Позиція В обіймах Вітчизни сонця

Позиція В обіймах Вітчизни сонця


Або формула вічної юності, що її відкрив кубинський герой-інтернаціоналіст, недавній довічний в’язень американських спецслужб, автор унікальної поезії про свободу, пронизаної любов’ю до життя й усього людства, колишній відмінник навчання Київського авіаційного університету, ватажок земляцтва кубинських студентів в Україні, який під тиском міжнародної спільноти вийшов на свободу, – Антоніо Герреро Родрігес.

Світла книжка з візерунчатим дротяним замком через обидві обкладинки й білосніжним голубом, який вирвався з клітки і ширяє в повітрі, насолоджуючись свободою, начебто має просту статичну назву «Місце ув’язнення», доповнену таким же простим і статичним підзаголовком «Листи з-за колючого дроту». Та це – начебто. Насправді за простою статичністю проглядає нестримний рух, який на мить завмер, щоб із новою силою і швидкістю рвонути в простір, стверджуючи безкінечність і невмирущість життя.

Цінителям нетрадиційної поезії імпонує таке філософське тлумаченням графічного оздоблення книжки Антоніо Герреро Родрігеса, виданої Українським Національним Комітетом «За свободу П’яти Героїв Куби». Це одна з більш як 20 його поетичних книжок, перекладених півтора десятками мов. Творча палітра Антоніо надто широка й барвиста. Ще за гратами він створив кілька сотень чудових графічних перлин, серед яких особливе місце посідає серія портретів жінок-революціонерок і малюнки ендемічних видів птахів та метеликів, які водяться на Кубі. Здавалося б, надто різні теми.

Але це тільки на перший погляд.  Бо в центрі творчості Антоніо, як художньої, так і поетичної, завжди його Батьківщина – Куба. Що б він не зображав, про що б не писав – про любов, мужність, красу, надію, боротьбу – він завжди пише про Кубу та її Революцію. Зображаючи Кубу, він зображає весь світ.

Поезія Родрігеса дихає потужною впевненістю його народу у своєму майбутньому. Це ж треба: маленька Куба наперекір імперії вперто гне свою лінію і, наче знущаючись над монстроподібним сусідом, весело пританцьовує та наспівує при цьому пісеньки про любов. Ось у чому полягає таємниця кубинської непереможності – в революції і любові.

Ось із чого, за словами Родрігеса, складається формула вічної юності й невичерпного історичного оптимізму, який неможливо погасити ні матеріальними збитками, ні життєвими випробуваннями, ні тюремними стінами. Вчитайтесь:

Любов, яка минає – не любов.

Істинна любов належить

Всьому часу, усій землі,

Без страху зустрічає бурі,

Чинить опір навіть самій смерті,

І, як природа, вічна.

Сильну людську вдачу, натхненну високими гуманними ідеями, пронизану природним духом стрімкого руху, стверджує Антоніо, життєві негаразди тільки підбадьорюють.

Коли зачиняють залізні двері,

Ураганні вітри зі свистом

Збивають мене  і гасять

Світильник, що миготить в моїх руках.

Тюремна камера стає лагуною,

Де лежать мертві голуби,

І мене охоплює запах страху,

Немов атакують тіні.

Моїм невразливим серцем

Розриваю холодну тишу,

Наближаю давні спогади,

Поки довга ніч минає,

І весь морок розчиняється,

Обгорнутий ранковим світлом.

Вперто й невтомно Антоніо «розривав холодну тишу і наближав давні спогади» за колючим дротом. Сповнені духом патріотизму, героїчно несли тягар жорстокості й психологічної наруги американської Феміди його однодумці Герардо Ернандес Нордело, Рамон Лабаньїно Саласар,Фернандо Гонсалес Льорт і Рене Гонсалес Сехверерт. Світ був вражений дикунськими вироками суддів, які, не задовільнившись винесенням довічних тюремних ув’язнень, приплюсували ще зверху до 18 років кожному.

За що ж таке покарання? За те, що вони викрили терористичні дії антикубинських емігрантських ультраправих угруповань міста Маямі (штат Флорида). Ці мафіозні групи також торгували наркотиками. Замість того, щоб злочинців кинути за грати, суд США ув’язнив викривачів. Таке в них правосуддя.

Голос побратимів по боротьбі вчувається в рядках Родрігеса:

Я сказав «ні!» затхлій тиші.

Я спинився на голій підлозі,

Зробив перший крок, потім другий,

І поступово я перетворився в дощ.

Спочатку був скепсис,

Потім прийшла нудьга.

Опісля народилось заперечення

І разом з ним полегшення.

Я почав мандрувати у часі

З бадьорістю і в підганяючому ритмі,

Який зникає в пустоті.

Оточений безпросвітною скукою,

Раптом в глибині серця свого я відчув себе

Щасливим, в душі приспівуючи і танцюючи.

Афористичність мислення й дієслівний лаконізм у поєднанні з динамічною побудовою фрази, безперечно, виводять поезію Антоніо Герреро Родрігеса на рівень світової класики,осяяної такими світилами, як Шекспір, Гете, Байрон, Міцкевич, Пушкін і Шевченко.

Пронизуючи поглядом блакить небес,

З труднощами розрізняю дороги,

Але з надіями хоч і

Боязкими, та вірними,

Дивлюсь на білу безмовність

В сріблястому сяянні снігу –

Простір невизначеності,

Ілюзія свободи.

Втомився я, але не здаюсь.

Терзаю безкровні рани.

Безсилля і біль

Зцілюю любов’ю своєї мрії,

Народженої з непереможної матерії,

Невідомої охоронцям.

Поет не кляне місце свого ув’язнення. В його міркуваннях звучить одвічна мудрість: «Не місце красить людину, а людина красить місце». Тому й звеличує карцер, в якому йому судилося загубити 13 літ. Це – карцер його сходження на висоту мрії про щастя людства:

Сьогодні я написав багатьом друзям,

Але нікому не розповів

Про ланцюг прикрощів, які я виніс

(Більше, ніж всі собі уявляють).

В моїх листах я пишу їм,

Що це одинарна камера, без нічого і нікого,

Для мене є місцем самоти,

Де я позбавляюсь від своїх ланцюгів.

Як і інші місця в моєму житті, цей карцер

Я, не поспішаючи, заповнюю світлом,

Щоб з його пустоти з’явилось

Сяяння, яке моє серце

Перетворює в фонтан любові,

Цієї любові, про яку я всім пишу.

І все це – в ім’я неї, любимої Вітчизни. В ім’я Куби.

З мого дитинства і отроцтва,

В роки юності і зрілості,

Все моє життя, і навіть уві сні,

Ти живеш у моєму серці.

Острів сонця,який ласкає

Пальмами і пляжами, птахами і фруктами,

Тим спекотним літом, що я люблю,

Гордими деревами на свободі рівнин,

Готовий  щодня піклуватись

Про справжні квіти надії –

Ти сповнюєш мене відвагою.

Ох, Вітчизно! твоя любов

Мене надихає і наповнює світлом,

І я вірю, ми повернемось в твої обійми.

І збулося те, у що вірив, що своєю вірою наближав Антоніо Герреро Родрігес. П’ять років тому під тиском світового товариства п’ятірка в’язнів вийшла на свободу.

Михайло Балтянський


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях