ЮВІЛЕЇ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ І НОВІ ВИКЛИКИ ЧАСУ (оновлено)

ЮВІЛЕЇ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ І НОВІ ВИКЛИКИ ЧАСУ (оновлено)


ДОПОВІДЬ ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК

КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ П.М.СИМОНЕНКА

НА ВСЕУКРАЇНСЬКИХ ПАРТІЙНИХ ЗБОРАХ

З ЄДИНИМ ПОРЯДКОМ ДЕННИМ:

“ПРО ЗАВДАННЯ ПАРТІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ

ІЗ ЗНАМЕННИХ ДАТ: 100-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ

ТА 25-ЛІТТЯ ЇЇ ВІДРОДЖЕННЯ” 19 ТРАВНЯ 2018 РОКУ

Шановні учасники Всеукраїнського партійного зібрання!

Наша сьогоднішня загальнопартійна розмова присвячена ювілеям Компартії України і новим викликам нинішнього тривожного часу.

Мова йтиме про нашу столітню історію, що увібрала у собі звитяжні й трагічні сторінки, та про завдання партійних комітетів, регіональних, місцевих і первинних осередків, що випливають із знаменних дат: 100-річчя створення Компартії України та 25-ліття її відродження.

Як відомо, нинішній рік є роком двох славних ювілеїв Комуністичної партії України.

100 років тому, 12 липня 1918 року, всеукраїнський з’їзд партійних організацій Російської комуністичної партії (більшовиків) ухвалив резолюцію про об’єднання їх в Комуністичну партію (більшовиків) України (з 1952 року - Комуністична партія України) і, відповідно, назвав себе Першим з’їздом Комуністичної партії (більшовиків) України.

Після антисоціалістичного перевороту в 1991 році та незаконної заборони діяльності КПУ указами Президії Верховної Ради 25 років тому, 19 червня 1993 року, всеукраїнський з’їзд прихильників комуністичної ідеї в Донецьку проголосив об’єднання їх у формально, юридично нову Комуністичну партію України — наступницю ідей і традицій Компартії, яка діяла з липня 1918 по серпень 1991 року.

З’їзд не присвоював собі порядкового номера, але вже наступний з’їзд, що відбувся в Києві в березні 1995 року, назвав себе Другим (і в дужках Тридцятим), нагадавши, тим самим, що до заборони Компартія України провела 28 з’їздів і донецький з’їзд по відношенню до них є 29-м.

27 грудня 2001 року Конституційний Суд скасував заборону. Це дозволило провести 26 травня 2002 року в Києві об’єднаний з’їзд обох партій. З’їзд затвердив передачу Компартією, утвореною 12 липня 1918 року, всіх своїх прав і повноважень Компартії, утвореній 19 червня 1993 року; і назвав себе 36-м (об’єднаним) з’їздом Комуністичної партії України. Тобто з’їздом однієї, єдиної в історичному, юридичному і фактичному значенні Компартії України. Це відображено і в нумерації з’їзду.

Всього на сьогоднішній день відбулося 52 з’їзди партії, починаючи з Першого з’їзду КП (б) У в 1918 році.

Історія України не знає іншої партії, діяльність якої тривала б ціле століття. Так, деякі буржуазні і дрібнобуржуазні партії виникли раніше, ніж наша. Але всі вони, зазнавши нищівної політичної поразки в Громадянській війні 1917-1920 років, давним-давно безслідно зникли. І жодна з нині сущих партій не оголосила себе їх ідейною наступницею.

В період горбачовської «перебудови» знову виникла багатопартійність. Причому партії виникали в достатку і швидко, як гриби після дощу. Бурхливе зростання їх кількості спостерігається і в усі роки незалежності — на сьогодні зареєстровано вже більше трьохсот партій. І практично всі вони виявилися недовговічними, та й невиразними за своїми програмними установками. «Пересічному громадянину» часом  важко розібратися у відмінностях між ними, зрозуміти, чого від них очікувати народові.

І тільки щодо  Компартії України існує повна ясність. Усі в країні знають, що це партія марксистів-ленінців, партія інтернаціоналістів, що її програмна мета — соціалізм і комунізм.

В ідейній  стійкості  і полягає «секрет» довголіття Компартії України. Що, зрозуміло, не свідчить про її догматизм чи  консерватизм. У Програмі КПУ записано: «Свою стратегію і тактику партія визначає, керуючись марксистсько-ленінським вченням», але, зауважте, «з урахуванням розстановки політичних сил в країні і обстановки в світі».

Діяльність Компартії отримує різні оцінки в сучасному українському суспільстві. Одні її схвалюють і підтримують, інші - засуджують і протидіють.

Особливо ворожі й агресивні по відношенню до нашої партії українські націоналісти — ідейні спадкоємці Петлюри і Коновальця, Бандери і Шухевича. В результаті лютневого (2014 року) державного перевороту вони захопили владу і поспішають використати  її для розправи над Компартією України.

Одне зі свідчень - горезвісний закон від 9 квітня 2015 року. Він засуджує «комуністичний тоталітарний режим в Україні» періоду 1917-1991 років, коли партія була правлячою. Але фактично спрямований на дискредитацію сучасної, опозиційної Компартії України.

На підставі цього закону Окружний адміністративний суд Києва 16 грудня 2015 року прийняв рішення про припинення діяльності нашої партії. Причому, зверніть увагу, тільки за те, що вона не відмовляється від своїх назви та іншої символіки. І ось уже понад два роки нашу скаргу на рішення суду першої інстанції розглядає Київський апеляційний адміністративний суд. Ми чекаємо також рішення Конституційного Суду, який прийняв до розгляду подання 46 народних депутатів щодо неконституційності згаданого вище закону.

Чому наша партія не відмовляється від своєї назви? Тому, що назва «комуністична», за В.І. Леніним, є єдино науково правильною  для партії, кінцева мета якої - створення комуністичного суспільства, що йде до здійснення принципу: від кожного по здібностях, кожному по потребах (ПЗТ,т. 36, с. 42). І сьогодні не тільки ми, а й понад 90 партій зарубіжного світу носять цю назву.

Серед них і компартії країн, на підтримку влади яких український режим сподівається у своєму «європейському» і «євроатлантичному» виборі, - Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції, Німеччини, Канади та інших.

У ряді країн компартії є правлячими. Наприклад, у Китаї, з яким українська влада прагне налагодити економічне співробітництво.

Ось у такій тривожній обстановці комуністам України доводиться відзначати ювілеї своєї партії.

Але хоч як би нам було важко, ми не падаємо духом. Компартія України живе і діє. Діє, незважаючи на репресії влади проти партії в цілому і проти її керівництва, окремих організацій і членів.

Діє, незважаючи на терор націоналістичних бандформувань, на тотальну інформаційну блокаду.

Діє, незважаючи на випадки дезертирства і зради у власних рядах.

І ми не сумніваємося: рано чи пізно суспільство звільниться від ярма неонацистів, в країну повернуться демократія та законність і Комуністична партія України знову стане повноправним учасником політичного процесу.

Цей час не прийде сам собою, за перемогу над злом треба боротися не покладаючи рук, постійно і самовіддано.

Як боролися наші героїчні попередники проти царизму, проти буржуазно-націоналістичних і окупаційних режимів.

Боролися і перемагали.

Шановні товариші!

Історія Комуністичної партії України нерозривно пов’язана з історією Комуністичної партії Радянського Союзу, є її складовою частиною.

Ленінська партія стала виразником корінних інтересів народів Російської імперії, в тому числі українського. Її діяльність мала всесвітньо-історичне значення, стала вирішальною передумовою Великої Жовтневої соціалістичної революції, кардинальних соціально-економічних і політичних змін не тільки в Росії, а й на всій планеті.

Більшовики України визнали в особі В.І. Леніна свого вождя і вчителя, керувалися його настановами. Примітно, що делегатом Третього з’їзду РСДРП (1905 рік) він був обраний від Одеської більшовицької організації. Ленін приділяв проблемам України пильну і постійну увагу, надавав практичну допомогу більшовицьким комітетам.

Так було і в роки царизму, і в період між Лютневою  і Жовтневою революціями, і в роки встановлення і зміцнення Радянської влади. Значна частина великої літературної спадщини Леніна присвячена Україні.

Його ідеї і досвід практичної діяльності служать для нинішнього покоління комуністів України дороговказом у бурхливому океані політичної боротьби.

Глибоко символічно, що за рішенням лютневого (2001 рік) Пленуму ЦК КПУ партійний квиток № 1 члена Комуністичної партії України виписаний на ім’я Володимира Ілліча Леніна.

Перший з’їзд Комуністичної партії України, що відбувся 5-12 липня 1918 року в Москві (через заборону легальної діяльності більшовиків в гетьманській Україні), став історичною подією в житті комуністів і всього українського народу, в його боротьбі за соціальне і національне визволення, за революційну перебудову суспільства. Особливо важливо наголосити, що консолідація партійних сил у всеукраїнському масштабі збіглася за часом з утворенням Української радянської держави, в якій Компартії України належало відігравати керівну і спрямовуючу роль.

Протягом більш як  семи десятиліть Комуністична партія була правлячою. Класик української поезії Павло Тичина лаконічно відобразив цей факт у назві свого вірша - «Партія веде». Там є слова:

Адже це уже не дивно,

Що ми твердо, супротивно,

Владно устаєм…

Оживляєм гори, води,

Вибудовуєм заводи,

Ростемо ж ми, гей! –

Ми тривожим стратосферу,

Атомне ядро і сферу, -

О прекрасний час!

Неповторний час!

Нинішня українська влада начебто шанує Павла Тичину,в усякому разі столичний проспект його імені не перейменувала. Але оцінку радянського періоду історії, яким так захоплювався поет, дає прямо протилежну, різко негативну.

Йдеться про закон від 9 квітня 2015 року «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їхньої символіки». Стаття 2 Закону говорить: «Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору .., та у зв'язку з цим засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина». Далі йдеться про те, що «пропаганда» згаданого режиму визнається «наругою над пам'яттю мільйонів жертв» цього режиму і «заборонена законом».

Чи справді порушувалися в Українській РСР права людини? Так, такі факти мали місце. Партія їх засудила ще в часи свого правління і вжила заходів до неповторення свавілля. Це всім відомо.

Але ми знову і знову ставимо нашим політичним противникам запитання: невже епоха соціалізму була для українського народу тільки смутним часом «індивідуальних і масових вбивств, страт, депортацій, тортур» і таке інше, як це стверджується в законі?

Невже у житті нашого народу в той період не відбувалося ніяких радісних подій?

Ідейні попередники зверхників нинішнього режиму судили куди об'єктивніше про Радянську Україну. Наприклад, в меморандумі Організації українських націоналістів (бандерівської) Адольфу Гітлеру, направленому перед самим нападом нацистської Німеччини на СРСР, говорилося: «І хоча сьогоднішнє державне утворення Україна, під назвою Української Соціалістичної Радянської Республіки, що є складовою частиною Радянського Союзу, є лише фікцією, це все одно великий крок вперед порівняно з часом до початку світової війни, коли в царській Росії навіть слова «Україна», «українець», «український» були заборонені».

Ще один приклад. В ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року в одному із сіл Тернопільської області відбулася таємна зустріч двох представників керівництва ОУН (бандерівської) з двома представниками Наркомату держбезпеки УРСР. Представники Романа Шухевича, наполягаючи на виході України зі складу СРСР, водночас заявили: «ОУН-УПА цілком погоджуються і визнають все зроблене на Україні в соціальній, культурній та господарських галузях або в галузі індустріалізації»

І навіть обіцяли від себе повну підтримку прагненням уряду УРСР в цьому напрямку.

Чим же була Україна в радянську епоху? Не вдаючись до «пропаганди», наведемо лише деякі об'єктивні дані.

На початок 1920-х років площа УРСР становила 452 тисячі квадратних кілометрів, а на осінь 1991 року - 603,7 тисячі квадратних кілометрів. Це означало, що здійснилося те «злиття воєдино» всіх українських територій, яке урочисто проголосили в січні 1919 року, але так і не реалізували лідери Української та Західноукраїнської народних республік.

Більш того, «головний отаман» УНР С.Петлюра поступився Польщі Ю.Пілсудського більш як 100 тисячами квадратних кілометрів української території (Східна Галичина і Західна Волинь) в обмін на військову допомогу в боротьбі за «визволення від більшовиків» Радянської України.

І ще з цього ж питання. Возз'єднання західноукраїнських земель з Українською РСР відбулося, як відомо, в 1939, 1940 і 1945 роках. Але зусилля для вирішення цього історичного завдання Компартія України почала докладати відразу ж після свого заснування.

Під її впливом восени 1918 року активізувався комуністичний рух в Північній Буковині, Східній Галичині та Закарпатській Україні. В листопаді 1918 року виникла Компартія Буковини (КПБ), в лютому 1919 року - Компартія Східної Галичини (КПСГ). Майже одночасно виникла Комуністична організація на Закарпатті. Причому Компартії Буковини та Східної Галичини діяли на правах обласних (крайових) організацій КП(б)У, підкорялися рішенням її ЦК.

Влітку 1920 року, коли частину території Східної Галичини було звільнено Червоною Армією від польських окупантів, тут під керівництвом ЦК КП(б)У і ЦК КПСГ почалося будівництво Галицької Соціалістичної Радянської Республіки з тимчасовою столицею в Тернополі.

На жаль, у ті роки несприятлива для нас міжнародна обстановка не дозволила здійснити споконвічну мрію народних мас Західної України про возз'єднання з Великою Україною.

Але Компартія України продовжувала підтримувати найтісніший зв'язок і надавати практичну допомогу українським комуністичним організаціям у складі компартій Польщі, Румунії та Чехословаччини. Після возз'єднання західноукраїнські комуністи влилися в ряди Компартії України.

Далі. За роки Радянської влади удвічі зросла чисельність населення України - з 25,5 мільйона в 1920 році до 52 мільйонів у 1991 році. І це незважаючи на багатомільйонні втрати в період Великої Вітчизняної війни!

Нам нав‘язують  думку, що зростання населення - це природний процес,який не залежить від політичного ладу. Чому ж у незалежній, «вільній» і «соціальній», постсоціалістичній Україні чисельність населення не зростає, а постійно знижується?

На початок 2001 року нас було 48,5 мільйона, а на 1 січня нинішнього року - 42,4 мільйона. Тільки за 2017 рік чисельність населення зменшилася майже на 200 тисяч, причому причина зниження одна - перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених.

Всього за роки незалежності населення України зменшилося на 10 мільйонів чоловік.

Але фактично в країні постійно проживає значно менше людей через величезні масштаби трудової міграції. У минулому році понад півмільйона українців в'їхало на роботу до Російської Федерації. Міністр закордонних справ України нещодавно повідав, що кожен двадцятий українець працює в Росії.

У середньому 100 тисяч українців щомісяця стають трудовими мігрантами. Десятки автобусів щодня відправляються до країн ЄС з автовокзалів Києва, ще більше – із західних областей.

Чому чисельність населення в Українській РСР неухильно зростала, а в незалежній Україні неухильно знижується? Відповідь проста: в Радянській Україні ще на початку 1930-х років було ліквідовано безробіття, кожен громадянин з тих пір знав, що його праця і праця його дітей затребувані у рідній країні.

При цьому треба враховувати, яка спадщина дісталася нам від царизму, з якими об'єктивними труднощами стикалася Комуністична партія.

Про спадщину.  Першочерговим завданням Компартії  України була ліквідація неписьменності. І в 1921 році, тобто відразу після закінчення Громадянської війни, в республіці було запроваджено обов’язкове навчання грамоти всіх громадян («лікнеп»).

Велику роботу в цьому напрямку проводило добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке очолив голова вищого законодавчого органу - Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК), один з керівників Компартії України Григорій Іванович Петровський.

І результати виявилися вражаючими. З 1926 по 1934 рік питома вага неписьменних зменшилася з 47 до 8%, а до кінця 1930-х років Україна стала країною майже суцільної письменності.

У 1937 році в школах республіки навчалося 98% дітей шкільного віку.

Усвідомлюючи, що на національно-культурному розвитку населення республіки позначалося те, що російський царизм і експлуататорські класи Росії протягом століть придушували українську культуру (мову, школу і т.д.) і виникла загроза зникнення української мови і українців як нації, Компартія України в 1920 - 1930-х роках здійснила ряд заходів щодо забезпечення вільного розвитку української мови і культури. Зокрема, значно зросла кількість україномовних шкіл, кількість назв і тиражі українських газет, журналів, книг як художніх, так і наукових і навчальних.

Важливо відзначити, що реалізація цієї політики йшла рука об руку із забезпеченням прав національних меншин, сприянням їх освіті і розвитку культури рідними мовами. При цьому Компартія на практиці втілювала ленінські принципи інтернаціоналізму.

На початковому етапі цієї роботи партія, зокрема, недооцінювала значення викладання  в українських школах російської мови як мови міжнаціонального спілкування. В 1930-і роки цю помилку було виправлено.

Крім того, поряд з україномовними газетами стали виходити російськомовні, у тому числі загальнореспубліканські. Все це дозволило повніше враховувати інтереси російських і російськомовних громадян.

Було налагоджено вивчення комуністами української мови, що сприяло покращенню спілкування комуністів з безпартійними українцями, які становили переважну більшість населення республіки.

І ще з цього самого питання. Більшовицька політика 20-х – 30-х років 20-го століття не має нічого спільного з тотальною українізацією, що проводиться нинішнім націонал-олігархічним режимом.

Вона є насильницькою, спрямованою на позбавлення національної ідентичності росіян, угорців, румунів, представників інших національних меншин. Наша партія рішуче засуджує національну і мовну політику нинішньої української влади.

Реалізації ленінських принципів інтернаціоналізму служила і зовнішня політика СРСР. Один із прикладів – надання Українській РСР можливості стати співзасновником Організації Об’єднаних Націй.

Другий приклад - укладення договору між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпатська Україна була передана до складу УРСР. Можна назвати й інші факти.

Головним полем діяльності Компартії України в епоху соціалізму була, природно, економіка. Бо новий лад міг користуватися підтримкою народу лише в разі зростання його добробуту.

Політичні противники критикують Комуністичну партію за те, що за сім десятиліть соціалістичного будівництва в СРСР і УРСР не було досягнуто такого високого рівня продуктивності суспільної праці і добробуту населення, як у розвинених країнах Заходу.

По-перше, на те була об’єктивна причина - економічна відсталість капіталістичної Росії (і України) на момент перемоги Жовтневої революції.

По-друге, відставання від західних країн  Радянський  Союз все-таки набагато скоротив.

Це стало можливим,  насамперед, завдяки реалізації курсу на індустріалізацію та реконструкцію всієї вітчизняної економіки, розробленого сталінським керівництвом партії і держави в середині 1920-х років.

Індустріалізація здійснювалася з величезними труднощами, неминучими в умовах економічної і культурної відсталості. І все-таки були отримані вражаючі результати. Зокрема, в Україні за роки першої п’ятирічки (1928-1932) стали до ладу близько 400 фабрик, заводів, шахт, електростанцій.

Ці досягнення не йдуть ні в яке порівняння із сучасною, постсоціалістичною Україною, в якій промислове будівництво практично не ведеться.

З особливою силою правильність і своєчасність курсу на індустріалізацію підтвердила Велика Вітчизняна війна. Якщо говорити про Україну, то перебазовані на початку війни у східні райони СРСР майже 550 великих промислових підприємств випустили величезну кількість потрібної фронту продукції і цим наблизили Перемогу над німецько-фашистськими агресорами.

Об’єктивно необхідною для прискорення економічного і соціального прогресу країни була і колективізація сільського господарства. Жовтнева революція ліквідувала поміщицьке  землеволодіння і наділила селян землею. Однак малі розміри наділів не сприяли товарному виробництву сільгосппродукції. Зарадити справі могло кооперування. Найефективнішою його формою закономірно виявилася сільськогосподарська артіль - колгосп.

Наші політичні противники невтомно повторюють, ніби в Україні під ширмою колективізації здійснювався голодомор-геноцид, тобто цілеспрямоване знищення селянства за ознакою його української національності.

Два роки тому Верховна Рада України навіть звернулася до держав - партнерів України із закликом визнати «Голодомор 1932 – 1933 років в Україні злочином геноциду Українського народу». Однак жоден парламент, за винятком португальського, не клюнув на цю вудку з гнилою приманкою.

На сьогодні ті трагічні події в українському селі досліджено настільки глибоко і об’єктивно, що в зарубіжному світі вже майже ніхто не вірить у міф українських націонал-шовіністів про «голодомор-геноцид».

Що стосується Компартії України, то вона сама, з власної ініціативи, ще перебуваючи при владі, категорично засудила помилки, що призвели до масової загибелі людей, вчинені людьми, котрі виступали від імені ВКП(б) і КП(б)У.

Але ми ніколи не визнаємо, що то був голод-геноцид. Не визнаємо тому, що таке тлумачення подій не підтверджується жодним архівним документом. Навпаки, документи неспростовно свідчать, що ЦК Компартії України і ЦК ВКП(б) намагалися зупинити трагічний розвиток подій і досягли  в цьому певних позитивних результатів.

У тому ж 1933 році українські селяни, спираючись на значну допомогу держави насінням, продовольством, сільгоспмашинами, виростили високий, за мірками того часу, урожай зернових, що дало змогу нормалізувати продовольче становище.

А восени 1934 року Пленум ЦК ВКП(б) визнав за можливе скасувати в містах карткову систему розподілу харчових продуктів.

Даючи загальну оцінку діяльності Компартії України в радянський період історії, не можна обминути її величезний внесок у визволення республіки від ворогів у роки Громадянської та Великої Вітчизняної воєн.

У 1919 році КП(б)У направила в Червону Армію для боротьби з навалою Добровольчої армії російського великодержавного шовініста генерала Денікіна 20 тисяч із 35 тисяч членів партії. Діяли Зафронтове бюро ЦК КП(б)У, організації партизанського  руху і комуністичного підпілля в тилу денікінців.

У 1941 - 1945 роках в Червону Армію пішли 236 тисяч комуністів, або 43% складу Компартії України. Для організації підпілля і партизанських загонів було виділено понад 40 тисяч комуністів. Діяли нелегальний ЦК КП(б)У, 23 підпільних обкоми, сотні окружкомів, міськкомів і райкомів, первинних партійних організацій і груп.

У збройній боротьбі з німецько-фашистськими окупантами на фронті, у партизанських загонах і підпільних організаціях склали голови багато тисяч комуністів України.

Вічна їм пам’ять!

Героїчних зусиль вимагала від Компартії України повоєнна відбудова народного господарства. Це завдання було виконано в стислі терміни - до 1950 року.

Багато успіхів  у господарському і культурному будівництві, у розвитку соціальної сфери припадають на 50-ті — 80-ті роки минулого століття. Особливо плідним були 1972 - 1989 роки, коли Комуністичну партію України очолював Володимир Васильович Щербицький, сторіччя від дня народження якого ми відзначали недавно.

Відзначаючи безсумнівні досягнення в соціалістичному будівництві, не можна водночас не визнати, що на якомусь етапі темпи соціально-економічного зростання сповільнилися.

Великі надії комуністи і весь радянський народ покладали на перебудову суспільного життя на засадах «гуманного, демократичного соціалізму», розпочату в 1985 році новим генсеком ЦК КПРС М. С. Горбачовим. Але вона виявилася суцільним обманом, бо мала на меті не вдосконалення соціалізму, а повернення до капіталізму і призвела до загострення суспільно-політичної ситуації в країні.

19-23 червня 1990 року відбувся черговий 28-й з’їзд Компартії України (перший етап). На момент з‘їзду в республіці цілком вільно розгорнули свою діяльність націоналістичні, антикомуністичні організації, які добивалися виходу України зі складу СРСР і відмови від соціалістичного шляху розвитку.

З’їзд дійшов до висновку, що нова суспільно-політична ситуація вимагає більшої самостійності Компартії України і розширення прав Української РСР.

Було визначено новий курс партії в галузі національно-державного будівництва: «утвердження державного суверенітету України в оновленому Союзі рівноправних соціалістичних держав».

Новий курс передбачав «пріоритет республіканських законів, припинення дії союзних законів і постанов державної влади, які суперечать республіканським законам»; «встановлення громадянства Української РСР»; «становлення України як реального суб’єкта міжнародних відносин» та інше.

Депутати-комуністи ініціювали прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року «Декларації про державний суверенітет України», основні положення якої відповідали положенням «Програмних засад діяльності Компартії України», затверджених 28-м з’їздом партії.

З’їзд обрав першим секретарем ЦК КПУ Станіслава Івановича Гуренка.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України, реагуючи на провал ГКЧП в Москві, майже одноголосно прийняла «Акт проголошення незалежності України».

Політбюро ЦК Компартії України охарактеризувало це рішення як «історичне», як «логічний крок в утвердженні суверенної державності України, що є програмною метою Компартії».

Але сепаратистським силам у парламенті потрібна була не лише незалежність України, а й відмова від будівництва соціалізму, яке очолювала Комуністична партія. Потрібна була її заборона.

Розпочав процес заборони партії не хто інший, як перевертень, пристосуванець, зрадник Л.Кравчук.

25 серпня, в неділю, він підписав постанову Президії Верховної Ради «Про власність Компартії України і КПРС на території України», і того ж дня по всій республіці почалося опечатування приміщень партійних комітетів.

26 серпня Кравчук підписав Указ Президії «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», а 30 серпня – Указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Шановні товариші!

Ще не встигло, як то кажуть, висохнути чорнило під заборонними указами, як у Києві, інших містах почали виникати ініціативні групи за скасування заборони Компартії України.

Групи згуртовували навколо себе комуністів, які залишилися вірними справі партії. Створювалися, поки що напівлегально, партійні осередки. Виникали громадські організації комуністичної спрямованості. Наймасовішою з них був Союз комуністів України (СКУ).

Але організовану політичну діяльність можна було проводити, згідно із законодавством України, лише політичним партіям. Комуністи ініціювали створення та стали засновниками і членами Соціалістичної партії України ( до 90 відсотків членів СПУ на час її створення були членами КПУ), установчий з’їзд якої відбувся 26 жовтня 1991 року в Києві. Головою Політради СПУ був обраний О.О.Мороз, народний депутат України, колишній голова парламентської фракції комуністів («групи-239», котру він самочинно і розпустив у складні серпневі дні 1991 р.).

Якщо переважна більшість товаришів з незаконно забороненої Компартії, увійшовши до складу СПУ, вбачали у цьому тактичний крок — якомога швидше відновити діяльність Компартії, то голова СПУ О.О.Мороз мав на меті інше. Процитую сказане ним на з’їзді: «Ми ще раз питаємо, чи буде називатися партія комуністичною. Моя думка така. Є значна частина людей, які хотіли б відновити ту партію. Не треба переходити їм дорогу. Хай вони працюють у цьому напрямі. Одначе це справа… не нашої партії, це – справа тих людей, які залишилися в Компартії України».

Таким чином, сподівання, що партія, за назвою соціалістична, буде за змістом своєї діяльності комуністичною і виконає рішення І з’їзду СПУ про припинення діяльності після відновлення діяльності КПУ, виявилися марними. Залишалося одне – відроджувати комуністичну партію, побудовану на ленінських організаційних та ідеологічних засадах.

Причому не можна було просто, явочним порядком відновити діяльність забороненої КПУ. На Пленумі ЦК партії, який відбувся 26 серпня 1991 року до видання Указу Президії Верховної Ради про тимчасове припинення діяльності партії, С.І.Гуренко заявив: «Партія існує. Ми не саморозпускаємося». Тобто в разі скасування заборони партійні структури одразу запрацювали б знову. Це по-перше.

По-друге, зберігали чинність заборонні укази від 26 і 30 серпня 1991 року, і не можна було діяти всупереч їм.

Залишалося одне — утворити юридично нову партію, яка фактично продовжила б справу незаконно забороненої.

Ініціативу проявили донецькі комуністи. 12 вересня 1992 року в Донецьку відбулася обласна конференція прихильників соціалістичної орієнтації. Було обрано делегатів на ХХ Всесоюзну конференцію КПРС. Делегати отримали наказ: по прибутті до Москви встановити контакт з делегатами з інших областей України і спільно розпочати процес відновлення КПУ.

Наказ було виконано. На летючих зборах в Москві одразу після закінчення ХХ Всесоюзної конференції КПРС 10 жовтня 1992 року українські делегати (всього їх було 52) утворили Ініціативний Організаційний комітет по підготовці Всеукраїнської конференції комуністів.

Головою комітету збори обрали П.М.Симоненка, другого секретаря Донецького обкому забороненої Компартії України, на той момент заступника генерального директора об’єднання «Укрвуглемаш».

Оргкомітет виявився життєздатним. Комуністичні організації всіх регіонів визнали його своїм керівним центром і беззастережно виконували його рішення.

19 грудня 1992 року і 30 січня 1993 року комітет провів розширені засідання в Києві, на яких було прийнято постанову про скликання Всеукраїнської конференції комуністів і схвалено в основному проекти її документів.

Всеукраїнська конференція комуністів відбулася 6 березня 1993 року в Макіївці. Це був представницький форум за участю 383 делегатів з усіх регіонів країни. Конференція мала всі підстави конституюватися як установчий з’їзд Компартії України.

Але оскільки залишалася надія на скасування Верховною Радою незаконної заборони партії, конференція перервала свою роботу, продовживши повноваження делегатів «до надзвичайного або чергового з’їзду КПУ».

Надія на скасування заборони не справдилася. Тому на другому етапі своєї роботи, який відбувся 19 червня 1993 року в Донецьку за участю 526 делегатів, конференція одразу ж конституювалася як з’їзд Комуністичної партії України.

З’їзд Компартії України, що відбувся в Донецьку 25 років тому, став визначною подією в житті комуністів і всього трудового народу країни, в його боротьбі за соціальне і національне визволення, за повернення на шлях соціалізму.

Історичне значення з’їзду полягає в тому, що він утворив Комуністичну партію України – спадкоємицю ідей і традицій Компартії, незаконно забороненої в серпні 1991 року.

Цей акт був необхідним і своєчасним, бо тільки через десять років після заборони Конституційний Суд України визнав її неконституційною і скасував.

Слід наголосити на тому, що відродження партії здійснювалося «знизу», не зусиллями організаційних структур забороненої партії (це було б порушення законодавства), а партійними масами, тобто, так би мовити, «фізичними особами».

Безперечно, ми не змогли обійтися при цьому без найактивнішої участі комуністів з досвідом роботи в партійному апараті. Особливої вдячності заслуговує Георгій Корнійович Крючков, невтомний ветеран партії, глибокий аналітик і талановитий публіцист. Він дуже багато зробив і продовжує робити для того, щоб партія не схибила, не зійшла з принципових позицій.

У відродженні партії найактивнішу участь взяли також такі досвідчені партійні працівники, як С.І.Гуренко, Б.В.Качура, І.Г.Грінцов, А.П.Савченко, Є.В. Мармазов, В.І. Луценко, Володимир та Валентин Матвєєви, М.М. Мясковський, В.І. Купратий, В.В.Секретарюк, Л.О. Яковенко, В.М.Єщенко, Г.П. Долженко, В.О.Лещенко та багато інших.

Серед «непрофесіоналів» згадую робітників І.В. Корнійчука та Ю.П. Сизенка; голів колгоспів В.Г.Роєнка та О.М.Масенка, уславленого хлібороба двічі Героя Соціалістичної Праці О.Н.Парубка; генералів А.І. Доманського, А.Н. Строгова та знаного прикордонника, Героя Радянського Союзу Ю.В.Бабанського; письменників Бориса Олійника та Олександра Леваду; народних артистів СРСР Юрія Богатікова та Валерію Заклунну; академіка О.М.Алимова та члена-кореспондента НАНУ С.І.Дорогунцова; професорів В.М.Орлова, Ю.В.Шиловцева, Б.В.Новикова та І.С.Хміля; науковців В.В. Борщевського, С.П. Гмирю, О.О. Грачова, Г.Д. Попова, В.А.Вишинського, І.Є.Щетиніна; харківського інженера А.О. Александровську, генерального директора виробничого об’єднання «Донецькгірмаш» імені Ленінського комсомолу, у Палаці культури якого проходив 19 червня 1993 року з‘їзд по відродженню КПУ, В.Ф.Осьмерика; організатора молодіжних дискотек в Одесі Сергія Драгомарецького; заступника міністра культури О.С.Чорнобривцеву та працівника Міністерства промислової політики О.П.Левицького; ректора Полтавського сільгоспінституту М.О.Добровольського; журналістів Ю.В.Колєсникову, Є.І.Лук’яненка та інших.

Список цей — безкінечний.

Честь і хвала усім, хто в той драматичний час доклав зусиль до відродження партії!

Відродження Компартії України не повернуло, та й не могло повернути їй статусу правлячої партії, оскільки у серпні 1991 року в Україні, як і в інших республіках СРСР, відбувся антисоціалістичний переворот.

В нових історичних умовах Компартія України стала не просто опозиційною, а гнаною і переслідуваною буржуазним режимом політичною силою.

До того ж, відповідно до постанови Президії Верховної Ради від 25 серпня 1991 року її було позбавлено майна — службових приміщень, транспортних засобів, оргтехніки тощо.

Новий, опозиційний статус не міг не позначитися на чисельності комуністів. Коли партія була правлячою, люди вступали в її ряди охоче, бо це було престижно. Наприкінці 1980-х років чисельність Компартії України перевищувала 3 мільйони чоловік. А після серпня 1991 року в рядах партії залишилися тисячі, бо бути комуністом стало небезпечно.

Та попри всі ці негативні моменти Компартія України не зникла з політичної арени.

Фракції комуністів були і у Верховній Раді України, і в місцевих Радах. Виходили загальнопартійна газета «Комуніст» і газети переважної більшості регіональних партійних комітетів.

Масовими були протестні акції, що їх організовувала партія. КПУ користувалася значною підтримкою трудящих.

З моменту свого відродження наша партія жила повнокровним внутріпартійним життям. Регулярно, у терміни, визначені Статутом КПУ, проводилися партійні збори, конференції, з’їзди. Невпинно зростала чисельність комуністів.

Станом на 1 січня 2014 року в партії перебувало 112 тисяч чоловік, кількість первинних парторганізацій перевищувала 10 тисяч, діяли понад 730 міськкомів і райкомів партії.

Як і личить серйозній партії, постійно аналізувалися суспільно-політичні події в України та зарубіжному світі, з них робилися висновки стратегічного і тактичного характеру. Значним досягненням в теоретичній роботі стала Програма партії (у новій редакції), прийнята у 2011 році 44-м партійним з’їздом.

З набуттям самостійності, що випливало із статусу України як незалежної держави, Комуністична партія України стала рівноправним і активним учасником міжнародного комуністичного руху. Зарубіжні партійні делегації відвідували з’їзди нашої партії, а наші делегації – з’їзди їхніх партій. Наша партія не пропускає жодної міжнародної наради комуністичних партій.

З самого початку свого відродження Компартія України вела наполегливу боротьбу за скасування заборони партії, заснованої у 1918 році. Ця боротьба тривала ціле десятиріччя. Нарешті 27 грудня 2001 року Конституційний Суд України визнав заборону неконституційною і скасував її.

25 травня 2002 року у Києві відбувся надзвичайний з’їзд партії, з якої було знято незаконну заборону, а наступного дня – об’єднаний з’їзд цієї партії і Компартії України, заснованої 19 червня 1993 року.

Об’єднаний з’їзд на пропозицію надзвичайного з’їзду затвердив передачу всіх прав і повноважень партії, утвореної 12 липня 1918 року, партії, утвореній 19 червня 1993 року, і назвав себе 36-м (об’єднаним) з’їздом Комуністичної партії України.

Таким чином, обидва ювілеї, які ми відзначаємо сьогодні, органічно взаємопов’язані, бо присвячені одній, єдиній Комуністичній партії, яка в певний драматичний момент історії тимчасово розпалася на дві.

Шановні учасники зборів!

Антикомуністичні сили не раз намагалися знищити нашу партію.

В мирний час уперше вони зробили це в серпні 1991 року шляхом видання указів Президії Верховної Ради України.

Не вийшло. Про це я вже сьогодні говорив.

Друга спроба почалася після лютневого (2014 року) державного перевороту і триває досі.

У чому вона проявляється? Нагадаю деякі факти.

Ось уже п’ятий рік поспіль нашу партію намагаються знищити в судовому порядку. На сьогодні справа про заборону знаходиться в апеляційному суді, який чекає рішення Конституційного суду щодо конституційності декомунізаційного закону від 9 квітня 2015 року.

Усі ці роки тривають репресії проти багатьох комуністів. На щастя, зусилля правоохоронних органів поки що виявлялися марними – справи розсипалися в судах.

Починаючи з 2014 року націоналістичними бандформуваннями спалено і пограбовано велику кількість офісів Компартії, вчинено напади на багатьох членів партії.

Заборонено видання органів ЦК КПУ газети «Комуніст» і журналу «Комуніст України».

Проте попри судові переслідування і терор націоналістів Комуністична партія живе і діє.

Ось докази:

– За період після держперевороту проведено шість партійних з`їздів. З них – один черговий, який заслухав звіти ЦК і ЦКК і обрав нові склади цих керівних органів.

– Працюють Центральний Комітет і Центральна Контрольна Комісія. Відбулося 15 пленумів ЦК, в тому числі декілька об’єднаних з ЦКК.

– Постійно функціонує Президія Центрального Комітету. На основі аналізу подій і тенденцій суспільно-політичного життя вона приймає постанови, заяви, звернення та інші документи, які доводяться до всієї партії і широкої громадськості країни.

– Президія Центрального Комітету регулярно, щомісяця, проводить наради перших секретарів регіональних партійних комітетів.

– Діють 25 регіональних, 660 місцевих та 5655 первинних партійних організацій.

– Впроваджено нову ефективну форму партійної роботи: Всеукраїнські збори комуністів з єдиним порядком денним і з використанням сучасних електронних засобів зв‘язку. Сьогодні ми проводимо вже сьому нашу всепартійну розмову.

– Як і раніше, секретарі Центрального Комітету беруть участь у засіданнях Центральної Виконавчої Ради Союзу комуністичних партій – КПРС (СКП-КПРС), в міжнародних нарадах і з’їздах зарубіжних комуністичних партій.

Націонал-олігархічний режим чудово розуміє, що Компартія України не зникла, вона існує. Хоча влаштована ним інформаційна блокада КПУ (телебачення, радіо, газети) має переконати суспільство, що такої партії вже немає, її заборонено. Цю ж брехливу тезу щодо заборони Компартії активно тиражують провладні ЗМІ.

Новим свідченням занепокоєння властей тим, що Компартію ніяк не вдається витиснути із суспільно-політичної арени, стали обшуки, влаштовані Службою безпеки України в офісі ЦК партії, в житлі першого секретаря ЦК КПУ та у квартирі керівника комсомолу України.

Досить показово, що обшуки проходили 8 травня 2018 року, напередодні святкування 73-ї річниці Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Основна мета цих та інших провокацій (обшуки й затримання наших товаришів проходили і в інших регіонах) – зірвати урочисті заходи, не допустити масової участі українців у покладанні квітів до пам`ятників справжнім героям нашого народу – радянським воїнам-визволителям.

Обшуки зайвий раз підтвердили, що численні заяви Порошенка та його найближчих спільників про те, що, мовляв, нацизму в Україні немає, – підла брехня!

Нацизм зведено правлячим режимом у ранг державної політики і активно підтримується міжнародним капіталом на чолі із США, НАТО та ЄС.

Користуючись нагодою, дозвольте від усіх членів КПУ висловити щиру вдячність майже 50-ти комуністичним і робітничим партіям світу, котрі вже висловили своє обурення ганебними діям властей проти керівництва Компартії і заявили про солідарність та підтримку нескорених комуністів України.

Шановні товариші!

Наведені факти свідчать, що наша партія, незважаючи на несприятливі для неї умови діяльності, твердо стоїть на ногах.

Але з цього не випливає, що у нас все добре і можна рухатися далі звичним, випробуваним шляхом.

Що викликає тривогу? Як нам діяти в ситуації, що складається в країні? Чим маємо відповісти на нові виклики часу?

Це питання було всебічно і самокритично обговорено на останньому Пленумі ЦК і ЦКК, який відбувся 17 лютого цього року. Висновки Пленуму не втратили актуальності. Дозвольте нагадати деякі з них.

Слід самокритично визнати, що одна з головних причин відсутності організованих масових виступів трудящих за свої права полягає у втраті Компартією України популярності, у невідповідності її ідеологічних постулатів реальним діям.

Соціальна база нашої партії дуже розмита. Це здебільшого люди старшого віку з різних верств населення.

На жаль, партія не об'єднує такі динамічні прошарки населення, як профспілки, робітничий клас, молодь.

Окремі комуністи не виявляють бійцівських якостей, займають утриманську, вичікувальну позицію, сподіваються на стихійність протестних виступів, не бажають опановувати навичками і методами боротьби з реакцією, в деяких випадках паралізовані страхом.

Звітно-виборна кампанія в первинних організаціях, вихід частини товаришів з партії, недотримання тими, що залишилися в ній, дисципліни чітко оголили ці негативні тенденції.

Партійно-політичній роботі Компартії ще бракує оперативності, глибини і розмаху. Даються взнаки інформаційна блокада владою, брак сил і засобів.

Ініційована залежними від Заходу політиками боротьба з комуністичним минулим, переписування і міфологізація нашої історії, розв'язання громадянської війни сформували ставлення певної частини населення до Компартії України як до антидержавної сили.

Партія, яка відстоює національні інтереси і територіальну цілісність України, захищає інтереси трудового народу, виступає за нормалізацію відносин з Російською Федерацією, позаблоковий статус України і проводить політику виходячи з класових інтересів робітників, – ця партія, наша партія, піддається тотальній обструкції.

Ми повинні враховувати, що інформаційна блокада Компартії України створює передумови для переходу електоральних симпатій до популістських партій, які інспірують і реалізують так звані «народні ініціативи» або імітують протидію «загрозам» національним інтересам.

Багато носіїв лівих ідей і настроїв розпорошені по різних партіях:

•  олігархічних і дрібнобуржуазних - під впливом соціальної демагогії і популізму;

•   маргіналізованих, що знаходяться під контролем олігархів, - так званих соціалістичних;

•   псевдокомуністичних;

•   різного роду аграрних, християнських, зелених, народних і тому подібних.

Організації націонал-соціалістського забарвлення («Правий сектор», «Свобода», «Національний корпус» та інші), спекулюючи на соціальних проблемах, активно намагаються привернути увагу до себе окремих соціальних груп, використовуючи популізм, демагогію і демонстрацію сили у складі загонів штурмовиків.

Тобто холуї олігархів і Заходу хочуть очолити соціальний протест під націоналістичними прапорами. Наслідком цієї політики може бути тільки зміцнення націонал-олігархічного режиму, посилення залежності від США, катастрофічне загострення відносин з Росією, хаос у державі, боротьба всіх проти всіх та інші катаклізми.

Отже, наші найголовніші завдання:

- Відродити бойовий соціалістичний дух кожного первинного осередку, КПУ в цілому на основі кращих традицій ленінської партії більшовиків.

- Підтримати актив, здатний розвивати ці столітні традиції в сучасних умовах.

- Повести рішучу боротьбу з пристосовництвом, легкодухістю і опортунізмом в рядах партії.

- Побороти млявість і безідейність. Подолати апатію, відчай.

Необхідно згуртовувати всі прогресивні сили і формувати широкий громадський рух для боротьби з неонацизмом і соціальною несправедливістю.

Наша тактика, спрямована на збереження партії, її структур і кадрів, особливо з огляду на, що КПУ залишилася практично єдиним лівим загальнонаціональним проектом, вважаємо, є абсолютно вірною.

Щодо перспектив подання 46 народних депутатів про неконституційність закону про «декомунізацію».

Хоча глибоко аргументоване подання прийнято Конституційним Судом України до розгляду, ми не маємо жодних ілюзій щодо його результатів.

Практика всіх років незалежності України, а особливо після збройного перевороту і встановлення диктатури олігархів, неонацистів і криміналу, свідчить, що судові рішення ухвалюються не на основі права, а на основі політичних замовлень і в інтересах можновладців.

Але ми не збираємося сидіти склавши руки.

Якщо Конституційний Суд визнає закон про «декомунізацію» таким, що не порушує Конституцію, партія буде добиватися захисту своїх законних прав у Європейському суді з прав людини.

А прихильники комуністичної ідеї, відповідно до рішення позачергового Пленуму Центрального Комітету (20 травня 2015 року) «Про дії Компартії України у зв'язку з набранням чинності законами про «декомунізацію», будуть діяти в рамках громадської організації «Лівий марш» і використовувати можливості, гарантовані Конституцією і міжнародно-правовими актами, а також столітній досвід боротьби за соціалізм для захисту інтересів трудящих, конституційних прав і свобод громадян, для утвердження України як дійсно незалежної, авторитетної в світі, демократичної, правової, соціальної держави.

Зараз Президія ЦК в напруженому режимі, постійно аналізуючи ситуацію, здійснює пошук найбільш ефективних концептуальних напрямів діяльності в політичних умовах, що склалися.

Що ми, комуністи, повинні враховувати сьогодні?

У суспільстві інстинкти виживання переважають над запитами до радикальних змін. Суспільний запит на якісні радикальні зміни підмінено запитом на банальну зміну складу влади. Свідченням цього є цинічна заява виконавців американського замовлення – «героїв» так званого Міхомайдану про те, що їх головне завдання – замінити одного козла (Порошенка) на іншого.

Народу України вони відводять роль баранів, як і під час попередніх майданів (2004, 2013-2014 років).

Режим прагне керувати країною за допомогою відвертого адміністративного тиску, агресивної націоналістичної пропаганди, медіазомбування, шантажу, тотальної інформаційної війни, фізичного насильства і залякування, розправи і знищення інакомислячих.

Більш того, націонал-олігархічний режим, використовуючи деградований парламент, створює законодавство, яким будь-яке інакомислення, незгода з режимом оголошується антидержавною політикою з усіма наслідками, що з того випливають.

Словом, країна перебуває в стані громадського неврозу, в суспільстві переважають песимістичні настрої.

Зростає невдоволення владою, але воно не виливається в активний масовий протест.

Водночас націонал-олігархічна влада сама, не бажаючи того, надає нам все більше аргументів і фактів для викриття її антинародного курсу. Ми прагнемо оперативно використовувати з цією метою інтернет-сайт ЦК, інші доступні засоби масової інформації.

Велику роботу в цьому напрямку проводить редакція «Рабочей газеты». Її розповсюдження і використання - особлива відповідальність і найперше завдання партійних комітетів, первинних організацій і кожного комуніста.

Треба і посилити агітацію за найближчі, першочергові гасла КПУ, а саме:

- повернути країну народові;

- припинити громадянську війну;

- відсторонити олігархів від влади;

- націоналізувати базові галузі промисловості.

Ми неодноразово звертали увагу партійних організацій на участь у виборах  рад об'єднаних територіальних громад, голів і старост.

На сьогодні вже половина України «огромадилась» (створено понад 700 громад). Наша присутність у новообраних органах – мізерна.

Складається враження, що більшість активу не бачить небезпеки, яка чекає на нас у разі проведення виборів Президента і народних депутатів. Маю на увазі відсутність наших людей серед депутатів місцевих рад.

А саме вони будуть і формувати виборчі комісії, і правити бал на цих виборах.

Тому сьогодні для нас одне з основних завдань – участь у виборах об'єднаних територіальних громад.

З урахуванням невизначеного, до завершення судового процесу, юридичного статусу Компартії доцільно заявляти про наші акції протесту як про соціально-правові заходи і робити це від імені наших громадських об'єднань (ветеранських, жіночих, національно-культурних і т.д.) напередодні їх проведення, під нейтральними гаслами, із запрошенням ЗМІ, юристів, документуванням для правоохоронних органів.

Сьогодні заслуговують на обговорення пропозиції ряду товаришів про створення в містах і селищах груп самооборони для захисту наших приміщень і заходів від дедалі частіших набігів неонацистів, які створюють свої «національні дружини».

Наші формування доречно організовувати під егідою місцевих рад та під керівництвом патріотичних громадських об'єднань, наприклад воїнів-афганців, ВУСРО та ін. В цьому питанні можна кооперуватися з іншими лівими політичними силами на місцях.

В умовах, що склалися, корисними стають листівки, короткі гасла, що важко змиваються, заклики (в малодоступних місцях), які приваблюють масову увагу червоною символікою (стрічки, вимпели, повітряні кулі, силуети знаків та ін.).

Одне з пріоритетних завдань – завершення створення інформаційної вертикалі в партії: від первинки до ЦК. Це стосується і нашої участі в соціальних мережах. Тільки з їх допомогою можливо посилити партійний вплив на громадську думку.

Заслуговує поширення участь найбільш підготовлених і досвідчених товаришів в інтерактивних радіо- і телеопитуваннях із зазначенням своєї партійної приналежності і позиції з конкретних питань. Так роблять, зокрема, комуністи Києва, яким дещо легше телефонувати до студій.

Це тільки один з багатьох аргументів на користь перегляду і вдосконалення практики партійних доручень. На доповнення до їх традиційних форм настійно висуваються такі:

•   аналіз політичної та соціально-економічної ситуації в місті, селі, підготовка пропозицій щодо проведення акцій протесту та інших заходів;

•  визначення відповідальних за підготовку листівок (використовуючи рекомендовані сайтом ЦК і на місцеві теми), їх розповсюдження в людних місцях (вокзали, автостанції, лікарні, соцзаклади і т.д.);

•  згадувана щойно робота в соціальних мережах;

•  аналіз ЗМІ і відбір потрібної для нас інформації, її цільове поширення;

•  передплата «Рабочей газеты» та ознайомлення земляків з її найбільш актуальними виступами;

•  контакти із співчуваючими, відбір і підготовка бажаючих до вступу в КПУ;

•  робота з молодими комуністами і комсомольцями;

•  надання допомоги прогресивним громадським об'єднанням (ветеранським, АФКУ, жіночими, інтелігенції соціалістичної орієнтації);

•  вивчення процесів в організаціях інших лівих, а також в антикомуністичних партіях;

•   ділові контакти з представниками місцевих рад, органів виконавчої влади, національно-культурних товариств та конфесій;

•   сприяння матеріально-технічному і фінансовому забезпеченню первинних організацій і партійних комітетів;

•   відстеження стану справ у міжнародному комуністичному русі і відповідне інформування комуністів;

•   взаємозв'язок і надання допомоги товаришам, звільненим від відвідувань партійних зборів;

•   участь в соціально-правовій роботі серед населення.

Цей перелік можна продовжувати, все залежить від потенціалу первинних організацій, бажання і вміння працювати в складних умовах.

Головне – щоб усі осередки, кожен комуніст займалися потрібними, соціально значущими справами. Іншими словами, мова йде про оптимізацію партійної роботи.

Йдеться перш за все про чітку адресність наших зусиль, врахування особливостей буденної свідомості, співвідношення групових форм та індивідуальної роботи, відповідність висунутих завдань наявним можливостям, самокритичну оцінку стану справ і особисту активність комуніста, викорінення голого прагматизму і догматизму, анархізму і показухи.

В агітаційній роботі сьогодні для нас актуальною є ленінська порада комуністам говорити «з народом не по-вченому», всюди «будити думку», «втягувати масу», «ловити буржуазію на слові», знайомити «народ з більшовизмом так, як ніколи не вдавалося ... ".

У зв'язку з цим на перший план висувається робота в профспілках. Хоч і несміливо, та все ж намагаються її зрушити з місця товариші в Дніпропетровську, Кременчуці, Харкові. Давайте радитися, що можемо і повинні робити ми, щоб спрямовувати в правильне русло зростаючий інтерес робітників до організованої боротьби. Відкладати це не можна, бо націоналістичні «азовці» намагаються перехопити ініціативу.

На наш погляд, слід створювати нові профспілки, які стоятимуть на сторожі інтересів людини праці проти капіталістичної експлуатації, а не будуть прислужниками можновладців і олігархів.

У необхідності таких підходів ми ще більше впевнилися після участі в Європейській комуністичній зустрічі 32 партій із 28 країн 11 квітня в Брюсселі, де йшлося про підвищення ролі робітничого класу, та перемовин 16 квітня в Афінах з Генеральним секретарем Всесвітньої федерації профспілок Георгісом Маврікісом.

Більшої уваги з боку партійних комітетів заслуговують сьогодні і пролетарі розумової праці – інтелігенти. Вони піддаються підступній експлуатації буржуазною державою, але починають прозрівати.

Важливо шукати і залучати на наш бік тих інтелігентів, які не втратили честі і совісті, бажають послужити порятунку України від подальшої розрухи.

Такі є в кожному місті і селі. Важливо їх знати і довірливо з ними працювати. Є нагальна потреба активізувати діяльність об'єднання «Інтелігенція України за соціалізм».

Як довго триватиме націоналістичне безумство на Україні, коли знову переможуть ідеали свободи, соціальної справедливості та рівності – це, без перебільшення залежить від нас, комуністів! Тож бажаю усім нам успіхів у цій боротьбі!

Поздоровляю вас з ювілеями Компартії України, дорогі товариші.

Дякую за увагу.


ЮБИЛЕИ КОМПАРТИИ УКРАИНЫ И НОВЫЕ ВЫЗОВЫ ВРЕМЕНИ

ДОКЛАД ПЕРВОГО СЕКРЕТАРЯ

ЦК КОМПАРТИИ УКРАИНЫ П.Н.СИМОНЕНКО

НА ВСЕУКРАИНСКОМ ПАРТИЙНОМ СОБРАНИИ

С ЕДИНОЙ ПОВЕСТКОЙ ДНЯ:

«О ЗАДАЧАХ ПАРТИЙНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ,

ВЫТЕКАЮЩИХ ИЗ ЗНАМЕНАТЕЛЬНЫХ

ДАТ: 100-ЛЕТИЯ СОЗДАНИЯ КОМПАРТИИ УКРАИНЫ

И 25-ЛЕТИЯ ЕЕ ВОЗРОЖДЕНИЯ»

19 МАЯ 2018 ГОДА

Уважаемые участники Всеукраинского партийного собрания!

Наш сегодняшний общепартийный разговор посвящен юбилеям Компартии Украины и новым вызовам нынешнего тревожного времени.

Речь пойдет о нашей столетней истории, вобравшей в себя героические и трагические страницы, и о задачах партийных комитетов, региональных, местных и первичных организаций, вытекающих из знаменательных дат: 100-летия создания Компартии Украины и 25-летия ее возрождения.

Как известно, нынешний год является годом двух славных юбилеев Коммунистической партии Украины.

100 лет назад, 12 июля 1918 года, всеукраинский съезд партийных организаций Российской коммунистической партии (большевиков) принял резолюцию об объединении их в Коммунистическую партию (большевиков) Украины (с 1952 года – Коммунистическая партия Украины) и, соответственно, назвал себя Первым съездом Коммунистической партии (большевиков) Украины.

После антисоциалистического переворота в 1991 году и незаконного запрета деятельности КПУ указами Президиума Верховного Совета 25 лет назад, 19 июня 1993 года, всеукраинский съезд сторонников коммунистической идеи в Донецке провозгласил объединение их в формально, юридически новую Коммунистическую партию Украины – преемницу идей и традиций Компартии, действовавшей с июля 1918 по август 1991 года.

Съезд не присваивал себе порядкового номера, но уже следующий съезд, состоявшийся в Киеве в марте 1995 года, назвал себя Вторым (и в скобках Тридцатым), напомнив, тем самым, что до запрета Компартия Украины провела 28 съездов и донецкий съезд по отношению к ним является 29-м.

27 декабря 2001 года Конституционный Суд отменил запрет. Это позволило провести 26 мая 2002 года в Киеве объединенный съезд обеих партий. Съезд утвердил передачу Компартией, образованной 12 июля 1918 года, всех своих прав и полномочий Компартии, образованной 19 июня 1993 года; и назвал себя 36-м (объединенным) съездом Коммунистической партии Украины. То есть съездом одной, единой в историческом, юридическом и фактическом смысле Компартии Украины. Это отражено и в нумерации съезда.

Всего на сегодняшний день состоялось 52 съезда партии, начиная с Первого съезда КП (б) У в 1918 году.

История Украины не знает другой партии, деятельность которой продолжалась бы целое столетие. Да, некоторые буржуазные и мелкобуржуазные партии возникли раньше, чем наша. Но все они, потерпев сокрушительное политическое поражение в Гражданской войне 1917-1920 годов, давным-давно бесследно исчезли. И ни одна из ныне сущих партий не объявила себя их идейной преемницей.

В период горбачевской «перестройки» многопартийность возродилась. Причем партии возникали в изобилии и быстро, как грибы после дождя. Бурный рост их количества наблюдается и во все годы независимости – на сегодняшний день зарегистрировано уже более трехсот партий. И практически все они оказались недолговечными, да и невыразительными по своим программным установкам. «Пересічному громадянину» порой трудно разобраться в различиях между ними, понять, чего от них ожидать народу.

И только относительно Компартии Украины существует полная ясность. Все в стране знают, что это партия марксистов-ленинцев, партия интернационалистов, что ее программная цель – социализм и коммунизм.

В идейном постоянстве и заключается «секрет» долголетия Компартии Украины. Что, разумеется, не свидетельствует о ее догматизме или консерватизме. В Программе КПУ записано: «Свою стратегию и тактику партия определяет, руководствуясь марксистско-ленинским учением», но, заметьте, «с учетом расстановки политических сил в стране и обстановки в мире».

Деятельность Компартии получает различные оценки в современном украинском обществе. Одни ее одобряют и поддерживают, другие – осуждают и противодействуют.

Особенно враждебны и агрессивны по отношению к нашей партии украинские националисты – идейные наследники Петлюры и Коновальца, Бандеры и Шухевича. В результате февральского (2014) государственного переворота они захватили власть и спешат использовать ее для расправы над Компартией Украины.

Одно из свидетельств – пресловутый закон от 9 апреля 2015 года. Он осуждает «коммунистический тоталитарный режим в Украине» периода 1917-1991 годов, когда партия была правящей, но фактически направлен на дискредитацию современной, оппозиционной Компартии Украины.

На основании этого закона Окружной административный суд Киева 16 декабря 2015 года принял решение о прекращении деятельности нашей партии. Причем, обратите внимание, только за то, что она не отказывается от своих названия и другой символики. И вот уже более двух лет нашу жалобу на решение суда первой инстанции рассматривает Киевский апелляционный административный суд. Мы ждем также решения Конституционного Суда, который принял к рассмотрению представление 46 народных депутатов относительно неконституционности упомянутого выше закона.

Почему наша партия не отказывается от своего названия? Потому, что название «коммунистическая» является, согласно В.И. Ленину, единственно научно правильным для партии, конечная цель которой – создание коммунистического общества, идущего к осуществлению принципа: от каждого по способностям, каждому по потребностям (ПСС, т. 36, с. 44). И сегодня не только мы, но и более 90 партий зарубежного мира носят это название.

Среди них и компартии стран, на поддержку властей которых украинский режим надеется в своем «европейском» и «евроатлантическом» выборе, – Соединенных Штатов Америки, Великобритании, Франции, Германии, Канады и других.

В ряде стран компартии являются правящими. Например, в Китае, с которым украинская власть стремится наладить экономическое сотрудничество.

Вот в такой тревожной обстановке коммунистам Украины приходится отмечать юбилеи своей партии.

Но как бы нам ни было трудно, мы не падаем духом. Компартия Украины живет и действует. Действует, несмотря на репрессии властей против партии в целом и против ее руководства, отдельных организаций и членов.

Действует, несмотря на террор националистических бандформирований, на тотальную информационную блокаду.

Действует, несмотря на случаи дезертирства и предательства в собственных рядах.

И мы не сомневаемся: рано или поздно общество освободится от ига неонацистов, в страну вернутся демократия и законность и Коммунистическая партия Украины снова станет полноправным участником политического процесса.

Это время не придет само собой, за победу над злом надо бороться не покладая рук, постоянно и самоотверженно.

Как боролись наши героические предшественники против царизма, против буржуазно-националистических и оккупационных режимов.

Боролись и побеждали.

Уважаемые товарищи!

История Коммунистической партии Украины неразрывно связана с историей Коммунистической партии Советского Союза, является ее составной частью.

Ленинская партия стала выразительницей коренных интересов народов Российской империи, в том числе украинского. Ее деятельность имела всемирно-историческое значение, явилась решающей предпосылкой Великой Октябрьской социалистической революции, кардинальных социально-экономических и политических перемен не только в России, но и на всей планете.

Большевики Украины признали в лице В.И. Ленина своего вождя и учителя, руководствовались его установками. Примечательно, что делегатом Третьего съезда РСДРП (1905 год) он был избран от Одесской большевистской организации. Ленин уделял проблемам Украины пристальное и постоянное внимание, оказывал практическую помощь большевистским комитетам.

Так было и в годы царизма, и в период между Февральской и Октябрьской революциями, и в годы установления и упрочения Советской власти. Значительная часть большого литературного наследия Ленина посвящено Украине.

Его идеи и опыт практической деятельности служат для нынешнего поколения коммунистов Украины путеводной звездой в бурном океане политической борьбы.

Глубоко символично, что по решению февральского (2001 года) Пленума ЦК КПУ партийный билет № 1 члена Коммунистической партии Украины выписан на имя Владимира Ильича Ленина.

Первый съезд Коммунистической партии Украины, состоявшийся 5-12 июля 1918 года в Москве (из-за запрета легальной деятельности большевиков в гетманской Украине), стал историческим событием в жизни коммунистов и всего украинского народа, в его борьбе за социальное и национальное освобождение, за революционное переустройство общества. Особенно важно подчеркнуть, что консолидация партийных сил во всеукраинском масштабе совпала по времени с образованием Украинского советского государства, в котором Компартии Украины предстояло играть руководящую и направляющую роль.

В течение более семи десятилетий Коммунистическая партия была правящей. Классик украинской поэзии Павло Тычина лаконично отразил этот факт в названии своего стихотворения - «Партія веде». Там есть слова:

Адже це уже не дивно,

Що ми твердо, супротивно,

Владно устаєм…

Оживляєм гори, води,

Вибудовуєм заводи,

Ростемо ж ми, гей! –

Ми тривожим стратосферу,

Атомне ядро і сферу, -

О прекрасний час!

Неповторний час!

Нынешняя украинская власть вроде бы уважает Павла Тычину, во всяком случае столичный проспект его имени не переименовала. Но оценку советскому периоду истории, которым так восхищался поэт, дает прямо противоположную, резко негативную.

Речь идет о законе от 9 апреля 2015 года «Об осуждении коммунистического и национал-социалистического (нацистского) тоталитарных режимов в Украине и запрете пропаганды их символики». Статья 2 закона гласит: «Коммунистический тоталитарный режим 1917-1991 годов в Украине признается преступным и осуществлявшим политику государственного террора .., и в связи с этим осуждается как несовместимый с основополагающими правами и свободами человека и гражданина». Далее говорится, что «пропаганда» упомянутого режима признается «надругательством над памятью миллионов жертв» этого режима и «запрещена законом».

Действительно ли нарушались в Украинской ССР права человека? Да, такие факты имели место. Партия их осудила еще во время своего правления и приняла меры к неповторению произвола. Это всем известно.

Но мы вновь и вновь задаем нашим политическим противникам вопрос: неужели эпоха социализма была для украинского народа только смутным временем «индивидуальных и массовых убийств, казней, депортаций, пыток» и т.д., как это утверждается в законе?

Неужели в жизни нашего народа в тот период не происходило никаких радостных событий?

Идейные предшественники заправил нынешнего режима судили куда объективнее о Советской Украине. Например, в меморандуме Организации украинских националистов (бандеровской) Адольфу Гитлеру, направленном перед самым нападением нацистской Германии на СССР, говорилось: «И хотя сегодняшнее государственное образование Украина под названием Украинской Социалистической Советской Республики, являющейся составной частью Советского Союза, является лишь фикцией, это все равно большой шаг вперед по сравнению со временем до начала мировой войны, когда в царской России даже слова «Украина», «украинец», «украинский» были запрещены».

Еще один пример. В ночь с 28 февраля на 1 марта 1945 года в одном из сел Тернопольской области состоялась тайная встреча двух представителей руководства ОУН (бандеровской) с двумя представителями Наркомата госбезопасности УССР. Представители Романа Шухевича, настаивая на выходе Украины из состава СССР, одновременно заявили, что ОУН-УПА вполне согласны и признают все сделанное на Украине в социальной, культурной и хозяйственных областях или в области индустриализации. И даже обещали от себя полную поддержку стремлениям правительства УССР в этом направлении.

Чем же была Украина в советскую эпоху? Не прибегая к «пропаганде», приведем лишь некоторые объективные данные.

К началу 1920-х годов площадь УССР составляла 452 тысячи квадратных километров, а к осени 1991 года – 603,7 тысячи квадратных километров. Это означало, что осуществилось то «злиття воєдино» всех украинских территорий, которое торжественно провозгласили в январе 1919 года, но так и не реализовали лидеры Украинской и Западноукраинской народных республик.

Более того, «головний отаман» УНР С.Петлюра уступил Польше Ю.Пилсудского более 100 тысяч квадратных километров украинской территории (Восточная Галиция и Западная Волынь) в обмен на военную помощь в борьбе за «освобождение от большевиков» Советской Украины.

И еще по этому же вопросу. Воссоединение западноукраинских земель с Украинской ССР произошло, как известно, в 1939, 1940 и 1945 годах. Но усилия для решения этой исторической задачи Компартия Украины начала прилагать сразу же после своего основания.

Под ее влиянием осенью 1918 года активизировалось коммунистическое движение в Северной Буковине, Восточной Галиции и Закарпатской Украине. В ноябре 1918 года возникла Компартия Буковины (КПБ), в феврале 1919 года - Компартия Восточной Галиции (КПВГ). Почти одновременно возникла Коммунистическая организация на Закарпатье. Причем Компартии Буковины и Восточной Галиции действовали на правах областных (краевых) организаций КП(б)У, подчинялись решениям ее ЦК.

Летом 1920 года, когда часть территории Восточной Галиции была освобождена Красной Армией от польских оккупантов, здесь под руководством ЦК КП(б)У и ЦК КПВГ началось строительство Галицкой Социалистической Советской Республики с временной столицей в Тернополе.

К сожалению, в те годы неблагоприятная для нас международная обстановка не позволила осуществить извечную мечту народных масс Западной Украины о воссоединении с Большой, Надднепрянской Украиной.

Но Компартия Украины продолжала поддерживать тесную связь и оказывать практическую помощь украинским коммунистическим организациям в составе компартий Польши, Румынии и Чехословакии. После воссоединения западнокоммунисты влились в ряды Компартии Украины.

Далее. За годы Советской власти вдвое возросла численность населения Украины – с 25,5 миллиона в 1920 году до 52,2 миллиона в 1991 году. И это несмотря на многомиллионные потери в период Великой Отечественной войны!

Нам навязывают мнение, что рост населения не зависит от политического строя. Почему же в постсоциалистической Украине численность населения не растет, а постоянно снижается?

На начало 2001 года нас было 48,5 миллиона, на 1 января нынешнего года – 42,4 миллиона. Только за 2017 год численность населения уменьшилась почти на 200 тысяч, причем причина снижения одна – превышение числа умерших над числом новорожденных.

Всего за годы независимости население Украины уменьшилось на 10 миллионов человек, или на 20 процентов.

Но фактически в стране постоянно проживает гораздо меньше людей из-за огромных масштабов трудовой миграции. В прошлом году более полумиллиона украинцев въехало на работу в Российскую Федерацию. Министр иностранных дел Украины недавно поведал, что каждый двадцатый украинец работает в России.

В среднем 100 тысяч украинцев ежемесячно становятся трудовыми мигрантами. Десятки автобусов ежедневно отправляются в страны ЕС с автовокзалов Киева, еще больше - из западных областей.

Почему численность населения в Украинской ССР неуклонно росла, а в независимой Украине неуклонно снижается? Ответ прост: в Советской Украине еще в начале 1930-х годов была ликвидирована безработица, каждый гражданин с тех пор знал, что его труд и труд его детей востребованы в родной стране.

При этом надо учитывать, какое наследство досталась нам от царизма, с какими объективными трудностями сталкивалась Коммунистическая партия.

О наследстве. Первоочередной задачей Компартии Украины была ликвидация неграмотности. И в 1921 году, то есть сразу после окончания Гражданской войны, в республике было введено обязательное обучение грамоте всех граждан ( «ликбез»).

Большую работу в этом направлении проводило добровольное общество «Долой неграмотность!», которое возглавил председатель высшего законодательного органа - Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета (ВУЦИК), один из руководителей Компартии Украины Григорий Иванович Петровский.

И результаты оказались впечатляющими. С 1926 по 1934 год удельный вес неграмотных уменьшился с 47 до 8%, а к концу 1930-х годов Украина стала страной почти сплошной грамотности. В 1937 году в школах республики обучалось 98% детей школьного возраста.

Учитывая, что русский царизм и эксплуататорские классы России на протяжении веков подавляли украинскую культуру (язык, школу и т.д.) и возникла угроза исчезновения украинского языка и украинцев как нации, Компартия Украины в 1920 – 1930-х годах осуществила ряд мероприятий по обеспечению свободного развития украинского языка и культуры. В частности, значительно возросли количество украиноязычных школ, количество названий и тиражи украинских газет, журналов, книг как художественных, так и научных и учебных.

Важно отметить, что реализация этой политики шла рука об руку с обеспечением прав национальных меньшинств, содействием их образованию и развитию культуры на родных языках. При этом Компартия на практике воплощала ленинские принципы интернационализма.

На начальном этапе этой работы партия, в частности, недооценивала значение преподавания в украинских школах русского языка как языка межнационального общения. В 1930-е годы эта ошибка была исправлена.

Кроме того, наряду с украиноязычными газетами стали выходить русскоязычные, в том числе общереспубликанские. Все это позволило полнее учитывать интересы русских и русскоязычных граждан.

Было налажено изучение украинского языка коммунистами, что способствовало улучшению общения коммунистов с беспартийными украинцами, составлявшими подавляющее большинство населения республики.

И еще по этому же вопросу. Большевистская политика 20-х – 30-х годов 20-го столетия не имеет ничего общего с тотальной украинизацией, проводимой нынешним национал-олигархическим режимом. Она является насильственной, направленной на лишение национальной идентичности русских, венгров, румын, представителей других национальных меньшинств. Наша партия решительно осуждает национальную и языковую политику нынешней украинской власти. Реализации ленинских принципов интернационализма служила внешняя политика СССР. Один из примеров - предоставление Украинской ССР возможности стать соучредителем Организации Объединенных Наций. Второй пример – заключение договора между СССР и Чехословакией, по которому Закарпатская Украина была передана в состав УССР. Можно назвать и другие примеры.

Главным полем деятельности Компартии Украины в эпоху социализма была, естественно, экономика. Ибо новый строй мог пользоваться поддержкой народа только в случае роста его благосостояния.

Политические противники критикуют Коммунистическую партию за то, что за семь десятилетий социалистического строительства в СССР и УССР не был достигнут такой высокий уровень производительности общественного труда и благосостояния населения, как в развитых странах Запада.

Во-первых, на то была объективная причина - экономическая отсталость капиталистической России (и Украины) на момент победы Октябрьской революции.

Во-вторых, отставание от западных стран Советский Союз все-таки намного сократил. Это стало возможным, прежде всего, благодаря реализации курса на индустриализацию и реконструкцию всей отечественной экономики, разработанного сталинским руководством партии и государства в середине 1920-х годов.

Индустриализация осуществлялась с огромными трудностями, неизбежными в условиях экономической и культурной отсталости. И все-таки были получены впечатляющие результаты. В частности, в Украине за годы первой пятилетки (1928-1932) вошли в строй около 400 фабрик, заводов, шахт, электростанций.

Эти достижения не идут ни в какое сравнение с современной, постсоциалистической Украиной, в которой промышленное строительство практически не ведется.

С особой силой правильность и своевременность курса на индустриализацию подтвердила Великая Отечественная война. Если говорить об Украине, то перебазированные в начале войны в восточные районы СССР почти 550 крупных промышленных предприятий выпустили огромное количество нужной фронту продукции и этим приблизили Победу над немецко-фашистскими агрессорами.

Объективно необходимой для ускорения экономического и социального прогресса страны была и коллективизация сельского хозяйства. Октябрьская революция ликвидировала помещичье землевладение и наделила крестьян землей. Однако малые размеры наделов не способствовали товарному производству сельхозпродукции. Помочь делу могло кооперирование. Наиболее эффективной его формой закономерно оказалась сельскохозяйственная артель – колхоз.

Наши политические противники без устали повторяют, что, мол, в Украине под ширмой коллективизации осуществлялся голодомор-этноцид, то есть целенаправленное уничтожение крестьянства по признаку его украинской национальности.

Два года назад Верховная Рада Украины даже обратилась к государствам – партнерам Украины с призывом признать «Голодомор 1932 - 1933 годов в Украине преступлением геноцида Украинского народа». Однако ни один парламент, за исключением португальского, не клюнул на эту удочку с гнилой приманкой.

На сегодня те трагические события в украинском селе исследованы настолько глубоко и объективно, что в зарубежном мире уже почти никто не верит в миф украинских национал-шовинистов о «голодоморе-геноциде».

Что касается Компартии Украины, то она сама, по собственной инициативе, еще находясь у власти, категорически осудила ошибки, которые привели к массовой гибели людей, совершенные людьми, выступавшими от имени ВКП(б) и КП(б)У.

Но мы никогда не признаем, что это был голод-геноцид. Не признаем потому, что такое толкование событий не подтверждается ни одним архивным документом. Наоборот, документы неопровержимо свидетельствуют, что ЦК Компартии Украины и ЦК ВКП (б) пытались остановить трагический ход событий и достигли в этом определенных положительных результатов.

В том же 1933 году украинские крестьяне, опираясь на значительную помощь государства семенами, продовольствием, сельхозмашинами, вырастили высокий, по меркам того времени, урожай зерновых, что позволило нормализовать продовольственное положение. А осенью 1934 года Пленум ЦК ВКП (б) счел возможным отменить в городах карточную систему распределения продуктов питания.

Давая общую оценку деятельности Компартии Украины в советский период истории, нельзя обойти молчанием ее огромный вклад в освобождение республики от врагов в годы Гражданской и Великой Отечественной войн.

В 1919 году КП (б) У направила в Красную Армию для борьбы с нашествием Добровольческой армии русского великодержавного шовиниста генерала Деникина 20 тысяч из 35 тысяч членов партии. Действовали Зафронтовое бюро ЦК КП(б)У, организации партизанского движения и коммунистического подполья в тылу деникинцев.

В 1941 – 1945 годах в Красную Армию ушли 236 тысяч коммунистов, или 43% состава Компартии Украины. Для организации подполья и партизанских отрядов было выделено более 40 тысяч коммунистов. Действовали нелегальный ЦК КП(б)У, 23 подпольных обкома, сотни окружкомов, горкомов и райкомов, первичных партийных организаций и групп.

В вооруженной борьбе с немецко-фашистскими оккупантами на фронте, в партизанских отрядах и подпольных организациях сложили головы многие тысячи коммунистов Украины.

Вечная им память!

Героических усилий потребовало от Компартии Украины послевоенное восстановление народного хозяйства. Эта задача была выполнена в сжатые сроки – к 1950 году. Многие успехи в хозяйственном и культурном строительстве, в развитии социальной сферы приходятся на 50-е – 80-е годы прошлого века. Особенно плодотворными были 1972 – 1989 годы, когда Коммунистическую партию Украины возглавлял Владимир Васильевич Щербицкий, столетие со дня рождения которого мы отметили недавно.

Отмечая несомненные достижения в социалистическом строительстве, нельзя одновременно не признать, что на каком-то этапе темпы социально-экономического роста замедлились.

Большие надежды коммунисты и весь советский народ возлагали на перестройку общественной жизни на основе принципов «гуманного, демократического социализма», начатую в 1985 году новым генсеком ЦК КПСС М. С. Горбачевым. Но она оказалась сплошным обманом, потому что преследовала цель не совершенствование социализма, а возврат к капитализму и привела к обострению общественно-политической ситуации в стране.

19-23 июня 1990 года состоялся очередной 28-й съезд Компартии Украины (первый этап). На момент съезда в республике вполне свободно развернули свою деятельность националистические, антикоммунистические организации, которые добивались выхода Украины из состава СССР и отказа от социалистического пути развития.

Съезд пришел к выводу, что новая общественно-политическая ситуация требует большей самостоятельности Компартии Украины и расширения прав Украинской ССР. Был определен новый курс партии в области национально-государственного строительства: «утверждение государственного суверенитета Украины в обновленном Союзе равноправных социалистических государств».

Новый курс предусматривал «приоритет республиканских законов, прекращение действия союзных законов и постановлений государственной власти, противоречащих республиканским законам»; «учреждение гражданства Украинской ССР»; «становление Украины как реального субъекта международных отношений» и прочее.

Депутаты-коммунисты инициировали принятие Верховным Советом УССР 16 июля 1990 года «Декларации о государственном суверенитете Украины», основные положения которой соответствовали положениям «Программных принципов деятельности Компартии Украины», утвержденных 28-м съездом партии.

Съезд избрал первым секретарем ЦК КПУ Станислава Ивановича Гуренко.

24 августа 1991 года Верховный Совет Украины, реагируя на провал ГКЧП в Москве, почти единогласно принял «Акт провозглашения независимости Украины».

Политбюро ЦК Компартии Украины охарактеризовало это решение как «историческое», как «логический шаг в утверждении суверенной государственности Украины, что является программной целью Компартии».

Но сепаратистским силам в парламенте нужна была не только независимость Украины, но и отказ от строительства социализма, возглавляемого Коммунистической партией. Нужен был ее запрет.

Начал процесс запрета партии не кто иной, как оборотень, приспособленец, предатель Л.Кравчук.

25 августа, в воскресенье, он подписал постановление Президиума Верховного Совета «О собственности Компартии Украины и КПСС на территории Украины», и в тот же день по всей республике началось опечатывание помещений партийных комитетов.

26 августа Кравчук подписал Указ Президиума «О временном прекращении деятельности Компартии Украины», а 30 августа – Указ «О запрете деятельности Компартии Украины».

Уважаемые товарищи!

Еще не успели, как говорится, высохнуть чернила под запретительными указами, как в Киеве, других городах начали возникать инициативные группы за отмену запрета Компартии Украины. Группы сплачивали вокруг себя коммунистов, оставшихся верными делу партии. Создавались, пока полулегально, партийные ячейки. Возникали общественные организации коммунистической направленности. Самой массовой из них был Союз коммунистов Украины (СКУ).

Но организованную политическую деятельность можно было проводить, согласно законодательству Украины, только политическим партиям. Коммунисты инициировали создание и стали учредителями и членами Социалистической партии Украины (до 90 процентов членов СПУ в момент ее образования были членами КПУ), учредительный съезд которой состоялся 26 октября 1991 года в Киеве. Председателем Политсовета СПУ был избран А.А.Мороз, народный депутат Украины, бывший председатель парламентской фракции коммунистов («группы-239»), которую он самовольно и распустил в сложные августовские дни 1991года).

Если подавляющее большинство товарищей из незаконно запрещенной Компартии, войдя в состав СПУ, усматривали в этом тактический шаг – как можно скорее возобновить деятельность Компартии, то председатель СПУ А.Мороз преследовал иную цель. Процитирую сказанное им на съезде: «Мы еще раз спрашиваем, будет ли называться партия коммунистической. Мое мнение таково. Есть значительная часть людей, которые хотели бы восстановить ту партию. Не надо переходить им дорогу. Пусть они работают в этом направлении. Однако это дело ... не нашей партии, это – дело тех людей, которые остались в Компартии Украины».

Таким образом, надежды, что партия, по названию социалистическая, будет по содержанию своей деятельности коммунистической и выполнит решение Первого съезда СПУ о прекращении деятельности после возобновления деятельности КПУ, оказались напрасными. Оставалось одно – возрождать собственную, коммунистическую партию, построенную на ленинских организационных и идеологических принципах.

Причем нельзя было просто, явочным порядком восстановить деятельность запрещенной КПУ. На Пленуме ЦК партии, который состоялся 26 августа 1991 года до принятия Указа Президиума Верховного Совета о временном прекращении деятельности партии, С.И.Гуренко заявил: «Партия существует. Мы не самораспускаемся ». То есть в случае отмены запрета партийные структуры сразу заработали бы снова. Это во-первых.

Во-вторых, сохраняли силу запретительные указы от 26 и 30 августа 1991 года, и нельзя было действовать вопреки им. Оставалось одно – образовать юридически новую партию, которая фактически продолжила бы дело незаконно запрещенной.

Инициативу проявили донецкие коммунисты. 12 сентября 1992 года в Донецке состоялась областная конференция сторонников социалистической ориентации. Были избраны делегаты на ХХ Всесоюзную конференцию КПСС. Делегаты получили наказ: по прибытии в Москву установить контакт с делегатами из других областей Украины и совместно начать процесс восстановления КПУ.

Наказ был выполнен. На летучем собрании в Москве сразу же после окончания ХХ Всесоюзной конференции КПСС 10 октября 1992 года украинские делегаты (всего их было 52) образовали Инициативный Организационный комитет по подготовке Всеукраинской конференции коммунистов.

Председателем комитета собрание избрало П.Н.Симоненко, второго секретаря Донецкого обкома запрещенной Компартии Украины, на тот момент заместителя генерального директора объединения «Укруглемаш».

Оргкомитет оказался жизнеспособным. Коммунистические организации всех регионов признали его своим руководящим центром и безоговорочно выполняли его решения.

19 декабря 1992 года и 30 января 1993 года Оргкомитет провел расширенные заседания в Киеве, на которых было принято постановление о созыве Всеукраинской конференции коммунистов и одобрены в основном проекты ее документов.

Всеукраинская конференция коммунистов состоялась 6 марта 1993 года в Макеевке. Это был представительный форум с участием 383 делегатов из всех регионов страны. Конференция имела все основания конституироваться как учредительный съезд Компартии Украины. Но поскольку оставалась надежда на отмену Верховным Советом незаконного запрета партии, конференция прервала свою работу, продолжив полномочия делегатов «до чрезвычайного или очередного съезда КПУ».

Надежда на отмену запрета не сбылась. Поэтому на втором этапе своей работы, который состоялся 19 июня 1993 года в Донецке с участием 526 делегатов, конференция сразу же конституировалась как съезд Коммунистической партии Украины.

Съезд Компартии Украины, состоявшийся в Донецке 25 лет назад, стал выдающимся событием в жизни коммунистов и всего трудового народа страны, в его борьбе за социальное и национальное освобождение, за возвращение на путь социализма.

Историческое значение съезда состоит в том, что он образовал Коммунистическую партию Украины – преемницу идей и традиций Компартии, незаконно запрещенной в августе 1991 года.

Этот акт был необходимым и своевременным, так как только через десять лет после запрета Конституционный Суд Украины признал его неконституционным и отменил.

Следует отметить, что возрождение партии осуществлялось «снизу», не решениями организационных структур запрещенной партии (это было бы нарушением законодательства), а партийными массами, то есть, так сказать, «физическими лицами».

Безусловно, мы не смогли обойтись при этом без самого активного участия коммунистов с опытом работы в партийном аппарате. Особой признательности заслуживает Георгий Корнеевич Крючков, неутомимый ветеран партии, глубокий аналитик и талантливый публицист. Он очень много сделал и продолжает делать для того, чтобы партия не ошибалась, не сходила с принципиальных позиций.

В возрождении партии активное участие приняли такие опытные партийные работники, как С.И.Гуренко, Б.В.Качура, И.Г.Гринцов, А.П.Савченко, Е.В. Мармазов, В.И. Луценко, Владимир и Валентин Матвеевы, М.М. Мясковский, В.И.Купратый, В.В.Секретарюк, Л.А. Яковенко, В.Н.Ещенко, Г.П.Долженко, В.А.Лещенко и многие другие.

Среди «непрофессионалов» вспоминаю рабочих И.В. Корнийчука и Ю.П.Сизенко; председателей колхозов В.Г.Роенко и А.Н.Масенко, прославленного земледельца дважды Героя Социалистического Труда Е.Н.Парубка; генералов А.И.Доманского, А.Н.Строгова и известного пограничника, Героя Советского Союза Ю.В.Бабанского; писателей Бориса Олейника и Александра Леваду; народных артистов СССР Юрия Богатикова и Валерию Заклунную; академика А.Н.Алымова и члена-корреспондента НАНУ С.И.Дорогунцова; профессоров В.М.Орлова, Ю.В.Шиловцева, Б.В.Новикова и И.С.Хмиля; научных работников В.В.Борщевского, С.П.Гмырю, А.А.Грачева, Г.Д.Попова, В.А.Вышинского, И.Е.Щетинина; харьковского инженера А.А.Александровскую, генерального директора производственного объединения «Донецкгормаш» имени Ленинского комсомола, во Дворце культуры которого проходил 19 июня 1993 съезд по возрождению КПУ, В.Ф.Осьмерика; организатора молодежных дискотек в Одессе Сергея Драгомарецкого; заместителя министра культуры О.С.Чорнобривцеву и работника Министерства промышленной политики О.П.Левицкого; ректора Полтавского сельхозинститута Н.А.Добровольського; журналистов Ю.В.Колесникову и Е.И.Лукьяненко и других.

Список этот - бесконечен.

Честь и хвала всем, кто в то драматическое время приложил усилия к возрождению партии!

Возрождение Компартии Украины не вернуло, да и не могло вернуть ей статус правящей партии, поскольку в августе 1991 года в Украине, как и в других республиках СССР, произошел антисоциалистический переворот.

В новых исторических условиях Компартия Украины стала не просто оппозиционной, а гонимой и преследуемой буржуазным режимом политической силой.

К тому же, согласно постановлению Президиума Верховного Совета от 25 августа 1991 года она была лишена имущества – служебных помещений, транспортных средств, оргтехники и тому подобное.

Новый, оппозиционный статус не мог не сказаться на численности коммунистов. Когда партия была правящей, люди вступали в ее ряды охотно, потому что это было престижно. В конце 1980-х годов численность Компартии Украины превышала 3 миллиона человек. А после августа 1991 года в рядах партии остались тысячи, потому что быть коммунистом стало опасно.

Но, несмотря на все эти негативные моменты, Компартия Украины заняла прочное место на политической арене.

Фракции коммунистов были и в Верховной Раде Украины, и в местных советах. Выходили общепартийная газета «Коммунист» и газеты подавляющего большинства региональных партийных комитетов.

Массовыми были протестные акции, которые организовывала партия. КПУ пользовалась значительной поддержкой трудящихся.

С момента своего возрождения наша партия жила полнокровной внутрипартийной жизнью. Регулярно, в сроки, определенные Уставом КПУ, проводились партийные собрания, конференции, съезды. Неуклонно увеличивалась численность коммунистов.

По состоянию на 1 января 2014 года в партии состояло 112 тысяч членов, количество первичных парторганизаций превышало 10 тысяч, действовали более 730 горкомов и райкомов партии.

Как и подобает серьезной партии, постоянно анализировались общественно-политические события в Украине и зарубежном мире, из анализа делались выводы стратегического и тактического характера. Значительным достижением в теоретической работе стала Программа партии (в новой редакции), принятая в 2011 году 44-м партийным съездом.

С обретением самостоятельности, что вытекало из статуса Украины как независимого государства, Коммунистическая партия Украины стала равноправным и активным участником международного коммунистического движения. Зарубежные партийные делегации посещали съезды нашей партии, а наши делегации - съезды их партий. Наша партия не пропускает ни одного международного совещания коммунистических партий.

Как уже говорилось в начале доклада, с момента своего возрождения Компартия Украины вела упорную борьбу за отмену запрета партии, основанной в 1918 году. Эта борьба продолжалась целое десятилетие. Наконец 27 декабря 2001 года Конституционный Суд Украины признал запрет неконституционным и отменил его.

25 мая 2002 года в Киеве состоялся чрезвычайный съезд партии, с которой был снят незаконный запрет, а на следующий день – объединенный съезд этой партии и Компартии Украины, основанной 19 июня 1993 года.

Объединенный съезд по предложению чрезвычайного съезда утвердил передачу всех прав и полномочий партии, образованной 12 июля 1918 года, партии, образованной 19 июня 1993 года, и назвал себя 36-м (объединенным) съездом Коммунистической партии Украина.

Таким образом, оба юбилеи, которые мы отмечаем сегодня, органично взаимосвязаны, ибо посвящены одной, единой партии, которая в определенный драматический момент истории временно распалась на две.

Уважаемые участники собрания!

Антикоммунистические силы не раз пытались уничтожить нашу партию.

В мирное время впервые они сделали это в августе 1991 года путем издания запретительных указов Президиума Верховного Совета Украины. Не получилось. Об этом я уже сегодня говорил.

Вторая попытка началась после февральского (2014 года) государственного переворота и продолжается до сих пор.

В чем она проявляется? Напомню некоторые факты.

Вот уже пятый год подряд нашу партию пытаются запретить в судебном порядке. На сегодня дело о запрете находится в апелляционном суде, который ждет решения Конституционного Суда относительно конституционности декоммунизационного закона от 9 апреля 2015 года.

Все эти годы продолжаются репрессии против многих коммунистов. К счастью, усилия правоохранительных органов пока оказывались напрасными – дела рассыпались в судах.

Начиная с 2014 года националистическими бандформированиями сожжено и разграблено большое количество офисов Компартии, совершены нападения на многих членов партии.

Запрещено издание органов ЦК КПУ газеты «Коммунист» и журнала «Коммунист Украины».

Однако несмотря на судебные преследования и террор националистов Коммунистическая партия живет и действует.

Вот доказательства:

- За период после госпереворота проведено шесть партийных съездов. Из них – один очередной, который заслушал отчеты ЦК и ЦКК и избрал новые составы этих руководящих органов.

- Работают Центральный Комитет и Центральная Контрольная Комиссия. Состоялось 15 пленумов ЦК, в том числе несколько объединенных с ЦКК.

- Постоянно функционирует Президиум Центрального Комитета. На основе анализа событий и тенденций общественно-политической жизни он принимает постановления, заявления, обращения и другие документы, которые доводятся до всей партии и широкой общественности страны.

- Президиум Центрального Комитета регулярно, ежемесячно проводит совещания первых секретарей региональных партийных комитетов.

- Действуют 25 региональных, 660 местных и 5655 первичных партийных организаций.

- Внедрена новая эффективная форма партийной работы: Всеукраинское собрание коммунистов с единой повесткой дня и с использованием современных электронных средств связи. Сегодня мы проводим уже седьмой наш всепартийный разговор.

- По-прежнему секретари Центрального Комитета участвуют в заседаниях Центрального Исполнительного Совета Союза коммунистических партий – КПСС (СКП-КПСС), в международных совещаниях и съездах зарубежных коммунистических партий.

Национал-олигархический режим прекрасно понимает, что Компартия Украины не исчезла, она существует. Хотя устроенная им информационная блокада КПУ (телевидение, радио, газеты) должна убедить общество, что такой партии уже нет, она запрещена. Этот же лживый тезис о запрете Компартии активно тиражируют провластные СМИ.

Новым свидетельством обеспокоенности властей тем, что Компартию никак не удается вытеснить с общественно-политической арены, стали обыски, устроенные Службой безопасности Украины в офисе ЦК партии, в жилище первого секретаря ЦК КПУ и в квартире руководителя комсомола Украины.

Весьма показательно, что обыски проходили 8 мая 2018 года, в канун празднования 73-й годовщины Победы над гитлеровской Германией. Основная цель этих и других провокаций (обыски и задержания наших товарищей проходили и в других регионах) – сорвать торжественные мероприятия, не допустить массового участия украинцев в возложении цветов к памятникам настоящим героям нашего народа – советским воинам-освободителям.

Обыски лишний раз подтвердили, что многочисленные заявления Порошенко и его ближайших сообщников о том, что, мол, нацизма в Украине нет, - подлая ложь!

Нацизм возведен правящим режимом в ранг государственной политики и активно поддерживается международным капиталом во главе с США, НАТО и ЕС.

Пользуясь случаем, позвольте от всех членов КПУ выразить искреннюю благодарность почти 50-ти коммунистическим и рабочим партиям мира, которые уже выразили свое возмущение позорными действиям властей против руководства Компартии и заявили о солидарности и поддержке непокоренных коммунистов Украины.

Уважаемые товарищи!

Приведенные факты свидетельствуют, что наша партия, несмотря на тяжелейшие условия деятельности, твердо стоит на ногах.

Но из этого не следует, что у нас все хорошо и можно двигаться дальше привычным, проверенным путем.

Что вызывает тревогу? Как нам действовать в ситуации, складывающейся в стране? Чем мы должны ответить на новые вызовы времени?

Этот вопрос был всесторонне и самокритично обсужден на последнем Пленуме ЦК и ЦКК, который состоялся 17 февраля сего года. Выводы Пленума не утратили актуальность. Позвольте напомнить некоторые из них.

Следует самокритично признать, что одна из главных причин отсутствия организованных массовых выступлений трудящихся за свои права состоит в утрате Компартией Украины популярности, в несоответствии ее идеологических постулатов реальным действиям.

Социальная база партии размыта. Это в основном люди старшего возраста из разных слоев населения.

К сожалению, партия не объединяет такие динамичные слои населения, как профсоюзы, рабочий класс, молодежь.

Отдельные коммунисты не проявляют бойцовских качеств, занимают иждивенческую, выжидательную позицию, надеются на стихийность протестных выступлений, не желают овладевать навыками и методами борьбы с реакцией, в некоторых случаях парализованы страхом.

Отчетно-выборная кампания в первичных организациях, выход части товарищей из партии, несоблюдение оставшимися в ней дисциплины четко обнажили эти негативные тенденции.

Партийно-политической работе Компартии недостает оперативности, глубины и размаха. Сказываются информационная блокада властью, нехватка сил и средств.

Инициированная зависимыми от Запада политиками борьба с коммунистическим прошлым, переписывание и мифологизация нашей истории, развязывание гражданской войны сформировали у определенной части населения отношение к Компартии Украины как к антигосударственной силе.

Партия, которая отстаивает национальные интересы и территориальную целостность Украины, защищает права трудового народа, выступает за нормализацию отношений с Российской Федерацией, внеблоковый статус Украины и проводит политику исходя из классовых интересов рабочих, - эта партия, наша партия, подвергается тотальной обструкции.

Мы должны учитывать, что информационная блокада Компартии Украины создает предпосылки для перехода электоральных симпатий к популистским партиям, инспирирующим и реализующим так называемые «народные инициативы» или имитирующим противодействие «угрозам» национальным интересам.

Многие носители левых идей и настроений рассеяны по разным партиям:

– олигархическим и мелкобуржуазным – под влиянием социальной демагогии и популизма;

– маргинализированным, находящимся под контролем олигархов, – так называемым социалистическим;

– лжекоммунистическим;

– разного рода аграрным, христианским, зеленым, народным и тому подобным.

Организации национал-социалистической окраски («Правый сектор», «Свобода», «Национальный корпус» и другие), спекулируя на социальных проблемах, активно пытаются привлечь внимание к себе отдельных социальных групп, используя популизм, демагогию и демонстрацию силы в составе отрядов штурмовиков.

То есть холуи олигархов и Запада хотят возглавить социальный протест под националистическими флагами. Следствием этой политики может быть только укрепление национал-олигархического режима, усиление зависимости от США, катастрофическое обострение отношений с Россией, хаос в государстве, борьба всех против всех и другие катаклизмы.

Следовательно, наши главные задачи:

– Возродить боевой социалистический дух каждой первичной ячейки, КПУ в целом на основе лучших традиций ленинской партии большевиков.

– Поддержать актив, способный развивать эти столетние традиции в современных условиях.

– Повести решительную борьбу с приспособленчеством, малодушием и оппортунизмом в рядах партии.

– Побороть вялость и безыдейность. Преодолеть апатию, отчаяние.

Необходимо объединять все прогрессивные силы и формировать широкое общественное движение по борьбе с неонацизмом и социальной несправедливостью.

Наша тактика, направленная на сохранение партии, ее структур и кадров, особенно учитывая, что КПУ осталась практически единственным левым общенациональным проектом, считаем, абсолютно верна.

Относительно перспектив представления 46 народных депутатов о неконституционности закона о «декоммунизации».

Хотя глубоко аргументированное представление принято Конституционным Судом Украины к рассмотрению, мы не имеем никаких иллюзий относительно его результатов.

Практика всех лет независимости Украины, особенно после вооруженного переворота и установления диктатуры олигархов, неонацистов и криминала, свидетельствует, что судебные решения принимаются не на основе права, а на основе политических заказов и в интересах чиновников.

Но мы не собираемся сидеть сложа руки.

Если Конституционный Суд признает закон о «декоммунизации» не нарушающим Конституцию, партия будет добиваться защиты своих законных прав в Европейском суде по правам человека.

А сторонники коммунистической идеи, в соответствии с решением внеочередного Пленума Центрального Комитета (20 мая 2015 года) «О действиях Компартии Украины в связи с вступлением в силу законов о «декоммунизации», будут действовать в рамках общественной организации «Левый марш» и использовать возможности, гарантированные Конституцией и международно-правовыми актами, а также столетний опыт борьбы за социализм для защиты интересов трудящихся, конституционных прав и свобод граждан, для утверждения Украины как действительно независимого, авторитетного в мире, демократического, правового, социального государства.

Сейчас Президиум ЦК в напряженном режиме, постоянно анализируя ситуацию, ведет поиск наиболее эффективных концептуальных направлений деятельности в складывающихся политических условиях.

Что мы, коммунисты, должны учитывать сегодня?

В обществе инстинкты выживания преобладают над запросами к радикальным переменам. Общественный запрос на качественные радикальные перемены подменен запросом на банальную смену состава власти. Свидетельством этого является циничное заявление исполнителей американского заказа – «героев» так называемого михомайдана о том, что их главная задача – заменить одного козла (Порошенко) другим.

Народу Украины они отводят роль баранов, как и во время предыдущих майданов (2004, 2013–2014 годов).

Режим стремится управлять страной с помощью откровенного административного давления, агрессивной националистической пропаганды, медиазомбирования, шантажа, тотальной информационной войны, физического насилия и запугивания, расправы и уничтожения инакомыслящих.

Более того, национал-олигархический режим, используя деградировавший парламент, создает законодательство, которым любое инакомыслие, несогласие с режимом объявляется антигосударственной политикой со всеми вытекающими из этого последствиями.

Словом, страна находится в состоянии общественного невроза, в обществе преобладают пессимистические настроения.

Растет недовольство властью, но оно не выливается в активный массовый протест.

В то же время национал-олигархическая власть сама, не желая того, дает нам все больше аргументов и фактов для разоблачения ее антинародного курса. Мы стремимся оперативно использовать с этой целью интернет-сайт ЦК, другие доступные средства массовой информации.

Большую работу в этом направлении проводит редакция «Рабочей газеты». Ее распространение и использование – особая ответственность и первейшая задача партийных комитетов, первичных организаций и каждого коммуниста.

Надо усилить агитацию под ближайшими, первоочередными лозунгами КПУ, а именно:

– вернуть страну народу;

– прекратить гражданскую войну;

– отстранить олигархов от власти;

– национализировать базовые отрасли промышленности.

Мы неоднократно обращали внимание партийных организаций на участие в выборах советов объединенных территориальных громад, голов и старост.

На сегодня уже половина Украины «огромадилась» (создано более 700 громад). Наше присутствие в новоизбранных органах - мизерное.

Создается впечатление, что большинство актива не видит опасности, которая ожидает нас в случае проведения выборов Президента и народных депутатов. Имею в виду отсутствие наших людей среди депутатов местных советов. А именно они будут и формировать избирательные комиссии, и править бал на этих выборах.

Поэтому сегодня для нас одна из основных задач – участие в выборах объединенных территориальных громад.

С учетом неопределенного, до завершения судебного процесса, юридического статуса Компартии целесообразно заявлять о наших акциях протеста как о социально-правовых мероприятиях и делать это от имени наших общественных объединений (ветеранских, женских, национально-культурных и т.д.) накануне их проведения, под нейтральными лозунгами, с приглашением СМИ, юристов, документированием для правоохранительных органов.

Сегодня заслуживают обсуждения предложения ряда товарищей о создании в городах и поселках групп самообороны для защиты наших помещений и мероприятий от участившихся набегов неонацистов, которые создают свои «национальные дружины».

Наши формирования уместно организовывать под эгидой местных советов и под руководством патриотических общественных объединений, например воинов-афганцев, ВУССО и др. В этом вопросе можно кооперироваться с другими левыми политическими силами на местах.

В сложившихся условиях полезными становятся листовки, короткие трудно смываемые лозунги, призывы (в малодоступных местах), которые привлекают массовое внимание красной символикой (ленты, вымпелы, воздушные шары, силуэты знаков и др.).

Одна из приоритетных задач – завершение создания информационной вертикали в партии – от первички до ЦК. Это касается и нашего участия в социальных сетях. Только с их помощью возможно усилить партийное влияние на общественное мнение.

Заслуживает распространения участие наиболее подготовленных и опытных товарищей в интерактивных радио- и телеопросах с указанием своей партийной принадлежности и позиции по конкретным вопросам. Так делают, в частности, коммунисты Киева, которым несколько легче звонить в студии.

Это только один из многих аргументов в пользу пересмотра и совершенствования практики партийных поручений. В дополнение к их традиционным формам настоятельно выдвигаются следующие:

• анализ политической и социально-экономической ситуации в городе, селе, подготовка предложений по проведению акций протеста и других мероприятий;

• определение ответственных за подготовку листовок (используя рекомендованные сайтом ЦК и на местные темы), их распространение в людных местах (вокзалы, автостанции, больницы, соцучреждения и т.д.);

• работа в социальных сетях;

• анализ СМИ и отбор нужной для нас информации, ее целевое распространение;

• подписка «Рабочей газеты» и ознакомление земляков с ее наиболее актуальными выступлениями;

• контакты с сочувствующими, отбор и подготовка желающих к вступлению в КПУ;

• работа с молодыми коммунистами и комсомольцами;

• оказание помощи прогрессивным общественным объединениям (ветеранским, АФКУ, женским, интеллигенции социалистической ориентации)

• изучение процессов в организациях других левых, а также в антикоммунистических партиях;

• деловые контакты с представителями местных советов, органов исполнительной власти, национально-культурных обществ и конфессий;

• содействие материально-техническому и финансовому обеспечению первичных организаций и партийных комитетов;

• отслеживание состояния дел в международном коммунистическом движении и соответствующее информирование коммунистов;

• взаимосвязь и оказание помощи товарищам, освобожденным от посещения партийных собраний;

• участие в социально-правовой работе среди населения.

Этот перечень можно продолжать, все зависит от потенциала первичных организаций, желания и умения работать в сложных условиях.

Главное – чтобы все ячейки, каждый коммунист занимались нужными, социально значимыми делами. Иными словами, задача состоит в оптимизации партийной работы.

Речь идет прежде всего о четкой адресности наших усилий, учете особенностей обыденного сознания, соотношении групповых форм и индивидуальной работы, соответствии выдвинутых задач имеющимся возможностям, самокритичной оценке состояния дел и личной активности коммуниста, искоренении голого прагматизма и догматизма, анархизма и показухи.

В агитационной работе сегодня для нас актуален ленинский совет коммунистам говорить «с народом не по-ученому», везде «будить мысль», «втягивать массу», «ловить буржуазию на слове», знакомить «народ с большевизмом так, как никогда не удавалось ... ».

В связи с этим на первый план выдвигается работа в профсоюзах. Хотя и робко, но все же пытаются сдвинуть ее с места товарищи в Днепропетровске, Кременчуге, Харькове. Давайте советоваться, что можем и должны делать мы, чтобы направлять в правильное русло растущий интерес рабочих к организованной борьбе. Откладывать это нельзя, потому что националистические «азовцы» пытаются перехватить инициативу.

На наш взгляд, следует создавать новые профсоюзы, которые будут стоять на страже интересов человека труда против капиталистической эксплуатации, а не будут прислужниками чиновников и олигархов.

В необходимости таких подходов мы еще больше убедились, участвуя в Европейской коммунистической встрече 32 партий из 28 стран 11 апреля в Брюсселе, где речь шла о повышении роли рабочего класса, и в ходе переговоров 16 апреля в Афинах с Генеральным секретарем Всемирной федерации профсоюзов Георгисом Маврикисом.

Большего внимания со стороны партийных комитетов заслуживают сегодня и пролетарии умственного труда – интеллигенты. Они подвергаются коварной эксплуатации буржуазным государством, но начинают прозревать.

Важно искать и привлекать на нашу сторону тех интеллигентов, которые не потеряли чести и совести, желают послужить спасению Украины от дальнейшей разрухи.

Такие есть в каждом городе и селе. Надо их знать и доверчиво с ними работать. Необходимо активизировать деятельность объединения «Интеллигенция Украины за социализм».

Как долго продлится националистическое безумие на Украине, когда вновь победят идеалы свободы, социальной справедливости и равенства – это, без преувеличения, зависит от нас, коммунистов. Желаю всем нам успехов в этой борьбе!

Поздравляю вас с юбилеями Компартии Украины, дорогие товарищи.

Благодарю за внимание.



Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях