Дніпро по-людськи стогне, переживає. Гарно писав про нашу річку Кобзар.

Олексій окинув поглядом бійців, і почав читати:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива.

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

З-за хмари де-де виглядав.

Неначе човен в синім морі –

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів.

Сичі в гаю перекликались

Та ясен раз у раз скрипів.

– Ця річка, сябре, – прошепотів Рижов, – і для білорусів своя, на ній стоїть мій Могильов. Через нього проїжджав Гоголь. Послухай, як він писав: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Глядишь и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина; и чудится, будто весь он вылит из стекла, и будто голубая зеркальная дорога, без меры в ширину, без конца в длину, реет и вьется по зеленому миру».

Агафонов похвалив друга за знання класики. Обох єднала одна мрія – після розгрому фашистів вступити до літературного інституту…

«Маневрувати!  Не  підставлятись!»

Дніпро кутався в передсвітанкову млу. Осінній туман стелився над самісінькою водою, ховаючи високий протилежний берег. Над річкою стояла напружена тиша. Та сотні людей пильно вдивлялись у бік противника, готові ринутися на штурм, здавалось, неприступних круч.

Олексій Агафонов разом із Василем Рижовим кілька днів стежили за передовими позиціями противника, виявляли вогневу систему фашистів, а тепер, підготувавши човни, зброю і боєприпаси, чекали умовного сигналу.

Дивлячись на Дніпро, воїни подумки порівнювали цю велику ріку з іншими водними артеріями. Олексій згадував Сіверський Донець біля рідного села Боровське і Лисичанська. В уяві Василя поставала вузька річка з назвою Дніпро біля рідного Могильова. Щось рідне, близьке бачилось їм у дніпровській гладіні біля столиці України. І це додавало сил, упевненості: «Подолаємо!».

Фашисти, нутром відчуваючи, що наші війська мають наступати, періодично прострілювали лівий берег. Одна з дурних куль на світанку влучила у гвардії молодшого лейтенанта Сергія Громова, який мав вести ударну групу і вийшов із траншеї, щоб подивитися на ріку. Як старший за віком, командування групою взяв на себе гвардії рядовий Олексій Агафонов.

– Веди нас, сябре, – казав Рижов. – Дивись – і в генерали виб’єшся.

Жарт друга підбадьорював Агафонова, змушував «заводити в собі двигун організаторських здібностей». Пригадав, як керував ланкою робітників очисного вибою. Зміг під землею, зможе і на землі, і на воді.

П’ять човнів рушили до правого берега. Бійці веслували обережно, намагаючись сплесками весел не порушити тишу. Але при підході до ворожого берега фашисти все-таки помітили сміливців. Кулеметні черги різали повітря, здіймали бризки, пінили дніпровську воду.

– Маневрувати! – командував Агафонов. – Не підставлятись!

Бійці спрямували свої човни до крутого обриву, де вогневі засоби противника не могли їх дістати.

– Приготувати гранати! – наказав Агафонов.

Гвардійці непомітно підповзали до ворожих позицій, і закидали їх гранатами. А за хвилину, не даючи їм отямитися, увірвались у траншеї.

Фашисти не встояли і спробували втікати, але їх наздоганяли автоматні черги.

Завдяки успішному двобою ударної групи решта радянських підрозділів змогла переправитися на правий берег без втрат.

– А полк, сябре, зміг би очолити? – захоплюючись командирським хистом Агафонова, запитував другий номер обслуги Василь Рижов.

– Зміг би, – усміхався Агафонов, повторюючи відповідь Чапаєва своєму ординарцю Степану, – підучитись трішки не завадило б…

Запеклі бої не припинялися. Поповнивши запас гранат і патронів, обслуга Агафонова провела розвідку боєм. Бійці виявили розташування ворожих точок противника. Вогнем із протитанкових рушниць вивели з ладу два великокаліберних кулемети, підпалили автомашину з боєприпасами, із засідки підбили фашистський танк.

Пастка для противника

Листопад 1943 року. Невдовзі після форсування Дніпра радянське командування готувало операцію з визволення Києва. За важливу ділянку в ній відповідала 7-ма винищувально-протитанкова дивізія, у складі якої воювали Олексій Агафонов та Василь Рижов. Треба було проникнути в тил ворога влаштувати йому пастку, не дати відійти, знищити малими силами.

Командир роти гвардії старший лейтенант Ігор Нефедов пояснив завдання, наголосивши, що в бойову групу набираються найбільш витривалі й досвідчені бійці.

– Добровольці – крок уперед! – скомандував він.

Крок зробила вся рота. Нефедов, радіючи такій готовності підрозділу виконати важливе завдання, сказав:

– Горджуся вами, бійці, – сказав Нефедов, – але потрібно лише 40 чоловік.

Першими в цю групу він відібрав гвардії рядових Олексія Агафонова та Василя Рижова. Він знав, що друзі вже не уявляли, як би воювали один без одного, настільки злилися душами, думками, мріями і навіть відчайдушною поведінкою.

Під прикриттям темряви група через передові позиції фашистів просочилась непоміченою. Вибрали місце для бойових позицій, вирили окопи. Приготувалися до бою. Ворога довго чекати не довелось.

Незабаром долинув характерний шум, створений мотоциклами. Наближався головний дозір противника. Гвардії старший лейтенант Нефедов полоснув з автомата по передньому мотоциклу. Влучні черги з кулеметів та автоматів – і головний дозір ворога знищено. За ним з’явились бронетранспортери.

– А це для нас робота, – сказав Агафонов Рижову. – Ти готовий?

– Як піонер – завжди готовий! – відповів той. Навіть у найскладніші хвилини бою бійців не залишало почуття гумору.

Дружно запрацювали обслуги протитанкових рушниць. З бронетранспортерами покінчили  так само швидко, як і з мотоциклами.

Основні сили фашистів виявили засідку. Але іншого виходу в них не було, як тільки прориватися напролом. Ворог піддав позиції наших бійців інтенсивному артилерійсько-мінометному обстрілу і тут же кинув у бій танки. Для бронебійників настала особливо гаряча пора. Ось уже чотири фашистські танки палають біля дороги. В хід пішли гранати. У цьому нерівному бою багато наших воїнів полягло. А танки все йшли і йшли. Ворожа піхота оточила наші позиції. Вихід один – просити вогню своєї артилерії. І смертельно поранений гвардії старший лейтенант Ігор Нефедов віддав останній наказ радисту. Батарея гвардійських мінометів вдарила по ворогу – все горіло, все змішалось із землею.

Перемога була остаточною. Група добровольців з честю виконала поставлене завдання. Живими залишилися четверо: Олексій Агафонов, Василь Рижов, Іван Ганжалаєв  і Заліхман Дачієв. Та й вони були поранені або контужені. Всі стали Героями. Сімом учасникам групи на чолі з гвардії старшим лейтенантом Ігорем Нефедовим це високе звання присвоєно посмертно.

 

За матеріалами архівних документів та спогадами полковника у відставці Василя Рижова «Обслуга на двох»

публікацію підготували

Вадим Корнієнко та

Анатолій Казимірчук, кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях