22 червня 1941 року - початок героїчного подвигу і відваги радянського народу та його Червоної Армії під керівництвом Комуністичної партії в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). Пам’ятаємо і ніколи не забудемо!


БАЛАДА ПРО ПЕРШИХ

Останні позиції і бліндажі розорює Європа.

Лиш він, обійнявши гвинтівку, лежить у вічнім, як рана, окопі.

Давно просурмили відбій сурмачі,вляглися кордони у русла,

А він не почує – хоч вічність  кричи, - вчепившись руками у бруствер.

Над світом новим молоді ясени гудуть в оксамитові дзвони.

З найдальших фронтів повернулись сини і всі вже прийшли  похоронні.

Лиш він не поверне. Даремно шукать, і кликать, і ждати на вісті.

Над ним владарює останній наказ: - Ні кроку назад, комуністи!

Не варто довго гадати, кому присвятив пекучі до щему в своєму чутливому серці ці рядки український радянський поет Борис Олійник. Не лише своєму батькові, а  всім, хто разом із ним  першими піднялися назустріч смертоносній лавині.

Шестирічному хлопчакові на все життя врізалися хвилини прощання з  татом,  редактором районної газети. В юнацькі роки на одній із донецьких шахт той пошкодив руку, яка давала йому право на звільнення від військової служби. «Батько перейшов, швидше перебіг міст  через Ворсклу, - пригадував поет. - Помахав з протилежного берега рукою. За кілька хвилин сапери висадили переправу в повітря. Наближалися німецькі танки. Про його долю  сім’я довідається через довгих сім років».

Такий же,  у своїй немилосердності вибір, зробив наймолодший із трьох братів  Микита Семенович Сіряченко, бригадир садоводів колгоспу імені Сталіна Сумського району. Напередодні війни він заклав на крутому правому березі Псла молодий сад. Та не судилося йому діждатися першою врожаю. Попрощався з старенькою матінкою, молодою дружиною, чотирічною донькою Галинкою та з племінником Сашком, який саме  гостював у бабусі. З узгір’я, з польової дороги, йому ще довго виділися, доки не сховались назавжди    і  його дітище-сад, і  рідне  Червоне, і батьківська домівка.

Небачена битва гриміла на неосяжних просторах рідної землі, яку шматували на клапті новоявлені тевтонські армади. Фронти, що пролягли на тисячі кілометрів від Баренцового  і Балтійського до Чорного  морів… Одразу шістьох  представників чоловічої статі по батьківській і материнській лініях з нашої численної рідні покликала Вітчизна на справді народну війну.

Уже 22 червня командирові артилерійської батареї  118 артполку 182  стрілецької дивізії Полтавцеву  Андрію Григоровичу, чоловікові молодшої  сестри  мого батька Ольги Семенівни, випало вступити в бій на Північно-Західному фронті. Командування вермахту мало намір за  тиждень-другий взяти Ленінград. Не судилося. З боями відходячи на схід, дивізія й сама переходила в контрнаступ  під Старою Руссою на Новгородській землі. 

А найстарший із братів Григорій Семенович Сіряченко, будучи начальником 1-го відділу міліції міста Кременчук, одержав наказ сформувати один із чотирьох винищувальних загонів. Його 300 «яструбків», немов легендарні спартанці із древнього міфу, разом із 297 стрілецькою дивізією стійко утримували свої позиції на Правобережжі Дніпра, не даючи змоги фашистським полчищам замкнути  «київський котел», знешкоджували шпигунів та диверсантів. Надавали допомогу евакуйованим,  переправляючи їх углиб країни. Згодом  організовано відступили, влившись до Діючої армії. Через півтора роки вступить у двобій з німецькими спецслужбами та її агентурами  «СМЕРШ», одним  із учасників його операцій стане капітан Григорій Сіряченко.   

У ленінградської письменниці Олени Прудникової я віднайшов це визначення: «В  суворі і трагічні для Радянської Країни поряд з державною, партійною та судовою гілками влади діяла четверта, в особі Наркомату внутрішніх справ та його місцевих структур. Чекісти тримали під своїм контролем всі ланки процесу переміщення  до Східних регіонів промислових підприємств з людьми, якого не знала історія». Чітко виконував свої обов’язки   старший лейтенант Василь Семенович Сіряченко. Завершував свою бойову біографію в Криму, де йому разом з товаришами випало  забезпечувати безпеку  учасників Ялтинської конференції - глав держав Антигітлерівської коаліції.  

Нині по хорошій дорозі три години автомобільної їзди від Великих Лук до Старої Русси – двох міст Військової Слави. А тоді, в сорок першому,  не те що кілометр, кожний  метр тут давався ціною неймовірних зусиль і втрат. Суворі фронтові дороги,  солдатська доля воістину несповідимі. Не відав тоді старший сержант Микита Сіряченко, воюючи під старовинним російським містом, куди було на початку 42-го року перекинуто їхню 257 стрілецьку дивізію. Не знав, що капітана Полтавцева було тяжко поранено ще в серпні сорок першого та  евакуйовано в глибокий тил. Чудодійні руки лікарів повернули його до повноцінного життя, але не дали змоги брати участь в подальших бойових діях. Завершить Андрій Григорович  військову службу  полковником -  начальником кафедри одного з військових училищ.

Великі Луки і невелике містечко Новосокольники.  Два вузли залізничних та шосейних шляхів мали неабияке стратегічне значення. Ставка та командування Калінінського фронту готувалися будь-що повернути ці населені пункти, через які ворог мав змогу перекидати свої резерви не тільки на Ленінградський, Калінінський та Московський напрями. Стояло жорстоке літо сорок другого. Група армій «Південь» рвалася до Сталінграду, на Кавказ. І кожна ворожа дивізія, яку сковувала своїми контрнаступальними діями 3-а ударна армія, в тім числі 257 дивізія, позбавляла добірні формування вермахту можливості з’явитися  на Волзі.

На долю старшини роти Микити Сіряченка не випало разом з товаришами по зброї розділити радість  визволення Великих Лук. Він загинув 1 липня сорок другого під селом Горохове Новосокольницького району.

І ти його, мамо, з походу не жди – нехай йому солодко спиться.

Віддав він калині твоїй назавжди червону відвагу петлиці.

Не встиг він оддячить за хліб старшині і подвигом слави зажити.

Медалі його і його ордени видзвонюють листям на вітах.    

Але раніше за всіх довелося випити гірку  чашу скорботи найстаршій із п’ятьох братів і сестер Уляні Семенівні.  На початку вересня танкові колони Гудеріана прорвали радянську оборону під Конотопом та Ромнами, стався розрив фронту майже в 100 кілометрів.  Командування Південного напрямку  кинуло сюди щойно сформовану «групу генерал-майора А.С.Чеснова». До складу її включили курсантів Харківських протитанкового та артилерійського училищ, Сумського артучилища, Комуністичного та саперного батальйонів. На передові позиції відправили навіть кашоварів,  обслугу речового та матеріального забезпечення, їздових – усіх, хто міг тримати в руках зброю. Загалом 7500 бійців і  80 гармат.

Бойове хрещення група одержала 8 вересня під селом Волокитине Путивльського району. Десь у тій нещадній січі поліг чоловік Уляни Семенівни Федір Маландій. Ціною своїх життів бійці загону Чеснова прикрили евакуацію ключових промислових підприємств Сум та Харкова, десятків тисяч  робітників і спеціалістів, їхніх сімей.  Творців святої зброї Перемоги.

Здавалося б, назавжди відгриміли останні переможні залпи. Але що ж ти натворила, що залишила по собі, проклятуща війна? Все ще тривали вибухи і постріли, додаючи до недавніх  втрат нових трагедій. Західній Україні довелося відчути на собі весь жах злодіянь різунів ОУН – УПА.  А лівобережжя  належало  очистити від злочинних банд та  свавілля кримінальних елементів, від усіх тих, хто продовжував «гріти руки» на народній біді.

В серпні 46-го одну з виїзних оперативних груп НКВС очолив мій батько. Людина, як і його брати, з загостреним відчуттям відповідальності за свої дії.  З’явилося в нього воно, вочевидь, ще тоді, коли… десятирічним підпасичем забрався на телефонну лінію кайзерівських окупантів і надовго вивів її з ладу . Був гідним  представником покоління комісарів, політруків і замполітів, що перші постріли приймали на себе. З тієї операції батько не повернувся.  Ховало його все наше невелике місто.    

Стою на  узгір’ї, певно,  на тому самому місці, на тій же польовій дорозі, де  Микита Семенович прощався з рідним селом, з яблуневим садом, з рідними, з усім, що залишав по собі.

Мені чомусь пригадалася кінодилогія «Ми з майбутнього», герої якої раптом віртуально, через сім десятиліть, повернулися назад в 1941 рік. Справді, якщо  таке було б  можливим і  повернувся би живим-здоровим додому, то що б він побачив? Що Червоне, котрому вони на початку тридцятих років одностайно обрали  нове ім’я -  світле, мов вранішня зоря, затяті декомунізатори глумливо переінакшили на Старе село. Не стало їхнього колгоспу, який ще до війни зажив слави заможного господарства, учасника Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Що давно вже не стало їхнього розлогого саду. Так само, як  і яблунь, і смачної груші, котрі він саджав в один рік з колективним садом. Ні в кого, як у них,  тоді не водилося таких сортів. Однак не встигли піти за межу дружина і донька,  що несли все життя  на своїх утлих плечах тягар незмірної для них  втрати – воїна-справедливця і глави сімейства , як спритні   крутії-аферисти привласнили його і тут же виставили на безсоромне торжище  їхнє обійстя.

Наша велика рідня, як і весь радянський народ,   тоді, 22 червня, рушила на свій  рішучий і праведний бій, а не за те, щоб правила потім свій сатанинський бал недобита нацистська гидь і погань. Доки ж  терпітимемо їх? Яка політична сила здатна врешті-решт покласти край братовбивчій війні на українській землі?? 

Минають літа, одцвітають літа, імення і дати затерши…

Не встиг він під лаври історії стать, він – просто один із перших,

Що в судну годину на першій межі, підвладний святому закону,

Рвонувсь уперед -  та так і лежить, дославши патрон у патронник.                                                                  

Володимир Сіряченко


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях