Партизанська слава Кіровоградщини


Щасливими і благодатними видалися для нашого краю останні роки тридцятих минулого століття. Радували врожаї хліба у зміцнених новоутворених господарствах, широко розгорнулося будівництво нових промислових підприємств.

Тим більш, що на початку 1939 року, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР з ряду районів Миколаївської, Одеської, Київської, Дніпропетровської та Полтавської областей було утворено нову Кіровоградську. У сільському господарстві виросли сотні ударників і новаторів виробництва, створено сітку МТС. Зростали успіхи народної освіти і культури, діяли масові бібліотеки, радіовузли, радіоточки, клубні установи, музеї і театри і кіноустановки. Широко розливалось художня самодіяльність, виходили районні і обласні газети. Кількість письменного населення області зросла до 90 відсотків.

І на початку сорокових років для Кіровоградщини, як і для всієї країни, здається, ніщо не віщувало жахливої воєнної загрози, хоч і витали на Заході серйозні застереження.

Але мирна і творча праця наших людей була перервана підступним нападом німецько-фашистських орд на нашу Батьківщину.

Робітники, колгоспники і службовці Кіровоградщини з перших днів війни, яка закономірно визначена народом як Велика Вітчизняна, поповнювали ряди Червоної Армії. Тисячі добровольців подали заяви послати їх на фронт. В селах і містах створювались винищувальні батальйони, загони народного ополчення.

В липні 1941 року в області було створено підпільний обком партії, підпільні міськкоми і райкоми, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп. Керівниками кіровоградського підпілля стали секретар обкому партії Михайло Скирда та депутат Верховної Ради СРСР Петро Василина. Якщо біографія і діяльність М.М. Скирди, уродженця села Єлізаветградковки – тодішнього районного центру, - що неподалік Кіровограда добре відома й за межами Кіровоградщини під час партизанської і підпільної боротьби з окупантами і в повоєнний час, то бойовий шлях П.К. Василини був значно коротшим, трагічним і, на жаль, ще недостатньо дослідженим. Можливо тому, що Петро Кирилович діяв практично на Черкащині, виходець звідки й сам.

Народився він в селі Леськи Черкаського повіту в сім’ї  бідняка, в 1899 році. Закінчивши чотирьохкласну сільську школу, наймитував, потім подався працювати на шахту на Криворіжжя. Далі Петро Кирилович – червоний кіннотник, а після – чопівець.  Працював головою сільської ради в рідному селі, а потім був висунутим на керівні роботи в Чорнобаївському і Кам’янському районах тоді ще Київської області. Перед утворенням в 1939 році Кіровоградської області, до складу якої ввійшов і Кам’янський район, очільником якого був Петро Василина, що на той час був депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання і делегатом 18-го з’їзду партії. В Кіровоградському обкомі партії він був обраний членом бюро і відав сільськогосподарським відділом. Отже, коли почалась війна Василина був, як кажуть, людиною з «ім’ям». Тобто, авторитетним, надійним і добре відомим всім. За директивою ЦК область була поділена на три округи по створенню партизанських загонів і підпільних організацій для боротьби з ворогом на окупованій території. Василина був направлений в Кам’янський округ для комплектування партизанських загонів, створення партизанських баз і підпільних груп.

Початком роботи Петра Василини став сформований винищувальний батальйон у Холодноярському лісі. Тут була закладена і партизанська база. Загін перед прибуттям фашистів зруйнував ряд важливих підприємств регіону, в тім числі цукровий і спиртовий заводи та нафтобазу, щоб не дістались ворогові. Навіть вступив у бій з передовими частинами окупантів. Створено було партизанський загін при сприянні Петра Василини і в Олександрівці з належною базою і непоганим озброєнням. Здійснена ними була навіть низка диверсійних актів в окупованих селах. Але, на жаль, це угрупування після знищення німцями під час облави бази розпалось на невеликі групи. А Василина в цей час за свідченнями істориків і очевидців брав безпосередню власну участь в партизанських боях з підрозділами окупантів. Так була знищена автоколона бронемашин і мотоциклістів. В кінці жовтня Петро Кирилович вирішив прибути в рідне село Леськи, для створення з односельчан, яких він добре знав, партизанський загін. Та, на жаль, був висліджений і схоплений поліцаями, а потім замучений. Але сміливий очільник партизанського руху навіки утвердився в пам’яті народній: йому споруджено пам’ятник в рідному селі і названо його ім’ям вулиці в Черкасах, Кіровограді та Леськах. І хоч зараз в нашому місті ця вулиця з невідомих причин перейменована, в пам’яті всіх вона вулиця Василини. Так її всі називають.

А в цей час Михайло Скирда встановив зв’язки з партизанами і підпільниками Знам’янки, сіл Дмитрівки, Шамівки, Веселого Кута. Його зв’язкові побували в Чигиринському, Новопразькому, Новогергієвському і Єлисаветградківському районах.

В перший період боротьби з окупантами не вистачало досвіду, вміння конспірації, технічних засобів. Але підпільні організації швидко оволоділи методами, виходячи з умов. Партизани нападали на невеликі військові гарнізони і поліцейські дільниці, руйнували лінії зв’язку, створювали диверсії. В жовтні 1941-го про це повідомляло Радянське Інформбюро: «Посилено громлять ворога партизани Кіровоградської області». Про партизанські диверсії на залізницях зізнавались самі окупанти, досадуючи, на часті затримки німецьких ешелонів на дільницях Козятин – Біла Церква – Знам’янка через ліквідацію аварій. Неперевершеним майстром залізничних диверсій був наш земляк – уродженець Гайворонського села Берестяги Герой Радянського Союзу Григорій Балицький,

який з боями пройшов майже через всю Україну, розпочавши свій шлях на Чернігівщині. Очільник диверсійної групи з трьох партизан він започаткував свою діяльність зі знищення трьох ворожих складів зі зброєю і боєприпасами та залізничного мосту довжиною в 26 метрів. А вже в 1942-му році група Балицького, яка виросла до тридцяти партизан, при безпосередній участі командира пустила під укіс 14 ворожих ешелонів по магістралі Гомель – Брянськ. Було знищено 13 паровозів, 125 вагонів і вбито близько півтори тисячі гітлерівців. З березня 1943-го Григорій Балицький командир партизанського загону імені Сталіна, який входив до партизанського з’єднання Федорова Чернігівського. До кінця війни загоном Балицького пущено під укіс 135 ешелонів з живою силою і технікою, знищено десятки автомашин, мотоциклів і кілька танків, розгромлено 9 гарнізонів противника… Окрім цього Григорій Балицький проводив багато політично-масових і організаторських заходів серед населення визволених областей. Груди Героя поряд  Золотою Зіркою прикрашають чисельні бойові нагороди в тому числі і польський «Золотий Хрест», за його активну участь у створенні Польської партизанської бригади імені Василевської.

По війні тривалий час аж до виходу на пенсію працював у Кіровоградському обкомі партії, очолюючи відділ, який вважався мірилом совісті, патріотизму і справедливості.    

Вже в 1942 році, в березні, Кіровоградський підпільний обком партії налагодив зв'язок з Центральним та Українським штабами партизанського руху. А влітку підпільні організації і партизанські загони почали отримувати з центру допомогу людьми, озброєнням, боєприпасами, засобами зв’язку… Так Український штаб переправив літаками на територію області 10 груп (до 15-ти підготовлених месників у кожній). Вони поповнювались місцевими людьми і переростали в партизанські загони.

В районі Чорного лісу діяла організаційна група, очолювана Іллею Дібровою та комісаром Казіміром Сабанським. Ця група стала ядром цілого партизанського з’єднання, яке діяло в Знамянському, Олександрійському, Новопразькому і інших районах Кіровоградщини, а також на територіях Полтавської та Дніпропетровської областей. До речі, в одному із загонів цього з’єднання партизанив відомий письменник Григорій Тютюнник і описав його дії в знаменитому романі «Вир», удостоєному Державної премії і кілька разів виданому великими тиражами. В кінці 1943 року на Кіровоградщині в 17-ти партизанських загонах і 2-х з’єднаннях налічувалось до 8-ми тисяч месників.

З наближенням визволення Кіровоградщини з-під окупації радянськими військами за наказом Українського штабу партизанського руху Ілля Діброва був десантований у Західну Словаччину, де очолив другу об’єднану партизанську бригаду.

В одному з боїв відважний партизанський командир загинув. Його тіло перевезено до Олександрії, де з великими почестями поховано в центрі міста, тільки недавно визволеного від німецько-фашистського нашестя. А поки що по всій Кіровоградщині вирували партизанські бої і сміливі подвижницькі дії підпільників, які влаштовували диверсії на залізницях, добували зброю і боєприпаси і переправляли трофеї в партизанські загони.  

Ілля Діброва був нагороджений орденом Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» i ступеня, а президент Чехословаччини нагородив Діброву орденом «Військовий хрест» і присвоїв звання генерала Чехословацької народної армії.

В Кіровограді діяло кілька підпільних комсомольських організацій, під керівництвом Л.С. Хищенка, І.Я. Смалька, О.З. Бур’янової, яка організувала підпільну групу зі своїх колишніх учнів. Кілько підпільно-диверсійних груп було в місті Олександрія, які нараховували в своїх рядах більше сотні підпільників. Керівники груп Марков, Сидоренко, Яковенко та інші проводили активну роз’яснювальну роботу серед населення шахтарського міста, збирали зброю і боєприпаси для диверсійних виступів, випускали листівки з повідомленнями Радянського Інформбюро.

Дуже активно вели боротьбу проти ворога патріоти міста Знам’янки, Єлисаветградківського, Олександрійського і особливо Новопразького районів. Тут була утворена ціла сітка підпільних організацій. Їх очолювали в селі Світлопіллі Казімір Сабанський, селі Моршино-Дмитрове Сметана, в селищі Нова Прага – Олександр Оленюк.

Важливу роль в розгортанні партизанського руху в області відіграв штаб партизанського руху України. Так за його завданням відбувся рейд кавалерійського партизанського з’єднання під командуванням Героя Радянського Союзу Михайла Наумова.

Його «Степовий рейд» пройшов по дванадцяти районах Кіровоградщини. Кінотники-партизани громили поліцейські дільниці, нищили фашистських прислужників, проводили політичну роботу серед населення, яке надовало наумівцям допомогу продуктами і фуражем і частково вливалося в їх ряди. Цей смілий рейд сприяв ще більшої активізації боротьби, укріпив віру людей у неминучий розгром загарбників.

Коли Сталіну доповіли про підсумки Степового рейду, проведеного капітаном-прикордонником Михайлом Наумовим, Верховний похитав головою: «Капітан ... Ні, не годиться - генерал». 9 квітня 1943 капітан Наумов став генерал-майором. Це унікальний випадок. Він став наймолодшим генералом. Йому було 34 роки.

Відвагою і мужністю відзначились юні підпільники Голованівського «Спартака», які окрім смілих диверсій в стані ворога, збирали одяг, боєприпаси і харчі для оточених воїнів і бійців Радянської Армії, яких переховували селяни.

Багато сіл, райцентрів і міст області ввійшли у вітчизняну історію як партизансько-підпільні вогнища створенні героїчними месниками. Це особлива категорія людей. Та навіть серед них є такі постаті, які в народі обростають легендами. До такої категорії належить і наш славетний земляк Олексій Шаповалов.

Він народився в 1921 році в селі Мартоіванівці Олександрійського району в сім’ї  робітників. Згодом батьки переїхали в районний центр Нову Прагу. Після закінчення десятирічки був призваний до лав Червоної Армії. Пройшов навчання в школі молодших командирів. З перших днів війни брав участь в боях.

В травні 1942-го з групою розвідників Південного фронту був направлений у тил фашистських загарбників. Група діяла на території Харківської, Дніпроперовської та Кіровоградської областей.    

Потім брав участь у створенні комсомольсько-молодіжних підпільно-диверсійних груп в Олександрійському, Новопразькому та Знам’янському районах.   

Воював він у партизанському загоні імені Ворошилова. Якось восени ночував Шаповалов у близьких родичів у Новій Празі. Будинок оточили поліцаї, але відважний партизан зумів втекти, про що довго говорили новопражці, захоплюючись його сміливістю, кмітливістю і розсудливістю.

З часу звільнення області, тобто в січні 1944-го, наш земляк був відізваний в Москву для проходження навчання в спецшколі ГРУ Генерального штабу Червоної Армії, щоб у складі спецгрупи «Голос» на території окупованої Польщі виконувати дуже відповідальне завдання. Воно полягало в тому, щоб завербувати польських і німецьких патріотів, організувати і вести розвідку німецьких військ, розташованих у Кракові та його околицях, розкрити рубежі оборони противника і здійснювати контроль за його розташуванням і переміщенням.

Відступаючи, гітлерівці вирішили стерти з лиця землі колиску польської культури Краків. Але завдяки групі «Голос» та Олексію Шаповалову вдалось врятувати місто. За відмінне виконання завдань він нагороджений орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки і багатьма медалями. А за активну участь у бойових операціях за визволення Польщі та врятуванні Кракова уряд Польщі нагородив його орденами «Хрест Хоробрості» і «Вертуті Мілітарі» і удостоїв звання «Почесний громадянин міста Кракова». По війні Олексій Трохимович працював на високих партійних і профспілкових посадах, був головою обласного відділення Радянського фонду миру. Помер О.Т. Шаповалов в січні 1992 року в Кіровограді, а похований з військовими почестями в Києві на Байковому кладовищі. Наш земляк прославив область ще й тим, що став героєм двох фільмів і восьми книг.

Визволення Кіровоградщини і України від окупантів перенесли фронт боротьби з ворогом в окуповані Польщу, Чехословаччину і інші країни. І цілком природно, що тисячі народних месників влилися в ряди Червоної Армії і громили ворога вже за рубежем. Хоч вигнання ворога із західних областей України мало свої складності. Про це свідчать книги видатного чекіста, славетного учасника партизанського руху на Україні Дмитра Медвєдєва, полковника, Героя Радянського Союзу, письменника,

який народився в передмісті Брянська, але майже всю свою відповідальну довоєнну діяльність проводив у багатьох областях України, в тому числі і на Кіровоградщині. Ще в роки Громадянської війни молодий Дмитро Медвєдєв в органах ВЧК і ввесь довоєнний період його життя практично був продовженням його чекістської діяльності по боротьбі з ворогом.

З червня 1941-го він став співробітником особливої групи по формуванню радянських партизанських загонів 4-го управління НКВС, а з вересня командиром розвідувального загону НКДБ СРСР під найменуванням «Митя», що діяв на території Брянської області, Білорусії і України. А з червня 1942-го Медвєдєв – командир партизанського з’єднання «Переможці» з чисельністю понад 800 осіб, розгорнув агентурно-диверсійну мережу.

Вона сягала від Кіровоградщини до всіх західних областей, включаючи в свою сферу і забезпечення діяльності радянського розвідника, диверсанта і терориста, агента НКВС Миколи Кузнєцова.

Захоплююче описання бойового шляху партизанського з’єднання читаємо в книгах Дмитра Медвєдєва «Це було під Рівно», «Сильні духом» та «На берегах Південного Бугу».

Пам’яттю про нього для кіровоградців став центральний стадіон «Зірка» - споруджений Дмитром Медвєдєвим.

Порівняно коротке, яскраве життя цієї людини, удостоєної чотирьох орденів Леніна, ордену Червоного Прапора і численних медалей обірвалось на 57-му році.

Активну участь у боротьбі з остаточним вигнанням і подальшим розгромом німецько-фашистських окупантів брали підпільники і партизани Знам’янського району. Зокрема, в селі Дмитрівка народними месниками, очолюваними вчителем Миколою Добровольським, проводились різноманітні дії: від бойових сутичок із загарбниками до виготовлення фальшивих документів. А коли район було визволено від ворога і частина придатних для несення військової служби партизан влилась в ряди визволителів, основна група вчорашніх підпільників завзято взялась за відбудову народного господарства.

І не дивно, що колгосп «Україна» Дмитрівської сільської ради, який десятки років очолював колишній партизан Микола Добровольський, став одним з найкращих в області, запровадивши одним з перших в Україні внутрігосподарський розрахунок.

Отже, хоч Україна вже була визволеною від німецьких поневолювачів, але для наших земляків-партизанських очільників, таких як Григорій Балицький, Ілля Діброва, Олексій Шаповалов… війна продовжувалась на територіях братніх народів Польщі і Чехословаччини.

З цими відомими всім іменами органічно пов’язується прізвище людини, яка стала дорогим для кожного кіровоградця, хоч і народилася вона в далекому від нас Узбекистані в 1914 році. Так, це Олексій Єгоров, пам’ятник якому споруджено на братський могилі, на валах – і в профтехнічному училищі №2, що носить його ім’я як і одна з красивих вулиць міста.   

Війна почалась для Олексія Єгорова під час навчання в військовій академії. Далі була партизанська школа особливого призначення при Центральному штабі партизанського руху, де навчали диверсійній справі у тилу ворога, стрибкам з парашутом, рукопашному бою, вибуховій справі. Після навчання була висадка з літака в партизанське з’єднання Олексія Федорова. Злітали в повітря ешелони з фашистською технікою, продовольством, пальним, ворожими солдатами.

Крім своєї безпосередньої участі у боях і диверсіях, заступник командира Олексій Єгоров навчав підривній справі десятки виконавців.

А в 1944-му очолював партизанський загін в Словаччині, який згодом виріс до бригади. Ця бригада розгромила фашистський гарнізон в Ружеберзі, приєднавши до себе підрозділи словацької армії, а потім звільнили місто Брезно. Високо оцінила Чехословаччина подвиги Єгорова. Йому вручено 12 закордонних нагород і засновано нагрудний знак «Партизанська зірка О.С. Єгорова».

З 1956 року Герой Радянського Союзу підполковник Єгоров працював в Кіровограді першим заступником голови облвиконкому. І за 14 років його діяльності невпізнанно оновилося новими спорудами обласне місто і багатьма новими підприємствами – область. А в 1970 році на 56-му році раптова смерть від інфаркту перервала його життя. Тисячі кіровоградців прощалися з героєм-партизаном. Такої втрати Кіровоградщина ще не знала.

Наближається шанований ветеранами і молоддю – День партизанської слави. Та все менше і менше залишається тих, заради кого цей славний День встановлений в Україні по праву. Але є ще живі свідки і навіть самі учасники партизанського руху, бо в ньому, як відомо, брали участь не тільки дорослі, а й діти в грізні роки війни. Незважаючи на поважний вік, проживає в обласному центрі колишня партизанка і підпільниця Марія Петрівна Майданюк, яка після визволення міста воювала до кінці війни, в рядах бійців Радянської Армії. А потім ввесь час і нині проводить патріотичну і виховну роботу з молоддю.

В минулі роки тисячі жителів і гостей міста, проїжджаючи чи проходячи його центральними вулицями, пишалися цією славною дочкою українського народу, виставленою на біг-бордах. І дуже прикро вражає, що в цьому році на цих же біг-бордах виставлено тих, проти кого боролося в всій час Марія Петрівна.

Та все ж думається, що могутній дух людської пам’яті навічно збереже як святиню народний партизанський рух проти фашистської навали. І такі імена як Петро Василина, Михайло Скирда, Григорій Балицький, Ілля Діброва, Олексій Шаповалов, Олексій Єгоров, Марія Майданюк є і залишаться славетними для нашого роду.

Микола Цибульський,

ветеран журналістики Кіровоградщини


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях