Єдиний сліпий солдат світу. До 100-річчя з дня народження Я.П.Батюка, керівника Ніжинської комсомольсько-молодіжної підпільної організації в роки Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу (посмертно)

Єдиний сліпий солдат світу. До 100-річчя з дня народження Я.П.Батюка, керівника Ніжинської комсомольсько-молодіжної підпільної організації в роки Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу (посмертно)


Яків Петрович Батюк

Народився  Яків Петрович Батюк 12 травня 1918 року в селі Рижани Володарсько-Волинського району Житомирської області  за сучасними мірками в багатодітній, а за тогочасними – типовій, як для українців, сім’ї. Його батько Петро Іванович і мати Параскева Миколаївна були простими селянами. У Якова були два старші брати – Василь і Павло, а також дві сестри – Ольга і Євгенія. Батька Якова мобілізували під час І Світової війни, потім він потрапив у полон з якого кілька місяців добирався в рідне село з далекої Болгарії. В Україні палахкотіла громадянська війна. В ці скрутні часи країна була окута епідеміями, голодом і холодом.  У 1920 році дворічний Яків захворів на віспу. Життя йому вдалося врятувати, але хвороба дала ускладнення на зір, малий Яша осліп, як з’ясувалося – назавжди.

Є.П. Батюк

Художнє фото, 1930 р.

Страшна недуга розвинула у нього прекрасну пам’ять і слух. Він чудово орієнтувався в компанії своїх однолітків і, навіть, без поводиря вільно ходив до лісу. І цілком закономірно, адже природа не терпить порожнечі.

Старожили села, котрі особисто знали родину і сліпого Яшка, з хвилюванням розповідали про перемогу незрячого хлопчика на шкільній спартакіаді з бігу на стометрівці. Тоді він одержав в нагороду бронзову статуетку. Можливо, та його перша перемога і була дороговказом для його майбутньої боротьби.

Невідомо, як би склалась доля Якова, якби біля сліпої дитини не з’явився його родич Самійло Євтихійович. Це була літня і грамотна людина, яка, фактично, була наставником Якова. Через нього незрячий хлопець пізнавав незримий йому світ. Наприкінці 1926 рОКУ Самійло Євтихійович, спостерігаючи незвичайне прагнення свого вихованця до знань, написав лист Калініну з проханням направити Якова навчатися. Всесоюзний староста відгукнувся і майбутній адвокат почав навчання в Київській школі сліпих, яку закінчив на відмінно.

Яків  прагне здобути інженерну освіту, але сліпота всі ці зусилля зводить нанівець. Тоді в 1935 році він вступає на останній курс робітфаку Київського університету (нині Київській національний університет ім. Т.Г. Шевченка), а потім – на юридичний факультет. Маючи прекрасну пам’ять, Яків поглиблює свої знання самостійною роботою. За невелику плату спеціально найнята жінка перечитує вголос потрібні йому книги. В 1940 році, Яків Батюк закінчив навчання в університеті і розпочав адвокатську діяльність. Молодий адвокат переводиться з Києва на роботу в місто Ніжин за направленням в Ніжинську міську колегію адвокатів.

За короткий час серйозний і вдумливий молодий юрист заслужив авторитет як у колег, так і у жителів міста. Однак, працювати в адвокатуру Якову довелося всього рік ...

Рідкісне фото без окулярів, 1940 р.

Коли 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, Яків з власної ініціативи приступив до створення підпілля. Наприкінці жовтня 1941 року Яків влаштовується на роботу в артіль, що виготовляє мотузки й кінську збрую для німецької армії. Незабаром на артіль надходить велике замовлення і Батюк вирішує провести першу акцію підпілля, що на той час тільки зароджувалося, – протравити кислотою всю партію збруї, аби вона після першого ж дощу стане непридатною для використання. Задля цього він до справи залучає свого батька (він дістає кислоту) і безпосередніх виконавців – робітників Шварца і Лаврінца.

Будинок в м. Ніжині по вул. Преображенська, 6 в якому розміщувався штаб організації Я.П. Батюка

(фото О. Кожухаря)

Усе складалося вдало, але услід за цим в артілі відбуваються події, що зробили неможливим тут перебування Батюка. Шварца розстріляли як єврея. Яків робить все можливе, щоб його врятувати, але марно. Потім почалися відкриті зіткнення з німецькою адміністрацією щодо захисту інтересів робітників артілі. З цього приводу Яків Батюк організував протест робітників, за що поплатився звільненням.

Відтепер Яків починає займатися тільки справами підпілля. У цьому Якову надає неоціниму допомогу його сестра Женя, яка завжди поряд, виконує його доручення, найголовніше – з підбору в організацію потрібних людей. Щоправда, остаточне рішення з «кадрових» питань Яків приймає виключно особисто. Величезні труднощі виникали з підбором членів підпілля, адже лише інтуїція та відчуття патріотизму й ненависті до ворога надавали право бути членом підпільної організації. Вдумайтесь: цей підбір здійснювала людина, котра не могла подивитися у вічі.

Навесні 1942 року легендарне підпілля налічувало вже 15 учасників. Молоді патріоти відразу зайнялися розповсюдженням листівок. Ловили по старенькому приймачеві Москву і, як згадує один з учасників підпілля Віктор Тищенко: «… не встигали записувати зведення Радінформбюро. Допомагала феноменальна пам’ять Якова. Він точно відтворював почуте. Листівки вимагали великої кількості паперу, який на той час був великим дефіцитом. Спочатку вони писалися від руки, при цьому ми прагнули змінити свій почерк. Потім Женя стала їх друкувати на машинці, але листівок завжди було мало, і Яків дуже уважно стежив за їх розповсюдженням. У нас у кожного була для цього своя дільниця. Яків строго вимагав, щоб ми їх розклеювали а не розкидали… Особливо відважно цим займався Микола Шуст. У нього був велосипед на якому він гасав із листівками по всьому місту, розклеював їх у центрі міста, навіть, на будівлях управи і поліції».

 Проте, це був лише одним із напрямів діяльності ніжинських підпільників, які – знову-таки за наказом Батюка – проникли практично в усі структури міського управління, а також у військовий шпиталь. Створюється мережа явочних квартир, які надалі будуть використані партизанами для виконання бойових завдань. Але з останніми зв’язку поки не було. Незважаючи на це, Батюк віддає наказ учасникам ніжинського підпілля почати активні дії з саботажу планів окупантів.

У чому ж все-таки був феномен Якова Батюка? Рання сліпота виховала цю волю. Керування підпіллям стало логічним продовженням його довоєнного життя, коли йому завжди треба було ухвалювати відповідальні рішення з постійним напруженням, в постійній екстремальній ситуації, викликаної тією-таки сліпотою.

Навесні 1942 року починається примусова мобілізація молоді до Німеччини. Яків віддає наказ підпільникам – лікареві Афоніну і фельдшерові Нечай-Гумену – інсценувати епідемію тифу в місті, що і було зроблено шляхом установлення помилкових діагнозів. Заздалегідь серед молоді міста розповсюджувалися медикаменти, що викликали схожі на це захворювання симптоми. Розрахунок був простий – німецьких лікарів цікавило тільки здоров’я солдатів і офіцерів, а до решти вони вважали за краще не втручатися. Певній частині молоді вдалося сховатися від вивозу до Німеччини на курсах німецької мови, якими керував уже знайомий нам Тищенко.

Яків Батюк  розуміє, що робота групи в ізоляції малоефективна, десь має бути центр, який координує дії підпільників і наполегливо шукає канали зв’язку для передачі інформації та отримання завдань.

У вересні 1942 року Я. Батюк  з поводирем їде у Київ.  За допомогою колишнього ніжинського партробітника Д.І. Лісовця вдається вийти на керівництво київської підпільної організації «Смерть німецьким окупантам». Батюк сподівається на зв’язок з Москвою для передачі інформації, але у київських підпільників теж немає такої можливості. Якова Батюка уважно вислухали на підпільних зборах, схвалили діяльність,  він отримує зв’язок з керівниками ніжинських груп на залізниці Міщенком і Хомутовим,  але ніяких прямих вказівок йому не надають. Можливо, київських підпільників насторожувала його сліпота.

Початок 1943 року позначився розгромом у Києві організації «Смерть німецьким окупантам». Хвиля арештів докотилася й до Ніжина. На щастя провал київського підпілля не зачепив батюківців, але вони знову залишилися наодинці.

Олексій Федоров, командир Чернігівсько-волинського партизанського з’єднання,  секретар підпільного обкому, після війни в своїй книзі «Підпільний обком діє», напише, що  Батюк намагався встановити з ними зв’язок, але ці спроби залишилися без уваги. Сліпа людина, не викликала належної  довіри…:

«Мене, зізнатися, дуже здивувало, що він не евакуювався. У числі комуністів, відібраних для роботи в підпіллі, Якова Батюка не було. Підпільний обком партії його кандидатури не затверджував. Але можливо, що його залишив у тилу ворога обком комсомолу. Мені здалося таке рішення не дуже обдуманим.Чим більше я про це розмірковував, тим більше виникало у мене здивованих питань. Сліпий … Припустимо, що у нього чудовий слух і, знову ж, відмінна слухова пам’ять. Це нерідко у сліпих. Але керувати підпільною організацією, спираючись тільки на ці дані …».

Батюк шукає контактів із партизанами в носівських лісах. Ризикувати своїми людьми він не може, тому в небезпечну подорож відправляється особисто разом із Колею Кузьменком – з зовсім юним хлопцем, який  гарно підходив на поводиря при сліпому. Цього разу Яків досяг мети: було встановлено прямий зв’язок із командиром загону Іваном Михайловичем Бовкуном. Для батюківців починається новий і найважливіший період їх діяльності. Постійний зв’язок із штабом партизанського загону «За Батьківщину» підтримувався через зв’язкового Романа Стрєльцова.

Від Бовкуна ніжинські підпільники отримують перше завдання: дізнатися про німецький гарнізон у Ніжині, його чисельність, національний склад військ, озброєння, номери частин, відзначки; надавати інформацію про залізницю (кількість колій і їх стан), про склади, про окопи, протитанкові рови; також про моральний дух військ гарнізону, поліції, жандармерії тощо. Також необхідно було направляти до загону якомога більше людей, зброї і боєприпасів.

За завданням Батюка Галя Борисова влаштувалася офіціанткою до офіцерської їдальні і в одного п’яного офіцера забрала з планшетки карту міста, на якій були позначені військові об’єкти Ніжина. Карту уточнили і передали партизанам. Навесні 1943 року до Ніжина прибувають деморалізовані італійські частини. Солдати за шматок хліба ладні були віддати все, у тому числі і зброю. Батюківці, скориставшись цим, переправляють у ліс 40 гвинтівок і багато набоїв. Туди ж прямують і медикаменти із міської лікарні (добутих зусиллями лікаря Афоніна і завідувача медскладом Богдана). В ніч на 1 травня 1943 року Галя Борисова отруїла 18 офіцерів німецької авіації – льотчиків-асів, більшість з яких померла в госпіталі. І це якраз напередодні Орловсько-Курської операції! Вся ця операція була детально розроблена особисто Батюком, – гестапівські слідчі, як на те й розраховували, прийшли до висновку, що коньяк був отруєний ще у Франції, звідки він був доставлений.

Галина Солодовник із товаришами на 153-му км залізниці Ніжин-Бахмач знищує двох німецьких офіцерів і з підірваної гранатою машини вилучають цінні документи, які відразу ж переправляють партизанам. До німців у полон потрапляє поранений в бою партизан Лях, якого доправляють під охороною в лікарню. Дізнавшись про це, Батюк дає наказ негайно звільнити його. Зі значними ускладненнями, але все ж Колодій і Лопатецкий справляються з цим завданням.

На початку липня 1943 року в Ніжині на аеродромі базувалося 240 літаків. За наказом Батюка Віктор Стрєльніков, що працював землеміром, установив точну кількість літаків, наніс на карту координати аеродрому, точки протиповітряної оборони, а потім ці дані були передані партизанам. Через деякий час радянська авіація бомбардувала аеродром у Ніжині, внаслідок чого було знищено 27 літаків.

Під час Орловсько-Курської операції, за завданням штабу партизанського з’єднання «За Батьківщину», підпільники надавали точні дані про рух військових ешелонів через ніжинську станцію. Загалом, динаміка й наслідки діяльності батюківців свідчила, що їх організація влітку 1943 року перебувала на підйомі. Ніщо не провіщало наближення біди, ніхто й не підозрював, що підпілля на чолі з Батюком доживає останні дні.

Ніжинська команда СД, ймовірно, мала досить чітке уявлення про те, що в місті діє підпілля і, вірогідно, мало певні напрацювання щодо його характеру, складу тощо. Про те, що низка досить відчутних і дошкульних невдач місцевої влади, факти саботажу й відверті озброєні диверсії не були випадковими, свідчили чисельні логічно вибудовані в єдиний «почерк» докази. З цією метою до Ніжина був направлений Олександр Емануїлов, перевірений німцями в справі ще в Дарницькому концтаборі. Емануїлова включили в робочу команду німецького госпіталю, що складалася з колишніх військовополонених. Його завданням було спочатку вийти на партизан, а потім – на міське підпілля.

Досвідчений агент відразу встановлює тісний зв’язок із санітаркою Солодовник, що готувала, за наказом Якова, виведення робочої команди в ліс до партизан. Так Емануїлов потрапляє в партизанське з’єднання, а потім повертається до Ніжина, знайомиться з багатьма підпільниками; решта було вже, як кажуть, справою техніки.

Вранці 19 червня 1943 року почався розгром підпільної організації Якова Батюка. Сам він міг уникнути арешту, вчасно попереджений Тищенком, але все-таки посилає сестру Женю до їх додому, аби забрати звідти документи підпілля. Але там на Преображенській її вже чекали… Свою останню ніч на волі Яків проводить в будинку підпільника Міни, який в останню мить також пропонує йому сховатися в лісі. Батюк рішуче відмовляється, вирішивши розділити шлях на голгофу зі своїми товаришами. Ось як описує його арешт свідок: «Німці увірвалися в наш будинок, схопили Якова. Здійнявся страшний крик і плач. І в цей момент ми почули останні слова Батюка: «Не чіпайте цю сім’ю, вони ні в чому не винні. Я помру, але і ви здохнете як собаки». Якову розбили окуляри, скрутили руки і заштовхнули в автомобіль. Арешту уникнули лише ті батюківці, яких особисто не знав Емануїлов, а також ті, хто встиг піти з міста.

Гестапівці застосували проти арештованих підпільників страшні тортури, вимагаючи від них інформацію про партизанів. Але вони на допитах мовчали. Приклад тому показував сам Батюк. Владислав Суярко, кандидат філософських наук, згадує: «Я з мамою був арештований 21 липня 1943 року Маму сильно били на допитах, разом із Женею Батюк. Я сидів у одній камері з Батюком. Він учив мене як триматися на допитах, щоб не згубити матір. Ми всі разом переживали ці допити, катування і всі схилялися перед його мужністю. І зараз ми всі схиляємо, як і тоді, свої голови перед його благородством і мужністю».

Незадовго до розстрілу Якова перевели в одиночну камеру і стали морити голодом і спрагою, – така собі дрібна помста гестапівців, що не зуміли добитися від нього основного. Дізнавшись про це, ув’язнені батюківці передавали йому шматочок хліба і воду в банці з-під гуталіну. Немолодий німецький солдат із охорони в’язниці відвертався, коли прибиральниця камери передавала йому цей пайок бойових побратимів.

У ніч на 7 вересня 1943 року, за тиждень до звільнення міста Ніжина, Яків Батюк і члени його групи були вивезені за місто командою ГПФ-708 (Geheime Feldpolizei-708) і розстріляні у цегляної стіни однієї з будівель військового складу на околиці Ніжина. 

Місце розстрілу батюківців

Через тиждень Радянська Армія звільнила місто від нацистів і відразу ж була створена спеціальна комісія задля перепоховання полеглих героїв. До складу комісії входив і Микола Шуст, якому поталанило вирватися з в’язниці в останню мить. Коли розкрили могилу розстріляних, перед очима постала страшна картина – тіла були страшенно понівечені. Женю Батюк пізнали тільки по довгих косах. Наступного дня їх перепоховали на Центральному міському кладовищі.

Ось їхні імена:

Афонін Афанасій

Батюк Євгенія

Батюк Яків

Борисова Гнна

Катан Марфа

Колодій Михайло

Лопатецкой Григорій

Мотілева Ксенія

Могильний Іван

Пилипенко Ліза

Смолянчук Віра

Солодовникова Гнна

Ткачов Михайло

Чернишова Євдокія

Проти імені Якова Батюка висічена в граніті зірка Героя.

Пам’ятний знак на місці розстрілу Я.П. Батюка і його групи (фото О. Кожухаря)

Братська могила розстріляних батюківців

Яків Петрович Батюк був представлений до присвоєння звання Героя СРСР посмертно в 1943 році, але тоді нагородні документи не були підписані. Завадив той факт, що Я.П. Батюк був безпартійним і вихідцем з родини розкуркуленого. Лише після наполегливих звернень багатьох місцевих партизанів і клопотання І-го секретаря ЦК КПРС України Петра Шелеста, 8 травня 1965 року Я.П. Батюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Йшли роки. В 1984 роки стали знімати фільм «3а ночью день идет», де на головну роль Якова Батюка був запрошений народний артист Української РСР В. Конкін, широко відомий за Павкою Корчагіним із «Как закалялась сталь» та Шараповим із «Места встречи изменить нельзя». Попри всі негаразди, пов’язані зІ спотворенням реальної історії ніжинського підпілля, проти чого рішуче виступили колишні батюківці, фільм підняв історію ніжинського підпілля – точніше сам факт його існування, а також факт подвигу молодих борців з окупантами – на загальнодержавний рівень, на рівень обізнаності з цим фактом рядового глядача. До того ж яскравий акторський ансамбль – В. Конкін, Л. Яковлєва, Є. Борзова й інші – своєю блискучою грою певною мірою компенсували погрішності сюжету.

28 травня 1985 року в штаб-квартирі ООН в рамках кінофестивалю соціалістичних країн, що проводиться спільно з Клубом російської книги при секретаріаті ООН, під девізом «40 років Великої Перемоги» був організований День Української РСР, в ході якого демонструвався згаданий художній фільм. Стрічка отримала позитивну оцінку, викликавши великий інтерес. Ряд університетів і коледжів США звернулися до Постійного представництва УРСР при ООН з проханням дозволити демонстрацію цього фільму у внутрішніх аудиторіях. Подвиг Якова Батюка і його товаришів справив на американців дуже велике враження.

ООН називала керівника ніжинського підпілля «єдиним сліпим солдатом світу».

Якову Батюку не дано було бачити сонце і особи тих, з ким йшов він поруч в суворий час, але не було перед ним темряви. Очима його було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу  проти фашистськи загарбників і останні хвилини життя. Він і зараз з ними поруч, в Ніжині, на широкій площі, в граніті пам'ятника…

Підготовлено з використанням відкритих джерел ЗМІ


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях