Крок у безсмертя. Професія – Вітчизну захищати

Крок у безсмертя. Професія – Вітчизну захищати


«Бувало, що успіх операції вирішував відчайдушний вчинок окремого бійця, – писав у своїх спогадах двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Кирило Семенович Москаленко. – Одним із таких був Герой Радянського Союзу рядовий Василь Іванович Тихонов».

Розвиднялося.. Сердитий північний вітер висмикував з низьких хмар то колючий сніг, то дрібний дощ. Та це не завадило військам 1-го Українського фронту 24 грудня 1943 року знову перейти в наступ. Бійці й командири були налаштовані рішуче. Ворог уже відчув свою кончину, і його належало швидше гнати туди, звідки він приперся.

Розпочалася Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. Гітлерівці чинили шалений опір. Командування групи армій «Південь» маневрувало частинами, з’єднаннями і, незважаючи на великі втрати, знов і знов кидало їх у контратаку. Цей день мав показати, хто кого подужає.

Особливо сильний опір чинили фашисти наступаючим полкам і дивізіям 38-ї армії генерал-полковника Кирила Семеновича Москаленка на ділянці Брусилів, Соловіївка і Корнин.

Попри це роти й батальйони 100-ї стрілецької дивізії полковника Григорія Петровича Циганкова метр за метром із запеклими боями просувалися вперед.

Командир кулеметної обслуги 472-го стрілецького полку Василь Іванович Тихонов швидко, як і належало досвідченому воїну, зорієнтувався на місцевості, віднайшов ту маленьку безіменну висотку,  на яку за наказом мали вийти, скомандував окопатися.

Тихонов працював швидко. Це підбадьорювало інших членів обслуги – другого номера, рядового Михайла Куща та третього номера – піднощика набоїв рядового Мурата Худайбергенова.

Доля так розпорядилася, що разом вони воювали другий рік, багато що один про одного знали. Але в бойовій обстановці не вважали зайвим у ту справу, якою зай­няті, вплітати і дотепи, і дружні зауваження, і спогади про тих, хто їх чекає вдома.

– Ну, ви, товаришу рядовий, орете, як тракторист, – сказав Михайло Кущ. – За вами не встигнеш.

– Я і є тракторист, – відповів Василь Тихонов. – Ти забув?

І  він згадав, як після школи пішов на курси механізаторів, потім служив в армії три роки. Повернувшись додому, в колгоспі очолював тракторну бригаду. А в липні 1941-го, коли йому виповнився тридцять один рік, добровольцем записався в лави Червоної армії.

Кущу й Худайбергенову було по дев’ятнадцять, і обидва майже з обожнюванням дивилися на старшого товариша, в якого за плечима такий багатий досвід. У гарячі хвилини боїв для них він був «дядя Вася». Вони пам’ятали наказ комбата, капітана Всеволода Грищенка, під час формування їхньої кулеметної обслуги: «Слухайте його, вчіться у нього воювати»…

Невдовзі було вирито три окопи. «Кожному пеньку по куреньку», – пожартував Худайбергенов. Посередині між «куреньками» з’явився майданчик для станкового кулемета, з якого от-от полетять «передріздвяні подарунки» німцям.

– Пам’ятаймо, хлопці, за нами – визволена від загарбників земля. Тут фашистам проходу немає. Стрічку! – скомандував Василь і схилився над станковим кулеметом, патрони до якого подавав рухливий Худайбергенов.

– Не підведи, брате! – зазвичай звернувся Тихонов до кулемета, як до четвертого товариша своєї обслуги. – Попереду Житомир і Дід Мороз із подарунками.

По той бік лісу загуркотіло. Над головами завищали ворожі міни і снаряди. Густа завіса вибухів миттю виросла перед бруствером. З боку села Вільшка раптом з’явилися ворожі танки.

– Ех, штурмовиків би на них! – промовив Тихонов і ближче підсунув до себе гранати.

У цей час вдарила наша артилерія. Частокіл вибухів перегородив шлях танкам. Ворожі машини зменшили швидкість, а з бортів на землю посипались автоматники.

– Дядя Вася, що ж тепер буде? – захвилювався другий номер обслуги Кущ.

– Гадати, Мишко, пізно, – спокійно відповів той. – Підпустимо ближче і потім ударимо.

«Нерви в нього залізні, – через багато років згадає цей випадок капітан Михайло Кущ. – Його спокій нас із Муратом рятував».

Довкіл загуркотіло. Над головами – отруйно-червоні траси. Коли гітлерівці наблизилися, застукотів кулемет Василя Тихонова, застрекотіли автомати, глухо заухали протитанкові рушниці.

У бій вступили всі роти і батальйони полку. Тихонов бив із кулемета то короткими, то довгими чергами. Лавина автоматників помітно поріділа, але фашистські танки повзли вперед.

«Дванадцять машин на таку вузьку ділянку фронту», – підрахував Тихонов.

– Сміливіше, хлопці! Ми ще й не таких били!

Вибухом знесло майже половину бруствера. З-під каски ринула кров, Василь машинально протер очі, підхопив перекинутий кулемет, поставив його на місце і випустив довгу чергу по гітлерівцях. З головного танка помітили кулеметну точку. Над головою Василя пролетів один снаряд, за ним другий.

– Переліт. У «мертвій» зоні. Мишко, стрічку!

Зазвичай басовитий голос Тихонова цього разу здавався Кущу фальцетом.

«Не пропустити!» – ця думка вогнем обпалила мозок.

Василь зову крикнув другому номеру:

– Мишко, заміни! Коси їх до останнього патрона!

– А ви, дядя Вася?

– А я гранатами. Друзі, чуєте мене? Ні кроку назад!.. Прощавайте!..

Михайло прикипів до кулемета, стрічку подавав йому спітнілий Мурат. А Тихонов, взявши зв’язку протитанкових гранат, перемахнув через бруствер і, припадаючи до землі, поповз.

Із танка сміливця помітили. Кулі осами зароїлися довкіл. Коли стальна махина загрозливо рушила вперед, Василь не став чекати її наближення – встав і пішов назустріч.

– Не пропущу! Одержуйте! – прокричав Василь.

Страшенної сили вибух проковтнув його останні слова. Солдат чесно виконав свій обов’язок.

Підрозділи 472-го стрілецького полку відбили контратаку противника. Радянські війська перейшли в рішучий наступ.

Коли про подвиг Василя Івановича Тихонова доповіли командувачу 1-го Українського фронту генералу армії Миколі Федоровичу Ватутіну, він сказав:

– Пишаюсь його мужністю. Герой! Він зробив крок у безсмертя…

* * *

Поховали Василя Івановича Тихонова в селі Хомутець Коростишівського району Житомирської області. У книзі відвідувачів місцевого краєзнавчого музею є запис: «Він віддав своє життя за Батьківщину в 33 роки. Вічна пам’ять Вам, дорогий і незабутній дядя Вася». І підпис: «Учитель історії Михайло Прокопович Кущ».

За матеріалами архівних документів публікацію підготували Михайло Балтянський

та Анатолій Казимірчук, кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях